Однак симптоми цієї «хвороби» РСЧА виявили себе ще задовго до початку Великої Вітчизняної. Зокрема, й на Халхін–Голі, де, «незважаючи на чотириразову перевагу в повітрі, початок конфлікту загрожував повною поразкою нашій авіації» (Можанин, 1999). Тож і тоді радянські війська потерпали від «панування» у повітрі японської авіації, яка, за визнанням Г. Жукова (згад. пр. — с. 169), «на початку кампанії... била нашу авіацію». Ситуацію вдалося переломити лише тоді, коли до Монголії, окрім замовленої додаткової авіації, прибула іде й «група льотчиків у складі двадцяти одного Героя Радянського Союзу на чолі з уславленим Я. В. Смушкевичем». І результати їх роботи, зазначає маршал (там само. — с. 149), «позначилися вже найближчим часом». Та й у «фінську кампанію» — хоч поповнення та підкріплення туди «надходили безперервно», однак, наголошує Мерецков, «не всі вони були використані належним чином» (1968. — с. 180).
І в 1940, і в 1941 роках на заваді цьому стояв ще один «низький рівень», а саме: низький професійний рівень вищого військового керівництва, яке у своїх діях продовжувало послуговуватися не лише суто військовими, а й так званими політичними міркуваннями. Так, під час героїчної оборони київського напрямку військами Південно–Західного фронту (саме вона, як свого часу Брестський мир, що теж призвів був до тимчасової окупації України німцями, дала такий вкрай необхідний Москві «передих»), керованого талановитими генералами Кирпоносом та Тупиковим, наголошує Григоренко, «бездарними розпорядженнями тодішнього нашого Верховного головнокомандування усі розумні фронтові заходи відмінялися, а війська фронту в кінцевому підсумку були поставлені в умови повної неможливості чинити ворогові ефективний опір». Незадовго до вторгнення Вермахту М. Кирпонос «дав розпорядження про зайняття польових позицій у прикордонних укріпрайонах Київського особливого військового округу». Та коли про це довідалися у Москві, то, за наказом Генштабу, «військам КОВО довелося залишити передпілля і відійти назад». Таку ж ініціативу виявив і Одеський військовий округ. І лише завдяки тому, що до її розгляду «справа не дійшла», наголошує маршал Мерецков (1968. — с. 205–206), «війська цього округу були напередодні війни, можна вважати, у бойовій готовності, чого не можна сказати про війська Київського особливого військового округу, а також про Західний округ».
Керуючись такими «міркуваннями», Сталін не дозволив своєму Генштабові своєчасно вивести Південно–Західний фронт з–під удару, через що й сталася трагедія, яку, за визнанням генерала Григоренка, «можна визнати найбільшою катастрофою Великої Вітчизняної війни» — київське оточення радянських війск. Утім, наголошують сучасні дослідники (Трубайчук, 1995. — с. 54), саме Вермахт мав зазнати тут нищівної поразки, оскільки «армії Південно–Західного напрямку переважали групу армій “Південь” з усіма союзниками Вермахту разом у людському складі (1,3:1); у артилерії співвідношення було таке — 1,4:1; у легких танках — 5:1; у середніх і важких танках — 3,6:1; у літаках — 2,5:1». Однак сталося протилежне: покликаючись на дані німецького командування, колишній генерал К. Тіппельскірх сповіщає (1956. — с. 194) «про взяття в полон 665 тис. вояків, захоплення 3718 гармат та 884 танків». Мине майже півстоліття після закінчення тієї війни, поки ці цифри підтвердять історики протилежної сторони...
Такої ж думки дотримується й згаданий І. Гуляс: «Уся дезорганізація виходила зверху. Острах “не дать повод агрессору” породив такі рішення, втрати від яких могли бути більшими, ніж від ворога». Та, зрештою, такими вони й були.
«Якість війни, — писав 6 липня 1942 р. О. Довженко (1995. — с. 290), — це якість організації суспільства, народу. Вся наша фальш, уся тупість, усе безм'язе і безмозгле ледарство, увесь наш псевдодемократизм, перемішаний із сатрапством, — усе вилізає боком і котить нас, як перекотиполе по степах, по степах, по пустелях. І над всім цим — “Ми победім!” Звичайно, “победім”. Але ми... зрештою, самі переможені ходом історії і економічних кон'юнктур». Важко відмовити Олександрові Петровичу в далекоглядності — як у воду дивився...
