Згодом він переконався, що відкрита ним оаза у кільканадцять разів більша.
Хлопець стояв і дивувався. Приємне, трохи прохолодне повітря вливалося йому в груди. Проте чому таке примарне світло? І звідкіля воно? Панас глянув навкруги. Над головою в нього тремтіло, мінилося, вигравало всіма кольорами полярне сяйво.
Юнак підійшов до сірого гладенького каменя, що лежав на березі, роздягся і викрутив хутряний одяг. Білизна була майже суха. Проте скинув і теж викрутив. Увесь час озирався, ніби хтось міг тут спостерігати за ним. «Та хто ж тут може бути? — невесело пробурмотів до себе парубок. — Люди? Звідки їм узятися?» Тієї ж миті він помітив… сліди. На стужавілому ґрунті добре видно було довгасті ямки, з одного кінця заокруглені, з другого розширені. «Скидається на ведмежі лапи, — подумав Панас, — але ж ішло наче на двох…» Придивившись, розрізнив пальці в розширеній частині. Хлопець швидко вдягнувся і пішов вздовж слідів, порівнюючи їх із своїми, його крок був майже вдвічі більший, а ступня, мабуть, чи не втричі. Але ж він взутий в унти… Слід довів його до кам’янистої стежки і пропав. «Невже в цій оазі, серед льодовиків, живуть людиноподібні істоти? — подумав Панас. — Не може цього бути. Це неймовірно. Мабуть, якась експедиція тут висадилась. Але чому ж босі?»…
Кам’яниста стежка звивалася між чагарником. Куди вона веде? Панас підвів голову й зупинився, як укопаний: на обрії бовваніло місто! Он шпиль високого замку, нижче у тьмяному світлі поблискують вузькі високі вікна…
— Що за чортовиння? — вилаявся про себе Панас. — Може, я сплю і все це мені сниться?
Але місто виднілося досить чітко, і Панас вирішив іти до нього. Через деякий час він побачив, як високо над замком у небі з’явився величезний літальний апарат. Кілька секунд він летів понад шпилями, а тоді різко шугнув униз.
Панас зупинився, як зачарований. Почав озиратися навколо. Коли ж знову рушив уперед і кинув погляд на обрій — місто зникло. Ні шпилів, ні дахів — нічого не було. Темніли скелі та й більш нічого.
«Марево, це було марево! — чомусь із полегшенням подумав Панас. — Гра світла…» Пригадав розповіді товаришів про марева в Антарктиді. То їм бачилось, що по небу пливуть кити, то з’являлися вгорі перевернуті кораблі… Сам він оце побачив марево вперше. «А хай йому лихо, — подумав, — тільки збиває з пантелику. А може, й слід… того… несправжній?»
Придивився: ні, слід справжній, і, видно, недавній. Що ж робити?
Панас звернув набік і сів між камінням. Треба було обміркувати становище. Нараз почув шурхіт. Виглянув із-за каменя і закляк. Стежкою йшла якась людиноподібна істота! Все тіло її вкривала густа, трохи рудувата шерсть. Голова помітно загострена зверху і розширена внизу, щелепи видаються вперед. В руках істота тримала сплетену з лози вершу, в якій поблискувала риба. Тубілець ішов не поспішаючи, перевалюючись із ноги на ногу, неначе пінгвін. Ростом був невисокий, метра з півтора.
«От і господар оази, — тривожно подумав Панас. — Рибку, значить, люблять… Цікаво, куди він прямує?»
Назирці побрів за рибалкою.
Поминувши чагарі, тубілець, а за ним і Панас, наблизились до невеличкого озера. В далині виднілися невисокі гори. А позаду них тьмянів льодовик. Здавалося, скелі стримували його просування, загороджували шлях на рівнину. Ґрунт скрізь був кам’янистий, покритий сизим мохом.
Ще здалеку Панас запримітив, що гори всіяні якимись темними кружалами. Підійшов ближче, роздивився, що то отвори, в яких зрідка показуються такі ж волосаті постаті, як і його «провідник». «Печери, — подумав Панас, — але не може бути, щоб ці печери правили їм за житло. Там же, напевне, зовсім темно».
Коли рибалка зайшов до однієї з нижніх печер, Панас зупинився, постояв у нерішучості й повернув назад, до чагарників. «З цими створіннями треба бути обережним, — промайнуло у хлопця в голові. — Хтозна, який у них характер». Багато передумав Панас, лежачи в кущах, аж поки не заснув. Хоч і дужий він був і витривалий, але втома взяла своє. Сон підкрався непомітно…