І останнє щодо «непідготовленості» СРСР до війни. Практично впродовж усього часу перебування при владі Сталіна його режим вів безперервні війни. Вони, за висловом дослідника цих питань Г. Чорного (1995), були «формою самого існування» СРСР, бо давали змогу «слугам народу» бодай якось виправдовуватися за те жалюгідно–жебрацьке становище, у якому незмінно перебували стероризовані народні маси. Схоже, що й «нова Росія», проголосивши себе спадкоємицею СРСР, значною мірою успадкувала, на жаль, і форму його існування; так, капітан–медик Кудряшов із документального фільму О. Політковського «Братишка 2000» (московський телеканал «РТР», 29.07.2000), знятого в Чечні, переконаний: «Ця війна необхідна нашій державі. Може, це звучить цинічно, але вона потрібна й російському народові... Ми ніколи не об'єднаємось, не очистимось — нам потрібна зовнішня загроза...»
Ці війни велись як проти зовнішніх ворогів режиму, так і супроти сили–силенної внутрішніх «ворогів народу», а фактично — супроти власного народу (певно, вважаючи його не менш небезпечним супротивником, аніж ворожі армії, «народна влада» утримувала численні внутрішні війська, які за рівнем оснащення важкими видами озброєнь практично не поступалися Червоній армії[97]).
А моторошні втрати, що їх зазнали народи СРСР у цих війнах (не кажучи вже про наведені вище дані про втрати у Другій світовій), цілковито спростовують тезу московських ідеологів про миролюбність більшовицького режиму, його міфічну «неготовність» до війни.
25. Міф про те, як «4 липня [1942] радянські війська залишили Севастополь
Про героїчну другу — 1941–1942 рр. — оборону Севастополя, яка, як наголошує «Советская воєнная энциклопедия» (1979. — т. 7. — с. 283), «була взірцем масового героїзму та самопожертви радянських військ», написано, певно, не одну сотню книг. Та чи все нам відомо про цю справді героїчну епопею? «Оборона Севастополя тривала 250 днів. Скувавши значні сили німецько–румунських військ, захисники Севастополя зламали плани гітлерівського командування... У боротьбі за Севастополь ворог втратив до 300 тис. убитими та пораненими» — стисло інформує словник–довідник «Великая Отечественная война» (1985. — с. 392). А що було на 251 день?
Після узвичаєних — і цілком заслужених! — дифірамбів на адресу героїчних захисників («після дев’яти місяців облоги, багатоденних і запеклих боїв, у яких радянські моряки, бійці сухопутних військ зажили безсмертної слави») ще лаконічніше описує у своїх «Воспоминаниях» останню сторінку героїчної оборони маршал Жуков (1971. — с. 366): «4 липня [1942]... Севастополь був залишений нашими військами». Чи повинні це розуміти так, що наші війська були виведені з міста? Однак Георгій Костянтинович чомусь не уточнює, як саме захисники залишили Севастополь. Це тим паче важливо було б почути із вуст такого об’єктивного автора, оскільки різні джерела дають неоднакову інформацію щодо цього[98].
Так, «Українська Радянська Енциклопедія» (1963. — т. 13. — с. 17) майже буквально повторює наведену вже фразу маршала Жукова (хронологічно точніше, мабуть, сказати, що то Георгій Костянтинович використав фразу, наведену «УРЕ»): «4 липня радянські війська залишили місто»[99]. А у згаданому вже 7–му томі військової енциклопедії читаємо: «Увечері 30 червня, коли скінчилися останні боєприпаси, продовольство, питна вода, залишки військ СОРу (Севастопольський оборонний район. — М. Л.) за наказом Ставки ВГК почали відходити з Севастополя до бухт Стрілецької, Камишової, Козачої та на мис Херсонес, де до 4 липня продовжували героїчну боротьбу, в окремих місцях вона завершилася тільки 9 липня (див. «Херсонес»). Частина захисників була евакуйована...» Та вже у томі восьмому (Советская воєнная... — 1979. — с. 369), у статті «Херсонес» читаємо дещо інше: «На завершальному етапі оборони Севастополя залишки військ Севастопольського оборонного р–ну з боями відійшли на Херсонес. Частина з них до 4 липня була евакуйована. Бійці та командири, що залишилися, продовжували оборонятися до останнього. Коли скінчилися боєприпаси і вичерпалися запаси продовольства та питної води, вони стали пробиватися у гори до партизанів...»
А ось як повідомляло про це «Совинформбюро» 4 липня 1942 р. (Героическая оборона... — 1946. — с. 263): «За наказом Верховного Командування Червоної Армії 3 липня радянські війська залишили місто Севастополь...» Далі наводились дані щодо втрат німецьких та радянських військ при обороні Севастополя: «Тільки за останні 25 днів штурму Севастопольської оборони... німці втратили під Севастополем до 150000 солдатів та офіцерів, з них не менше 60000 убитими, понад 250 танків, до 250 гармат,., збито понад 300 німецьких літаків. За всі 8 місяців оборони Севастополя ворог втратив до 300000 своїх солдатів убитими й поранени ми...» Приблизно за цей самий період, з 7 червня по 3 липня, «радянські війська втратили 11385 вояків убитими, 21099 пораненими, 8300 безвісті пропалими, 30 танків, 300 гармат, 77 літаків». Але завершилося це повідомлення явною, просто–таки фантастичною брехнею: «Бійці, командири та поранені з Севастополя евакуйовані»...
