Симптоматично, що навіть тоді, коли далі приховати правду щодо кількості озброєнь РСЧА стало неможливо, офіційна військова статистика пострадянської Росії вдалася до випробуваного виверту: визнавши, що кількість танків, які перебували в «діючій армії» станом на 22 червня 1941 р., становила 14,2 тис., відтак оголосили, ніби «29 % танків потребували капітального ремонту, 44 % — середнього» і визнали повністю боєготовими лише «3,8 тис. одиниць». А зіставивши цю препаровану кількість із 4,3 тисячами (звісно, поголовно боєготових!) танків Вермахту, що начебто діяли на радянсько–німецькому фронті, отримали бажане співвідношення на користь німців — 1:1,1 (Гриф секретносте... — 1993. — с. 345). Однак історико–статистичні дослідження якісно–кількісного стану танкового парку РСЧА станом на 1 червня 1941 р., здійснені військовими істориками П. Золотовим і С. Ісаєвим (див. далі), незаперечно довели, що ці «дані» жодним чином не відображають справжнього стану речей.
Залишимо поки що осторонь питання про те, хто ж насправді — СРСР чи Німеччина — мав кількісну перевагу в техніці й озброєнні (однак офіційні дані, з якими читачі матимуть змогу ознайомитися нижче, значно перевищують цифри, наведені названими дослідниками), але ж якісна перевага, ясна річ, була на боці ворога? «Якісна перевага наших нових танків, — писав генерал Григоренко (1991), — була такою великою (танки супротивника неможливо було навіть порівняти з нашими “Т–34” і “КВ”), що останні й тоді, коли мали велику кількісну перевагу, не ризикували ставати до бою навіть із поодинокими “Т–34” чи “КВ”». Це, до речі, визнавав і майбутній генералісимус, який ще 6 листопада 1941 р. на врочистих зборах Московської Ради депутатів трудящих разом із партійними та громадськими організаціями м. Москви заявив, що радянські «танки за якістю переважають німецькі». Та вчинив це зовсім не з метою встановлення істини, а навпаки, щоб приховати цим іншу грандіозну брехню — «але танків у нас все ж у кілька разів менше», якою намагався прикрити справжні причини неймовірних поразок і колосальних втрат: «...у сучасній війні дуже важко боротися піхоті без танків і без достатнього авіаційного прикриття з повітря...» — звідси й «тимчасові невдачі нашої армії...» Цитуючи вождя, Герой Радянського Союзу Головний маршал бронетанкових військ П. Ротмістров (1961), який вступив у війну командиром танкової бригади, тим визнав, що згадану безсоромну брехню вождя цілковито поділяє.
Абсолютна якісна перевага нових радянських танків, засвідчена безпосередніми учасниками тих подій, начисто вибиває ґрунт з–під лицемірних нарікань командування РСЧА, зокрема Г. Жукова, на нібито неприпустимо малу їх кількість. Ось кілька самих лише «генеральських» свідчень про це. «Протягом одинадцяти місяців війни ми не знали випадку, — писав у своїх нотатках воєнних років генерал–полковник О. Родимцев (1964. — с. 280), — щоб німецька гармата пробила броню цього танка. Бувало, що танк КВ мав 90–100 вм'ятин від влучання ворожих снарядів, однак продовжував ходити в бій». А генерал–лейтенант у відставці Д. Рябишев (1978) розповідає, як 28 червня шість КВ і чотири Т–34 в одному бою «зуміли знищити» сорок німецьких танків, які «прорвались у район командного пункта 12–ї танкової дивізії». При цьому, наголошує Д. Рябишев, «самі втрат не зазнали». Ще більш вражаючий випадок із практики бойового використання важких танків навів П. Ротмістров (1975. — с. 39): 19 серпня 1941 р. група із чотирьох КВ під командуванням старшого лейтенанта З. Колобанова, діючи із засідки, в одному бою знищила 38 німецьких танків, а екіпаж самого Колобанова «знищив 22 танки ворога».
