— Я хотіла, щоб було святково, — сказала місіс Феншо. — Ти не уявляєш, яка я рада, що ти тут. Усі спогади повертаються. Мовби лихого й не траплялося.
Я запідозрив, що, доки мене не було, вона вже випила. Рухалася вона впевнено й себе контролювала, але голос у неї став нижчий, тремкий, емоційний — раніше такого не було. Коли ми сіли за стіл, я наказав собі бути обачним. Вино лилося рікою, й коли я зауважив, що до келиха вона припадає частіше, ніж до страв — їжу вона тільки повозила по тарілці, а потім геть про неї забула — почав очікувати найгіршого. Побіжно розпитавши про моїх батьків і двох молодших сестер, вона перейшла на монолог.
— А дивно, — сказала вона, — дивно, як, буває, повертає життя. Ніколи не знати, що станеться наступної миті. Ось ти тут — маленький хлопчик, який жив по сусідству. Ти — та ж особа, яка колись бігала цим домом у брудних черевиках, а тепер он як виріс. Ти — батько мого внука, ти це хоч розумієш? Ти одружився з дружиною мого сина. Якби мені хтось сказав десять років тому, що майбутнє виглядатиме так, я б розсміялася йому в обличчя. Ось що ти врешті засвоюєш про життя: що воно збіса дивне. Не встигаєш за подіями. Навіть уявити всього не можеш. А ти, знаєш-но, на нього схожий. Ви завжди були схожі — як брати, майже як близнята. Коли ви були маленькі, я на відстані, бувало, вас плутала. Я навіть не могла сказати, хто із вас мій. Я знаю, ти його дуже любив, ти завжди на нього рівнявся. То дозволь тобі дещо сказати, любий. У ньому не було й половини твоєї вдачі. У душі він був холодний. У душі він був мертвий: він, думаю, нікого й не любив ніколи у цьому житті. Я інколи спостерігала за тобою через двір — ти підбігав до матері, обіймав за шию, дозволяв себе поцілувати. Мені ніби в ніс тицяли тим, чого я не отримала зі своїм сином. Він, знаєш-но, не дозволяв до себе торкатися. Як тільки йому виповнилося років чотири-п’ять, він почав щулитися щоразу, як я наближалася. Як, думаєш, може почуватися жінка, коли рідний син її зневажає? А я була така, блін, юна. Коли він народився, мені не було ще й двадцяти. Уяви, що відчуваєш, коли тебе отак відштовхують. Я не кажу, що він був лихий. Він просто від усього тримався осторонь, як сирота. Хай би що я казала, йому — як горохом об стіну. І з його батьком так само. Він не хотів від нас учитися. Роберт увесь час намагався до нього достукатися, але йому теж не вдалося. Але ж не можна карати людину просто за те, що вона тебе не любить? Не можна змусити дитину тебе полюбити просто тому, що це твоя дитина. А була ж іще й Еллен. Бідолашна нервова Еллен. Він був з нею добрий, це ми всі знали. Але якось занадто добрий, і, у кінцевому висліді, це їй на добре не вийшло. Він промив їй мізки. Вона стала така залежна від нього, що тричі подумала б, перш ніж звернутися до нас. Це він її розумів, це він їй радив, це він вирішував її проблеми. А ми з Робертом — так, для декорації. Як спитати дітей, то нас наче й не існувало. Еллен так довіряла братові, що врешті душу за нього продала. Я не кажу, що він робив це свідомо, але з наслідками все одно жити мені. Їй 27, а поводиться на 14 — і це коли все добре. Вона нічого не розуміє, весь час панікує. Сьогодні вона певна, що я її вбити хочу, а завтра дзвонить мені по тридцять разів на день. Тридцять. Ти навіть не уявляєш, що це таке. Це через Еллен він ніколи нічого не видавав, знаєш-но. Це через неї він кинув Гарвард після другого курсу. Тоді він писав вірші і що кілька тижнів присилав їй по пачці рукописів. Ти ж ці вірші бачив, зрозуміти майже неможливо. Емоції, звісно, фонтаном, крики, заклики, але все так заплутано, ніби шифром писано. Еллен просиджувала над ними годинами, ніби від цього її життя залежало — вона читала їх, як таємні послання від оракула просто їй. А він, мабуть, поняття не мав, що відбувається. Її брат зник, і ці вірші були єдиним, що в неї залишилося. Бідолашка. Їй було тільки п’ятнадцять, а вже зламалася. Вона стільки перебирала ці сторінки, що вони забруднилися й пом’ялися, повсюди тягала їх із собою. Коли їй стало геть недобре, вона почала підходити до незнайомців у автобусі і тицяти вірші їм. «Читайте ці вірші, — казала вона, — вони вам життя порятують». Врешті, звичайно, у неї стався перший нервовий зрив. Вона відстала від мене у супермаркеті, й не встигла я озирнутися, як вона почала хапати з полиць великі пляшки яблучного соку і бити об підлогу. Одну за одною, як у трансі. Вона стояла серед битого скла, з кров’ю на ногах, а повсюди розтікався сік. Було жахливо. Вона так бісилася, що троє чоловіків ледве змогли її схопити і винести звідти. Я не кажу, що це її брат винен. Але ті вірші срані ситуації не покращили, і він точно винуватив себе — незалежно від того, скільки в тому насправді було його вини. Після того він нічого не пробував видавати. Він навідав Еллен у лікарні, і, мабуть, цього не витримав — того, в якому вона стані, геть з глузду з’їхала, геть здуріла, кричала на нього, казала, що він її ненавидить. Класичний такий шизоїдний зрив — і він цього не витримав. Тоді він і поклявся нічого не видавати. Така, мабуть, у нього була спокута — і він слова не порушив до кінця життя, так, він вперто й затято тримався обіцянки аж до кінця. Минає два місяці, я отримую від нього листа: він кидає університет. Він, зауваж, у мене поради не питає, просто інформує. «Дорога мамо» — і так далі, і таке інше, дуже шляхетно, вражає. «Я кидаю університет, щоб зняти з тебе фінансовий тягар підтримувати мене». Враховуючи стан Еллен, величезні рахунки за лікування, а-бе-ве, і так далі, і таке інше. Я була в люті. Отак пустити освіту коту під хвіст — і чого? Це саботаж, тільки я нічого не могла вдіяти. Він уже завіявся світ за очі. Батько одного його гарвардського приятеля працював у службі доставки — якусь моряцьку профспілку представляв, чи що — й от через нього він отримав папери. Коли прийшов лист, він уже був у Техасі, й на тому все. Я після того не бачила його більше п’яти років. Десь раз на місяць Еллен приходив лист чи листівка, але завжди без зворотної адреси. Париж, південна Франція, бозна-де, він завжди робив так, щоб ми не могли з ним зв’язатися. Мене ця поведінка обурила. Обурила, бо це боягузтво. Не питай, чому я не викинула листи. На жаль, я не змогла їх спалити. А треба було. Все попалити к бісу.