І вже зовсім по–партійному дезінформував К. Осипов у збірнику «Города герои», виданому у 1943 р. (там само. — с. 275): «30 червня розпочалася евакуація гарнізону... До ранку 2 липня головні наші сили були планомірно евакуйовані[100]. Частини прикриття стійко стримували ворога, виконуючи отриманий ними наказ: “Триматися до останнього”...»
Але, можливо, то такий стиль викладу відомого своєю суворістю воєначальника? Не схоже, бо в численних місцях своїх спогадів Г. Жуков детально інформує читачів про свої розмови з командирами різного рангу, партійними діячами, звичайно ж, із самим Верховним, ба, навіть із шофером чи бабусею, що порпалася на згарищі. А тут — наче заціпило... Схоже, «за кадром» спогадів свідомо було залишено те, про що знаменитому полководцю, як і, скажімо, керівникові героїчної оборони «адміралові Октябрському не хотілося говорити». Щодо адмірала, то йдеться про найтрагічніші останні дні оборони, бо тоді, — зазначає сучасний дослідник севастопольської трагедії О. Кулик (1996), «захисників Севастополя не лише покинули напризволяще, а й обдурили»; при цьому, додає він, командування, «у тому числі й самого Октябрського», запевнило захисників, що вони «обов'язково будуть вивезені на Велику землю».
У той же час, 30 червня 1942 р. о 9 год. 50 хв., адмірал П. Октябрський телеграфує в Ставку: «...війська, що залишились, дуже втомилися... хоча більшість продовжує героїчно битися. Противник різко збільшив натиск авіації, танків. Ураховуючи сильне послаблення вогневої міці, слід вважати, що в такому стані ми протримаємось максимум 2–3 дні. Виходячи з конкретних обставин, прошу Вас дозволити мені в ніч з 30 червня на 1 липня вивезти літаками 200–300 осіб відповідальних працівників, командирів на Кавказ, а також, якщо вдасться, самому покинути Севастополь, залишивши тут свого заступника генерал–майора Петрова», — розповідає учасник оборони, колишній комендант берегової оборони генерал П. Моргунов (1979. — с. 440). Важко сказати, чи мав адмірал якісь підстави знехтувати неписаною флотською традицією, яка однозначно визначає порядок залишення потопаючого корабля його командиром, однак певен, що цим вчинком він не надто зажив собі слави чи додав самоповаги. Відповідь не забарилася: увечері того ж дня, «близько 19 год. Військова рада флоту отримала відповідь наркома Кузнецова з дозволом Ставки евакуації на Кавказ» (там само. — с. 446). Конкретний текст цієї відповіді наводить доктор історичних наук, автор документального дослідження героїчної оборони Г. Ванєєв (1995. — с. 233): «Евакуація відповідальних працівників і ваш від’їзд на Кавказ Ставкою дозволені. Кузнецов.» (РГАВМФ. — ф. 10. — д. 1950. — л. 400)».
97 Напередодні війни «війська НКВС нараховували 14 дивізій, 18 бригад і 21 окремий полк різного призначення» (Великая Отечественная... — 1998. — с. 90). Та скористатися тією потугою не дозволялося й «єдиному заступникові» Сталіна Г. Жукову — і навіть у трагічні дні оборони Москви. Під час зустрічі в редакції «Воєнно–исторического журнала» з членами редколегії та воєнними істориками ІЗ серпня 1966 р. маршал згадував (1988), як він «силкувався розвідати і у нього (генерала НКВС П. Артем’єва, який був на час Московської битви заступником Жукова, але, наголошував Георгій Костянтинович, «своєрідним заступником, що напряму розмовляв зі Сталіним і Берією». —
98 Щоправда, навіть один із найближчих його соратників К. Рокоссовський, з яким вони, як зазначав Жуков, «разом вчилися в 1924–1925 роках у Ленінграді» на кавалерійських курсах «і добре знали один одного», наголошував у листі до головного редактора «Военно–исторического журнала» (лист датовано вереснем 1967 р., оприлюднений у «ВИЖ», 1992, № 3, с. 30–32), що Жуков «у своїх спогадах» подекуди — зокрема йдеться про Курську битву — «викривлює істину», і не все там «відповідає дійсності...»
99 Це ж твердження — у практично незмінному вигляді — блукає й сторінками історичних видань останніх років — див., наприклад, солідне дослідження про «формування модерної української нації XIX–XX століття» Я. Грицака (1996. — с. 219).
100 Однак насправді було якраз навпаки. Як записав у своєму щоденнику член Військової ради Приморської армії генерал І. Чухнов (Карпов, 1989. — с. 239), «...Будьонний та Ісаков (адмірал І. С. Ісаков, член Військової ради Північно–Кавказького фронту. —