Воно й не дивно, адже навіть «важкий», як його часто подавали радянські джерела[84], німецький танк T–IV (Шмелев, 1996. — с. 77), яких на радянсько–німецькому фронті у Вермахту налічувалося 439 одиниць вагою 20 т, з короткою 75–мм гарматою і 30–мм лобовою бронею (тим паче — 965 «середнячків» Т–ІІІ з їхніми 37–мм «пукалками»[85]), геть поступався середньому радянському Т–28 з вагою понад 25 т, гарматою — 76,2 мм і такою ж бронею (600 одиниць), не кажучи вже про іншого знаменитого «середняка» Т–34 (вага — 26,8 т, гармата — 76,2 мм, броня башти і корпусу — 45 мм, 967 одиниць). Як наголошує І. Шмельов (1996. — с. 73), німецькі «основні танки T–III і T–IV не могли вести бій з тридцятьчетвірками. їхні гармати не пробивали броню Т–34, у той час як останні могли розстрілювати ворожі машини з максимальних відстаней прямого пострілу». Ну, а 47,5–тонному КВ–1 (508 одиниць) з його 76,2–мм гарматою та 75–мм бронею, яку не пробивала жодна німецька гармата, окрім хіба що зенітних, вони і в слід ступити не годні. А що вже казати про 52–тонні радянські танки КВ–2, на яких стояли 152–мм гармати[86]?!
Та повернімося до кількісних показників озброєння та бойової техніки РСЧА. Ось якими були офіційні дані, наведені начальником Генштабу РСЧА Б. Шапошниковим у його виступі на засіданні військових місій СРСР, Англії та Франції 15 серпня 1939 р. (Жуков, 1971. — с. 176–179): «Проти агресії в Європі Червона Армія в європейській частині СРСР розгортає й виставляє на фронт: ...5 тисяч важких гармат... 9–10 тисяч танків, від 5 до 5,5 тисяч бойових літаків (без допоміжної авіації)». Начальник Військово–Повітряних Сил РСЧА О. Локтіонов, підтвердивши те, що «на західноєвропейському театрі Червона Армія розгорне 5–5,5 тисяч бойових літаків», уточнив, що «така кількість становить авіацію першої лінії, попри резерв. Із наведеної цифри сучасна авіація — 80 відсотків. Авіаційні заводи Радянського Союзу тепер працюють у одну і лишень декотрі у дві зміни й виробляють для необхідної потреби в середньому 900–950 бойових літаків за місяць, окрім цивільних та навчальних. У зв'язку із наростанням агресії в Європі та на Сході наша авіапромисловість вжила необхідних заходів для розширення свого виробництва до меж, необхідних для покриття потреб війни... Готовність основних з'єднань авіації по бойовій тривозі становить від 1 до 4 годин...»
Для порівняння: під час вторгнення на територію СРСР у червні 1941 р., інформує маршал Жуков (там само. — с. 251), «противник ввів у дію 3712 танків і штурмових гармат.[87] Сухопутні війська підтримувалися 4950 бойовими літаками». Німці наводили значно менші цифри, які, звісно, заперечувалися радянськими істориками. Однак тепер і російські військові історики визнають це, підрахувавши (Филиппов, 1992), що «всіх німецьких бойових літаків», задіяних проти СРСР, було «3046 (1067 винищувачів, 1417 бомбардувальників і 562 розвідники)». А ось які цікаві порівняльні дані знаходимо у згаданому виступі К. Ворошилова на XVIII з’їзді ВКП(б). Зазначивши, що, на відміну від 1934 р., коли «стрілецька дивізія воєнного часу нараховувала з 13000 осіб», тепер така дивізія РСЧА вже «має 18000 осіб»[88],маршал наводить порівняльні характеристики «загальної ваги хвилинного залпу» стрілецького корпусу різних армій: «французького корпусу — 60981 кг, німецького — 59509 кг і нашого стрілецького корпусу — 78932 кг». Вага ж залпу самої лише артилерії такого корпусу становила «6373 кг, 6078 кг і 7136 кг» відповідно.
