Але Гітлер ударив на випередження[83]. Унаслідок зорієнтована на здійснення нападу першою і блискуче підготовлена до нього Червона армія виявилася справді не готовою до ведення бойових дій у обороні. Раптова зміна характеру бойових дій змусила радянські війська вступати у бій без попередньої підготовки спільних дій у обороні, фактично — імпровізувати, що при веденні війни проти сильного, вимуштруваного і досвідченого війська, чітко націленого заздалегідь розробленими його керівництвом планами широкомасштабних операцій, є смертельно небезпечним. А вимушено обтяжені зайвою деталізацією та ще й дуже запізнілі директиви Генерального штабу РСЧА жодним чином не могли замінити заздалегідь розроблених для кожного військового з’єднання планів проведення ними операцій відбиття нападу ворога, у яких і мала б бути відображена уся необхідна деталізація з повним урахуванням як стану сил та засобів конкретного з’єднання, так і усіх особливостей театру бойових дій.
За таких умов директива Генштабу дійсно була б єдиною для всіх і максимально короткою: в такий–то день і час (або негайно по отриманні директиви) відкрити пакет такий–то — і все. Бо там заздалегідь розписано, як необхідно діяти, якими заздалегідь заготовленими картами скористатися, і де їх — а також додаткові вогневі засоби та боєприпаси — взяти, з ким і як взаємодіяти і т. ін. Так, наприклад, було зроблено перед «визвольним походом» наступниці РСЧА Радянської армії у Чехословаччину в 1968 р. (Суворов, 1993. — с. 174–175): поданий у визначений час умовний сигнал «наказував усім командирам відкрити один із п'яти (операцію було розроблено в п'яти варіантах) секретних пакетів, які у них були. Відкриті одночасно тисячі секретних пакетів в один голос наказували здійснити операцію “Дунай”». Узагалі–то, секретні «червоні пакети» у сейфах командирів частин і з’єднань західних військових округів СРСР лежали, та, на біду, в них нічого не йшлося про дії в обороні...
Варто відзначити ще одну, вельми характерну ознаку настроїв, що панували в СРСР у передвоєнну пору, яку можна коротко охарактеризувати як своєрідний синдром шапкозакидання «...Враг будет на–коротке смят и уничтожен», — самовпевнено пророкував із трибуни XVIII з’їзду ВКП(б) маршал Ворошилов (Правда. — 1939. — 15 березня)]. Над створенням таких настроїв працювала потужна ідеологічна машина радянської держави — газети, радіо, набираюча силу кіноіндустрія. І врешті–решт сформувала–таки у свідомості радянських людей впевненість як у незрівнянній мудрості «великого вождя, учителя і друга товариша Сталіна», так і у безперечній непереможності Червоної армії, яка, як запевнялося, битиме ворога виключно на його ж території. «...Нас виховали, — записав 12 червня 1942 р. у своєму щоденнику О. Довженко, — у червоноармійських ансамблях пісні і пляски, і в малій крові на чужій території». Узагалі, зазначав Є. Габрилович (1996. — с. 345), радянські люди «жили вигаданим життям. Воно так вчепилося у свідомість, що ми навчилися говорити й писати тільки те, що вигадано. Невигадане називалося наклепом...»
Цікаво, що історичні корені формування згаданого синдрому у свідомості московитів сягають ще суздальського, тобто домосковського періоду формування цього етносу. Ось що пише про це у своєму кілька–томному «Курсе русской истории» відомий російський історик В. Ключевський (1904. — с. 409–410): «...одночасно з погордою суздальських князів до Київської землі у суздальському суспільстві почала розвиватися місцева зарозумілість, пихатість», а «мізинні людці володимирські стали спогорда позирати на інші області Руської землі...» Так, в 1216 р. спалахнула на півночі нова «усобиця»: князь торопецький Мстислав Удатний «став за ображеного старшого брата» Костянтина, якому батько його Всеволод відмовив у старшинстві на користь другого сина Юрія, і з полками новгородськими та смоленськими «вдерся в саму Суздальську землю. Проти нього виступили молодші Всеволодовичі...» Перед битвою молодші Всеволодовичі, «бенкетуючи з боярами, почали завчасно ділити між собою Руську землю, як безсумнівну свою здобич». Один старий боярин намагався умовити їх «помиритися зі старшими». Та інший боярин «із володимирських, молодявий, що, певно, хильнув більше, почав тому перечити, говорячи князям: “...хоч би тут зібралася вся земля Руська — і Галицька, і Київська, і Смоленська, і Чернігівська, і Новгородська, і Рязанська, аж ніяк їм не встояти проти нашої сили; а ці ж бо полки — та ми їх сідлами закидаємо та кулаками відлупцюємо”. Через день хвальки зазнали страшної поразки...»
