У коробці справа від фотографій були листи, щонайменше сотня, починаючи з восьми років (неоковирне дитяче письмо, розмазаний олівець, затерті місця) і до початку 70-х. Листи з університету, листи з судна, листи із Франції. Більшість адресована Еллен, чимало з них доволі довгі. Я одразу зрозумів, що вони цінні, можливо, цінніші за все інше у цій кімнаті — але не мав відваги прочитати їх там. Перечекавши хвилин 10–15, я спустився і приєднався до інших.
Місіс Феншо не хотіла віддавати з дому оригінали, але не заперечувала проти фотокопій. Навіть запропонувала зробити все сама, але я сказав їй не клопотатися: приїду якогось іншого дня і все зроблю.
Ми пообідали на траві на подвір’ї. Бен притягував до себе всю увагу, після кожного шматочка бутерброда метався до квіточок, і о другій ми були готові вертатися додому. Місіс Феншо підвезла нас до автобусної станції й розцілувала всіх трьох на прощання, виявивши при тому більше емоцій, ніж протягом цілого візиту. За п’ять хвилин після того, як автобус рушив, Бен заснув у мене на колінах, а Софія взяла мене за руку.
— Не надто радісний день?
— Чи не найгірший на живій пам’яті, — сказав я.
— А ти уяви, як це — проговорити з тією жінкою чотири години. У мене теми для розмови скінчилися, щойно ми приїхали.
— Ми, мабуть, не дуже їй подобаємося.
— Мабуть, що ні.
— Це ще м’яко сказано.
— Тобі тяжко було лишитися там самому?
— Дуже тяжко.
— Що, тепер сумніваєшся?
— Боюся, що так.
— І я тебе не виню. Жаскувато там.
— Треба ще подумати. Зараз мені здається, що я вчинив страшну помилку.
Чотири дні по тому місіс Феншо подзвонила сказати, що їде до Європи на місяць, тож, можливо, варто владнати справу зараз (її слова). Я збирався пустити все на самопас, але не встиг вигадати належне пояснення, чому не приїду, й піймав себе на обіцянці заїхати наступного понеділка. Софія відмовилася їхати зі мною, і я не наполягав. Ми вирішили, що одного родинного візиту досить.
Джейн Феншо радісно, з усмішкою зустріла мене на автобусній станції. Щойно сів у машину, я зрозумів, що цього разу все буде інакше. Вона причепурилася (білі штани, червона шовкова блуза, засмагла шия без зморщок нічим не прикрита), мимоволі відчувалося: вона хоче, щоб я на неї дивився й визнавав її красу. Але цим не обмежувалося: було в її тоні щось фамільярне, ніби ми давні друзі, об’єднані минулим — ото пощастило, що я приїхав сам, і ми нарешті можемо говорити відкрито. Мені в тому вчувався певний несмак, тож я обмежувався короткими фразами.
— Гарна в тебе родина, хлопче, — ми спинилися на червоне світло, й вона повернулася до мене.
— Так, — сказав я, — гарна.
— Малий, звісно, чарівний. Серцеїд росте. Але стриму не знає, правда?
— Йому тільки два роки. У тому віці більшість дітей жвава.
— Звичайно, тільки мені здається, що Софія його панькає. Їй тільки смішки, якщо ти розумієш, про що я. Я не проти сміху, але й дисципліна не завадить.
— Софія з усіма так тримається, — сказав я. — Весела жінка, весела мати. Бен, наскільки я можу судити, не скаржиться.
На мить настала тиша, але коли ми рушили далі широкою торговою вулицею, Джейн Феншо додала:
— А їй пощастило, Софії твоїй. Пощастило, що вийшла сухою з води. Пощастило, що знайшла такого, як ти.
— Я зазвичай думаю, що все навпаки, — сказав я.
— Не прибідняйся.
— Я й не прибідняюся, просто знаю, про що говорю. Поки що все щастя — на моєму боці.
Вона коротко загадково посміхнулася, ніби вирішила, що я дурник, але постановила утриматися від дискусії, раз я все одно не визнаю її правоти. Коли ми за кілька хвилин доїхали до її дому, вона, здається, облишила свою початкову тактику. Вона взагалі припинила згадувати Софію та Бена й натомість стала сама поступливість, весь час повторювала, яка вона рада, що це я пишу книжку про Феншо, ніби її схвалення щось міняло — ніби це було вирішальне визнання, й то не лише для книжки, а для мене самого. Тоді вона віддала мені ключі від машини і сказала заїхати у найближчий магазин, де можна зробити фотокопії. А коли я вернуся, на мене вже чекатиме обід.
На те, щоб скопіювати всі листи, пішло понад дві години, тож вернувся я близько першої. Обід і справді вже на мене чекав, і меню вражало: аспарагус, холодний лосось, сири, біле вино, все, як треба. На столі в їдальні стояли квіти і явно найкращий сервіз. Моє обличчя, мабуть, виказало подив.