Утрати дійсно були вражаючими: наприкінці 1941 р. СРСР втратив близько 2,5 мільйона самими лише військовополоненими. За даними німецьких архівів (Великая Отечественная... — 1998. — с. 518) кількість радянських військовополонених наприкінці 1941 р. сягла 3 906 765 осіб. А кількість військовополонених, захоплених радянськими військами за період з 22 червня до 31 грудня 1941 р., становила 10602 осіб (Гриф секретности... — 1993. — с. 391).
А всього за час війни з Німеччиною, «відповідно до радянських даних, що опираються на архіви, — зазначається у згаданому російському довіднику (Похлебкин, 1999. — с. 499), — назагал у полон потрапило 4559000 осіб (ця цифра офіційно фігурує в доповідній записці “О потерях личного состава Советских Вооруженных Сил в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.”, розробленій спеціальною комісією під керівництвом генерала армії Гареєва)». А за наведеними у ньому ж «даними німецького ОКВ (Верховне Головнокомандування Вермахту. — М. Л.), з червня 1941 р. по лютий 1945 р. було захоплено 5 734528 радянських солдатів та офіцерів (сам Похльобкін називає ці цифри «астрономічними». — М. Л.)». Однак київський дослідник С. Гончаров (2000), навпаки, переконаний, що наведені Німецьким міністерством праці (на відміну від військовиків, воно, наголошує С. Гончаров, «вело ретельний облік усіх військовополонених — “ост” і “вест” робітники враховувались окремо») показники того, що «на 1 травня 1944 року радянських військовополонених було 5,75 млн осіб», варті довіри, бо вони є «службовими даними для оцінки можливостей покривати потреби економіки рейху в робочій силі», а тому «не можуть бути перебільшеними».
Проте ані перша, ані друга цифри не враховують ще однієї важливої складової втрат Червоної армії за період Великої Вітчизняної: втрати дизертирами. А останніх, за підрахунками С. Гончарова, було «понад два мільйона осіб».
Статистичні дослідження російських істориків показали (Гриф секретносте... — 1993. — с. 157), що тільки за перший, переважно оборонний, період війни — з 22.6.1941 по 18.11.1942 — Червона армія та Військово–Морський флот втратили «11 млн 162 тис.» (середньодобові втрати цього періоду становили 21,7 тис. осіб, причому найбільшими — 24 тис. — вони були в літньо–осінню кампанію 1941 р.). За цих півтора року війни, наголошує професор Київського військового інституту управління та зв’язку І. Муковський (1996), «головних втрат радянським військам ворог завдав під час власних наступальних операцій, спростувавши тезу про те, що наступальні війська зазнають більших втрат, аніж ті, що обороняються». Тож відомий російський письменник–фронтовик В. Астаф’єв мав усі підстави для свого гіркого і болючого висновку (Моргун, 1996. — с. 462): «Ми просто не вміли воювати. Ми і закінчили війну, не уміючи воювати. Ми залили своєю кров’ю, завалили ворогів своїми трупами...[96] Таку перемогу можна й не вважати перемогою».
Звичайно, розкриття підступних планів сталінських стратегів жодною мірою не може кинути щонайменшої тіні на безсмертний подвиг простого солдата, применшити значущість його визвольної місії в очах вдячного людства, затьмарити велич отриманої ним перемоги. А неймовірна ціна, яку довелося сплатити за цю перемогу як солдатові–визволителю, так і визволеним ним народам, є прямим наслідком стратегічних прорахунків у брудній грі схибленого на роздмухуванні пожежі світової революції непогрішимого «батька народів» і його поплічників...
96 Цікаво, що з такою дошкульною оцінкою бойового мистецтва Червоної армії, а надто її керівництва, погоджується «учасник і історик війни», генерал–лейтенант у відставці М. Павленко (1991), додаючи, що, по суті, супроти вник тою кров’ю й «захлинувся», — хоч і «соромно, гірко про це говорити»...