То все ж таки, запитує відомий дослідник історії Великої Вітчизняної академік О. Самсонов (1988. — с. 315), «чи були ми готові до війни?» Ось коротко його думки щодо цього: «Багато хто з читачів пояснює неповну готовність СРСР до сутички з фашизмом тим, що історія відвела нам занадто мало часу для реорганізації та переозброєння Червоної Армії (ми мали на підготовку до війни 20 років, а Гітлер — дев’ять), а військовий потенціал фашистської Німеччини, рівень її промисловості, загальна готовність до війни були вищими (утім, найновіші дослідження з питань довоєнного становлення радянського військово–промислового комплексу згаданого Л. Самуельсона (назв. пр. — с. 225), навпаки, показали, що за рівнем «промисловоїмобілізації Радянський Союз, безумовно, випереджав Німеччину». — М. Л.) Так пояснює події історична література... Історичні реалії свідчать про інше. Радянська країна напередодні війни володіла об’єктивними передумовами, щоб дати відсіч будь–якому агресору...» Але... Про декотрі з причин трагічного перебігу воєнних подій, особливо в перші роки війни, вже сказано, про деякі інші — мова ще попереду.
Таким же міфом виявилося й дуже поширене твердження про те, що під ту пору Червоній армії буцімто гостро бракувало озброєнь та військової техніки, а надто — озброєнь нових зразків. «Якщо за останні два роки кількість наших Збройних Сил зросла в 2,5 рази, то бойової техніки було недостатньо. До того ж вона частково застаріла», — читаємо, наприклад, у спогадах маршала К. Мерецкова (1968. — с. 206). Тож не дивно, що нібито «погано підготовлені й слабо озброєні радянські війська не могли стримувати натиск ворога...» (Грицак, 1998. — с. 217).
Однак, як це вже не раз бувало, навіть побіжний аналіз цих питань свідчить, що насправді все було не зовсім так, радше — навпаки. Ось, зокрема, які дані наводить учасник бойових дій генерал П. Григоренко (1991): на початку війни в СРСР було 14–15 тис. танків, у Німеччини (разом із сателітами) — 3712, бойових літаків — 8–9 тис. і 3–3,5 тис. відповідно. Приблизно такі ж дані наводив уже в наші дні Л. Порицький (1996): військово–повітряні сили лише п’яти західних прикордонних округів разом із розміщеною на європейській частині СРСР дально–бомбардувальною авіацією «станом на 21 червня 1941 року нараховували 7382 справних літаки (сюди не ввійшли ВПС Північного, Балтійського та Чорноморського флотів). У складі зосереджених біля кордонів Радянського Союзу німецьких авіаугруповань (без урахування ВПС союзників Німеччини — Фінляндії, Румунії) було в наявності 3265 бойових машин». «У нас тільки у ВПС було 8196 літаків (з урахуванням морської авіації ця цифра сягає 10000)», — наголошує київський дослідник історії авіації Ігор Гуляс (1996).
Визнавали це й офіційні видання, не наводячи, однак, конкретних цифр. Наприклад, грубезна монографія Інституту історії СРСР АН СРСР (Советский Союз в годы... — 1976. — с. 34) обмежується сором’язливою констатацією того, що «за кількістю бойової техніки, а надто — танків і авіації, радянські війська не поступалися ворогові», додаючи: «та більша частина її вже застаріла». Така ж «лаконічність» притаманна навіть 12–томній «Истории второй мировой войны» (М., 1973–1982).
83 Звичайно, німецьке командування вповні усвідомлювало, що війна на два фронти — не надто надихаюча для Вермахту перспектива. Однак зрозумілим було й те, що коли дати можливість налаштованому і вишколеному до нападу червонозоряному мілітарному монстрові вдарити першим, відрізавши Німеччину від румунської нафти, то, дійсно, вже ніяке чудо не зможе врятувати «Третій райх» від радянського варіанта «бліцкрігу»!..