Як бачимо, навіть станом на серпень 1939 р. Червона армія мала значно більше літаків і танків, аніж німці матимуть через два роки, а також суттєво переважала Вермахт вогневою міццю. Але ж за час, що мине до початку нападу, військова промисловість СРСР не стояла на місці. «За уточненими архівними даними», які наводить у своїй книзі Г. Жуков (назв. пр. — с. 194–201), тільки «з 1 січня 1939 року по 22 червня 1941 року Червона Армія отримала від промисловості 17 745 бойових літаків, серед них 3719 літаків нових типів... понад сім тисяч танків...»[89]
84 Якщо генерал–полковник І. Болдін (з 1940 р. заступник командувача Західним OBO) мимобіжно згадав (1961. — с. 82) про якесь локальне зосередження 21 червня південніше Сувалок «важких і середніх танків», то доктор історичних наук, полковник А. Мерцалов, не кліпнувши оком, наводить кількісні оцінки (1978. — с. 234) тих неіснуючих (навіть у проекті!) танків: «Під час нападу на СРСР супротивник переважав Червону Армію за кількістю... середніх і важких танків у 1,5 рази». Хоч історик і не уточнює, які саме німецькі танки він відносить до «важких», однак танків, важчих за T–IV, у Вермахту на ту пору просто не було. Інший московський історик, відомий дослідник початкового періоду війни Німеччини проти СРСР В. Анфілов (1974. — с. 71) уже подає конкретну кількість «середніх і важких танків», які нібито були «у складі ворожих угруповань, приготованих до вторгнення в СРСР», — 2800. Значно пізніше свій внесок у цю легенду радянських істориків зробив у навчальному виданні, рекомендованому навчальним закладам Міністерством України, І. А. Трубайчук (1995. — с. 50), який нарахував у Вермахті аж «1654 середніх і важких» танки. Та що вже дивуватися, коли навіть такий незаперечний знавець бронетанкової техніки (Головний маршал бронетанкових військ!), як уже згадуваний П. Ротмістров (1972. — с. 89), цілком серйозно стверджував, нібито в цілому нападники «переважали наші війська... за середніми та важкими танками в 1,5 рази...» До речі, від того ж В. Анфілова дізнаємося (назв. пр. — с. 72) неймовірне, а саме: що з літа 1940 р. до літа 1941 р. у війська Вермахту «надійшло нове озброєння», зокрема «з військ майже повністю були вилучені танки типу T–І, T–II, а також усі 35–тонні танки (тут автор посилається на Мюллер–Гіллебранда. —
85 І це в той час, коли навіть легкі радянські танки були озброєні 45–мм гарматами (легкі німецькі Т–ІІ та 38(t) — 20–мм та 37–мм гарматами відповідно), здатними, наголошує відомий фахівець із протитанкового озброєння А. Латухін (1974. — с. 33), «пробити броню танків усіх типів, що стояли в той час на озброєнні армій капіталістичних держав»... Саме через це — «нйдмір потужності пострілу за відсутності відповідних цілей», зазначають розробники радянської зброї (Оружие... — 1987. — с. 48), уже під час бойових дій було припинено виробництво 57–мм протитанкової гармати ЗИС–2 («на початку війни було виготовлено 320 таких гармат»). Навіть перед такою гарматою тодішні німецькі танки виявилися справжніми «горобцями»...
Та все це анітрохи не завадило радянським генералам — зокрема, й «головному танкістові» П. Ротмістрову (1975. — с. 36), і «головному полководцеві» Г. Жукову (1971. — с. 337) — безсоромно бідкатися щодо «слабкого озброєння» багатьох тисяч радянських легких танків — з метою як приниження значущості їх величезної кількості, так і приховування своєї разючої нездатності щодо успішного використання тієї неймовірної збройної потуги, створеної шляхом безжального обкрадання та винищення власного народу...
86 Про наявність в РСЧА на початку війни цих суперпотужних танків радянські історики майже не згадують. А ось що читаємо у Жукова (згад. гір. — с. 246–247): «Потапов....Танків КВ великих маємо 30 штук. Усі вони без снарядів до 152–міліметрових гармат... Жуков. 152–міліметрові гармати КВ стріляють снарядами 09–30 рр., тому накажіть видати негайно бетонобійні снаряди. 09–30 рр. і пустити їх у хід. Будете гатити танки супротивника щосили». І хоча німецький генерал–полковник Ф. Гальдер навіть не повірив, що таку гармату взагалі можна поставити на танк — у своєму щоденнику він назвав це повідомлення «малоймовірним» — у 1940–1941 рр. було вироблено «близько 200» цих «Голіафів» (ВИЖ. — 1992. — №10. — с. 94).
