Насправді ж покинуті командуванням війська були притиснуті німцями до берега, звідки дістатися рятівних гір ніяк не випадало. Ось що писав про це у своїх «Записках», завершених невдовзі після тих подій, учасник оборони Севастополя капітан першого рангу Євсєєв (Скрытая правда... — 1992. — с. 335–337): «...Війська проходили місто і рухалися до моря, до бухт... Противник артилерійським вогнем з північного боку обстрілював окремі групи людей, що залишилися в живих і, розосередившись, відходили. Авіація противника проходила над тими групами військ і скидала бомби... Скільки сягало око, всюди виднілися розриви бомб і снарядів... Здавалося, не було можливості дістатися моря... Стояла неймовірна спека. В роті пересохло. Хотілося пити, хотілося відпочити і покурити... Діставшись (пізнього вечора. — М. Л.) до Комишової бухти, ми побачили багато військ, що скопичилися на побережжі. Прибували все нові й нові війська... Я глянув на бухту. Жодного корабля...»[101] Ось і вся «евакуація» та «прорив» у гори. Насправді, як наголошував у першій книзі (с. 30) згаданого видання Г. Ванєєв, «знесилені без води та їжі відважні захисники Севастополя в більшості своїй були взяті в полон»...
Таким чином, зазначає О. Кулик, «генералітет і партійний актив евакуювалися на Кавказ, а тисячі представників народу, вдягнені у червоноармійські гімнастерки та чорні матроські куртки, зосталися в Севастополі...» Як згадував у своїх мемуарах фон Манштейн, «лише з району крайнього узбережжя Херсонеського півострова вийшло близько 30000 осіб. Втрати ворога у живій силі перевищували наші у декілька разів» (Кулик, 1996). Можливо, і тут, як це, на думку В. Карпова, вже було у оприлюдненій Манштейном інформації щодо «кількісної переваги» радянських військ під час наступу німців на Перекопському перешийку, «Манштейн, м’яко кажучи, згущує барви», — важко сказати. Наведені вище у повідомленні «Совинформбюро» дані дійсно свідчать про співвідношення втрат, цілком протилежне наведеному німецьким воєначальником, а отже, хтось тут таки погрішив проти істини.
Тим часом, «ні в “ Історії Великої Вітчизняної війни”, ні в підручниках, ні в мемуарах видатних наших воєначальників про це нічого конкретно не сказано... Чому ж відсутні в нашій літературі дані про втрати наших військ у окремих операціях Великої Вітчизняної? Та тому, що вони настільки великі, що не йдуть у жодне порівняння із втратами ворога...» (Мальцев, 1988. — с. 108). Останнім часом ця гірка прогалина в історії найжахливішої з воєн поступово заповнюється. Так, доктор історичних наук В. Король (1995) наводить такі «офіційні дані про втрати в Московській битві: з 30 вересня 1941 року по 20 квітня 1942 року сумарні втрати становили 1846400 осіб, у тому числі безповоротні — 957953. Це означає, що наших солдатів, особливо російських та українських, під Москвою полягло більше, ніж англійських, французьких і американських разом узятих, за всю Другу світову війну. Втрати німців за сім місяців — 615 тисяч осіб, але не тільки вбитими, як у нас, а й пораненими, й пропалими безвісти (про особливості ведення подібних підрахунків у СРСР вже йшлося. — М. Л.)». За неповними даними, «у битві за Сталінград наша армія безповоротно втратила близько двох мільйонів осіб... німці — близько 185 тисяч», а Кавказ обійшовся РСЧА в «1 мільйон 600 тисяч вбитими, пропалими безвісти, померлими від ран», німці втатили «400 тисяч вбитими і пораненими» (там само).
