Выбрать главу

Попередня доба мала низку характерних рис: Москва — центр імперії, а Україна — її колонія; диктатура однієї партії та відсутність свободи політичної діяльности; державна воля формувалася в Москві і не в представницьких органах, а в ЦК КПРС; жорстке централізоване управління економікою, культурою, мистецтвом; підпорядкування релігійного життя кагебістському контролю; намагання відучити людей від самостійного мислення та виховання з них покірних виконавців волі партії.

На основі аналізу світової практики й відповідно до українських національних традицій та ідеалів українські націоналістичні сили розцінюють ці риси минулого радянського суспільства як однозначно негативні і бачать майбутнє українське суспільство таким, що збудоване на цілковитому запереченні вищезазначених рис минулого.

Українське суспільство — це, по-перше, суспільство незалежної держави України; по-друге, це — демократичне суспільство зі свободою політичної й економічної діяльности та всіма іншими правами і свободами людини; по-третє, центр формування державної волі є в Києві і не в ЦК якоїсь партії, а в представницькому органі влади; по-четверте, це відкрите суспільство з вільним змаганням людських особистостей у підприємництві, політиці, мистецтві, науці, філософії та всіх інших сферах людської діяльности.

Порівняння характерних рис двох суспільств необхідне для того, щоб легше було бачити, від якого суспільства ми відмовляємося і яке суспільство хочемо мати в майбутньому. І ще: позаяк суспільство переходить від однієї своєї доби до наступної не автоматично, а в гострій боротьбі нового зі старим, і поняття «нове» — «старе» — не абстракції, а живі люди зі своїми глибинними інтересами, то чітке визначення рис старого і нового суспільств править за межу, яка дає можливість чітко розділити всіх громадян України на тих, хто хоче Україні добра, і тих, хто з егоїстичних чи просто антиукраїнських мотивів чинить опір новому і всіляко намагається відстрочити відмирання рис старого ладу і продовжити в Україні його існування.

Злочинна суть комуністичного режиму

Складовими злочинної суті комуністичного режиму є злочинна ідеологія та злочинна практика.

Ідеологія — сплав, що утворився з перенесення міжнародними авантюристами (Парвусом, Леніним, Троцьким) західноєвропейського марксизму на московський хижий імперіалістичний дух.

Практика — антиукраїнська маніакальна антихристська мстивість, патологічний людожерський садизм.

Без ідеології, що виправдовувала масові вбивства, знищення цілих суспільних верств, не можна було штовхнути маси темних людей на знищення інших тільки з тієї причини, що вони належать до іншої суспільної верстви.

Покидьки суспільства та затяті російські шовіністи в людожерських гаслах так званих вождів пролетарської революції знаходили моральне виправдання своїх аморальних інстинктів. Тому суд над комунізмом не може обмежитися розглядом злочинної діяльності комуністів. Він мусить розглядати і їхню ідеологію, бо саме вона формувала їхній намір (умисел). Злочинна ідеологія і злочинна практика — це суб’єктивна і об’єктивна сторони складу злочину. Для молодого покоління українців важливо знати не тільки факти (злочини), але й розуміти стан мислення людей, що їх коїли.

Марксизм-ленінізм — теоретична основа репресивних тоталітарних режимів

Олександр Лазоревський (Биков):

«Радянська Росія стала першою і єдиною країною в світі і в історії, в якій більшовики поставили сам закон поза законом»

(Такий невідомий Ленін. — Луганськ: Шлях, 1999. — с. 16).

Людина наділена розумом. Цей розум постійно щось винаходить. Винаходить засоби виробництва, вдосконалює житло, одяг, взуття, вдосконалює засоби комунікації. В історичному розвитку йде від звукових та простих нарізок і міток на дереві до друкування, радіо, телебачення. Винаходить геометричні форми, малюнки, архітектурні форми, удосконалює взаємини між різних суспільних верств і творить все нові й нові суспільні структурні одиниці.

Людина перебуває в постійному пошуку щастя. І якщо щастя людини — це стан, коли людина має життя, яке вона й хотіла мати, то міра щастя вимірюється мірою наближення реального життя до його бажаного уявного образу. Це зіставлення реального й бажаного.

Позаяк розум людини не зупиняється, то уява випереджує дійсність. У суспільному плані це означає, що людина завжди незадоволена своїм суспільним ладом і постійно шукає шляхів його удосконалення. Це почуття — могутня пружина людського прогресу. Не було б незадоволення, то й не було б розвитку. Ті суспільства, в яких укорінилася ідеологія задоволення реальним станом речей, надовго зупинилися у своєму розвитку. Ми належимо до європейської цивілізації. Вона не знала такого задоволення, вона ж виявилася найдинамічнішою частиною людства.