Перші місяці боїв виявили слабкі сторони німецьких танків. Тому «в 1942 р. гітлерівське командування модернізувало середні (важких ще взагалі не було. —
87 Офіційні радянські видання наводять різні дані щодо кількості танків та літаків армії вторгнення. Так, «Военный энциклопедический словарь» (М., 1983. — с. 116) подає «близько 4300 танків», а його «ровесник» — «СССР: Энциклопедический справочник» (М., 1982. — с. 145) — «понад 3,7 тис. танків». «БСЭ» другого — «сталінського» — видання взагалі не наводить конкретних цифр, однак зазначає «кількісну перевагу» німців, «особливо у танках і літаках» (М., 1951. — T. 7. — с. 162–163). Третє ж видання «БСЭ» (М., 1971. — T. 4) чітко повторює за Жуковим — «3712», однак про штурмові гармати чомусь не згадує. Сучасні російські історики, уточнюючи цю кількість, подають цифру навіть меншу за «Жуковську». Так, генерал–полковник Г. Кривошеєв пише (ВИЖ. — 1991. — № 4. — с. 36), що німці підтягнули до кордонів СРСР «боєготовими 2900 танків». До речі, схожу — небувало «малу» для радянської воєнної історіографії — кількість ще за три десятиліття до того було наведено в колективній (голова редакційної комісії Поспелов П. Н.) монографії «Великая Отечественная война Советского Союза. 1941–1945. Краткая история» (М.: Воениздат Минобороны СССР, 1965): «На озброєнні [німців] перебувало 48 тис. гармат і мінометів, близько 2800 танків і штурмових гармат...» (с. 33). Сучасний військовий історик А. Філіппов (1996. — с. 501–502) нараховує 3210 танків, В. Шунков (1996. — с. 225) — «близько 3200 машин», а автор згаданої енциклопедичної «Истории танка» (Шмелев, 1996. — с. 77) не тільки наводить підсумкову цифру — «близько 3350 танків і штурмових артустановок» — ай детально розписує її складові: 1698 легких, зокрема 180 T–I, 746 T–II і 77238(t), 1404 середні (965 T–III і 439 T–IV) та 250 штурмових гармат; тут, зазначає автор, не враховані ще 230 командирських танків без гарматного озброєння. Та це зовсім не завадило одному з останніх видань російського «Большого энциклопедического словаря» (М., 1998. — с. 187) «нарахувати» знову «близько 4,3 тис.» танків зі штурмовими гарматами. Утім, подібна розбіжність спостерігається й у подачі тими ж виданнями кількості німецьких дивізій, що брали участь у нападі: від 153 дивізій (ще 24 дивізії становили резерв) у Жукова (назв. пр. — с. 251) до 190 дивізій у «БСЭ» (т. III) тавосьмитомній «Советской военной энциклопедии» (М., 1976. — т. 2. — с. 54–55) і навіть «понад 200 див[ізій]» — у згаданому томі «БСЭ» (т. II). До речі, на відміну від Г. Жукова, який пише, що німецьке командування «одразу ввело в дію 153 дивізії», сучасні дослідники (Куманев, 1991; Похлебкин, 1999. — с. 294) нараховують у першому «ешелоні удару німецької армії 103 дивізії».
88 Такою вона мала стати під час війни, а якою ж була в дійсності перед її початком? «Наші стрілецькі дивізії західних округів, — пише Л. Філіппов (1992), — на 22.06.1941 мали в середньому не 8–9 тис., як вважали тривалий час, а 12 360 (усього у штаті — 14483): 20 дивізій мали по 14 тис. осіб, 70 — по 12 тис. і 6 — по 11 тис.» А всього в СРСР — ще в мирний час — «були сформовані всі 303 дивізії, заплановані для війни».
89 Говорячи про кількість отриманої за цей період від промисловості артилерії, Г. Жуков (назв. пр. — с. 197) наводить такі дані: «29637 польових гармат, 52407 мінометів, а всього гармат і мінометів, з урахуванням танкових гармат, — 92578». Звідси, порахувавши кількість самих лише танкових гармат — 10534, дозволимо собі припустити, що танків могли отримати значно більше.