Нічого не змінилося й на завершальному етапі війни, під час визволення Європи. Так, визволення Польщі «коштувало понад мільйон життів наших воїнів», у боях за Угорщину «ми втратили безповоротно 140 тисяч, за Чехословаччину — понад 140 тисяч...» Попри низький «рівень військового мистецтва наших полководців», головною причиною таких неймовірних втрат дослідник вважає «безжальне ставлення до солдатів...» Ось, зокрема, як описував «російську тактику наступу» генерал Гальдер (1971. — с. 79, 93): «Організація атак надзвичайно погана... трихвилинний вогневий наскок, потім — пауза, відтак — атака піхоти з криком “ура” глибоко ешелонованими бойовими порядками (до 12 лав) без підтримки вогнем важкої зброї навіть у випадках, коли атака здійснюється з далекої відстані. Звідси неймовірно великі втрати...» Та й пізніше, коли Червона армія перейде до наступальних операцій, ця «тактика» (декотрі дослідники приписують її новаторство маршалові Жукову) не змінилася: після артпідготовки на штурм ворожих укріплень кидали багатостраждальну піхоту і тільки потім, у вистелений її трупами прорив, спрямовували танки... Тож не дивно, хоча й неймовірно гірко від того, що, за неповними підрахунками істориків, «на одного [загиблого] німецького воїна припадає 14 радянських» (Дробот та ін., 1998. — с. 226).
Ці неймовірні втрати, як і під час «фінської кампанії», анінайменше не схвилювали радянське керівництво. Якщо американський Конгрес «11 разів заслуховував командуючого збройними силами союзників СРСР у війні 1941–1945 років з приводу нібито великих втрат», яких зазнали американські війська («а це — 405 тисяч осіб»), то в СРСР, наголошує В. Коваль, «за всю війну ніхто з керівництва навіть не поставив питання про відповідальність за великі і невиправні втрати»... Однак такою була не тільки «стратегія» червоного генералітету — таким було ставлення радянської верхівки до «людського матеріалу» взагалі — згадаймо хоча б Чорнобиль. Таким же воно залишилось і в «новій» Росії, що наочно продемонструвало її керівництво в Чечні, під час рятувальної операції підводного крейсера «Курськ» тощо.
А що стосується загальних втрат наших військ під Севастополем, то, не маючи необхідних радянських даних, звернемося до всесвітньо відомої праці колишнього генерала гітлерівського Вермахту К. Тіппельскірха (1956. — с. 230): «1 липня після сильної артилерійської та авіаційної підготовки було вчинено штурм центральної частини міста зі сходу та півдня. Наступної днини німецькі війська очистили від противника мис Херсонес. Загальні трофеї становили 100 тис. полонених, 622 гармати, 26 танків та 141 літак». За підрахунками ж Г. Ванєєва, здійсненими у згаданому дослідженні (1995. — с. 250), в Севастополі «зоставалось 78230» захисників. «Майже ідентичну кількість — 79539, — наголошує автор, — названо в книзі “Военно–Морской Флот Советского Союза в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.”, том 2, що донедавна перебувала під грифом “таємно”». А як було не приховувати цю «неправильну» правду про ці величезні й безславні втрати за грізними грифами, коли навіть таке солідне «наукове видання», яким стала помпезно оформлена енциклопедія «Великая Отечественная война 1941–1945», видрукувана масовим тиражем у видавництві «Большая Советская Энциклопедия» до 40–річчя Перемоги, нарахувала тих «залишених на березі захисників Севастополя» аж «близько 5500 осіб» (с. 640).
101 Ці «Записки» («134 сторінки “на машинці”), як зазначалося у редакційному відгуці «Морского сборника», поданому на ім’я адмірала Ісакова «не пізніше березня 1943 р.», були «єдиним документом, що висвітлював агонію Севастополя, кінець оборони і неорганізовану евакуацію окремих щасливців з району Комишової бухти». Однак можливість опублікування цих матеріалів капітан першого рангу Озаровський, що підписав цей відгук, вважав «дуже проблематичною». І не тільки через «секретність змісту», а, зокрема, й тому, що, як писав автор відгуку, в записках «...кінець Севастополя і залишення останніх захисників на загибель без надії на евакуацію — подані без прикрас і без пом’якшення» (там само. — с. 329). Адмірал наказав збере іти один примірник «Записок» для майбутніх дослідників. Але під грифом «секретно»...