Важкий гріх, вважаю, взяла надушу й редколегія енциклопедичного «Военно–морского словаря» (М., 1990. — с. 384), яка вже на завершальному етапі горбачовської «епохи плюралізму і гласності» продовжувала блюзнірськи переконувати мільйони читачів СРСР, буцімто «...за вказівкою Ставки ВГК (Верховного Головнокомандування. — М. Л.) 4.7.1942 сили Севастопольського оборонного району залишили Севастополь». Навіть гіпотетично неможливо припустити, що такі поважні незаперечні фахівці — самих лише адміралів, очолених згаданим уже В. Чернавіним, було у складі редколегії майже два десятки! — не знали справжнього стану справ із так званим залишенням Севастополя його мужніми захисниками...
А завідувач відділу Інституту історії СРСР АН СРСР доктор історичних наук Г. Куманьов (1991) у «Короткому нарисі (1917–1945 рр.) історії радянського суспільства», адресованому «викладачам і студентам», ще більше — і без найменшого обґрунтування — «навантажує» Ставку: «... Ставка наказала залишити місто»[102].
Ще й зараз у цьому ж продовжують переконувати читацький загал новітні видання РФ, видрукувані видавництвом «Большая Российская энциклопедия» — наприклад, друге видання грубезного «Большого энциклопедического словаря» 2001 року видання (див. с. 1072). Якоюж страшною має бути правда, аби така могутня держава навіть через півстоліття так затято її приховувала!
Невже подібне святотатство стосовно пам’яті загиблих на тій війні може мати хоч якесь виправдання?!
А щодо втрат Червоної армії під час блискавичного розгрому німцями Кримського фронту в травні 1942 р., який завершився взяттям Керчі, то Тіппельскірх, поінформувавши, що «росіяни мали на півострові сімнадцять стрілецьких дивізій, три стрілецькі бригади, дві кавалерійські дивізії й чотири танкові бригади (чи не занадто? Ніби передбачаючи подібне запитання, автор висловлює припущення, що, «мабуть, удар німецьких військ попередив наступ росіян», задля якого і була сконцентрована така значна кількість військ. — М. Л.)», далі пише, що врешті–решт «переможці полонили 150 тис. осіб, захопили 1113 гармат, 255 танків та 323 літаки». Утім, незважаючи на їх «німецькість», ці дані, як, до речі, й наведена вище кількість радянських військ у Криму, абсолютно — з точністю до одиниць — кореспондують із найновішими результатами, отриманими російськими дослідниками в оперті на відомості радянських архівів: унаслідок поразки радянських військ у Криму «німцями було захоплено в полон 250 тис. осіб, 1755 гармат, 280 танків, 464 літаки» (Похлебкин, 1999. — с. 319).
Щоправда, схоже, навіть оприлюднення раніше приховуваної інформації не в змозі змінити думку тих, хто, як і раніше, надає перевагу не стільки новим історичним фактам, скільки застарілим ідеологічним установкам. Ось і історик вищої кваліфікації, професор Севастопольського технічного держуніверситету В. Поляков (1998. — с. 28), наголосивши, що «Севастополь ніколи не здавався ворогові», намагається переконати довірливих читачів, ніби й влітку 1942 р. «ворогові не вдалося скорити захисників» Севастополя і «його було залишено за наказом». Однак фаховий історик, який, до слова мовити, багато років мешкає на багатостраждальній севастопольській землі серед живих свідків і навіть учасників тих трагічних подій, маючи всі умови для дослідження справжнього їх перебігу, чомусь скромно замовчує те, що то тільки кільком сотням вищих партійних посадовців та військових чинів було дозволено (із забезпеченням необхідними засобами) евакуюватися з Севастополя. Що ж стосується покинутих десятків тисяч рядових оборонців міста, то для них командування й не думало надавати ані подібного дозволу, ані тим паче — організовувати їх евакуацію, полишивши їм дуже обмежений вибір: смерть або полон...
А, скажімо, про Ельтигенський десант, висаджений 1–3 листопада 1943 р. в районі селища Ельтиген (нині — Героївське), неподалік від Керчі, знаменитий маршал взагалі не згадує — можливо, тому, що там покинули «усього лише» якихось «9418 осіб», як підказує всезнаюча військова енциклопедія (т. 8. — с. 590) — небагато їх вернеться назад, коли десант остаточно «спишуть» як безнадійний, що, безперечно, аж ніяк не применшує героїзму, мужності та самопожертви його учасників. Точні дані щодо цього, певно, теж заховані під горезвісним «грифом», але, як відомо з доповіді того ж генерала І. Петрова в Ставку (Гладков, 1981. — с. 217), «на кінець 6 грудня у загоні Гладкова (полковник Гладков В. Ф., командир 318 стр. дивізії, що становила основну силу десанту, очолював десант. — М. Л.) нараховувалось до 1700 осіб [за даними військової енциклопедії (1979. — т. 4. — с. 148), «близько 1500 осіб». — М. Л.]. З цим загоном в ніч з 6на 7 грудня він прорвав бойові порядки ворога і... на ранок вийшов на південну окраїну Керчі, зумівши захопити гору Митридат». Її мужньо утримували, сподіваючись на прорив радянських військ іззовні. Та 10 грудня після невдалих спроб 16 корпусу «прорватися на допомогу Гладкову... почали евакуацію» залишків десанту (Карпов, 1989. — с. 440–441).
Цікаво б дізнатися, про що іще промовчав у своїх спогадах відомий воєначальник, бо, як бачимо, за його недомовками сховані гіркі факти. Та хіба тільки його! «Уся 12–томна “історія” створена, з дозволу сказати, “вченими” для того, — наголошує відомий російський письменник, інвалід війни В. Астаф’єв (Самсонов, 1988. — с. 288), — аби викривити історію війни у сховати “кінці у воду”... 312 томів “історії”, з хитромудро скомпонованих книг наш народ так і не дізнається, що стоїть за словами “більше двадцяти мільйонів”[103], як не дізнається й того, що сталося під Харковом, де німці обіцяли нам влаштувати “другий Сталінград”; що приховано за словами “кримська ганьба” і як весною 1944–го два фронти “доблесно” били і не добили 1–шу танкову армію противника — це не для наших “істориків”». Як не гірко визнавати, це дійсно так.
Тому вивчати навіть найближчу історію за подібними виданнями, які у величезній кількості припадають пилом на полицях бібліотек, несучи на собі потворні сліди брутальних ідеологічних спотворень, — тільки марно витрачати час. А надто — щодо України: як слушно наголошує письменник О. Мусієнко (1999), «аби кардинально змінилися вижолоблені («компартійними дифамаціями», що множилися впродовж десятиліть. — М. Л.) уявлення української людності про сторозтерзану долю своєї Батьківщини в Другій світовій війні, повинна народитися велика і правдива література різних авторів і різних жанрів» — і, додамо, не тільки стосовно історії війни.
Однак українська держава й досі чомусь не поспішає перебрати на себе роль повитухи у цій важливій загальнодержавній справі...
26. Міфи довкола боротьби УПА з окупантами
Якщо відкинути нав’язані радянською пропагандою узвичаєні стереотипи мислення, то для українців як Сталін, так і Гітлер були, по суті, катами одного штибу (навіть колишній член політбюро ЦК КПРС О. Яковлев назвав сталінський режим «фашистським»), хоча перший за десятиліття зведення своєї імперії винищив значно більше українців, аніж останній встиг винищити за порівняно короткий час окупації. І не лише українців: підрахунки американським істориком Я. Гроссом «жертв серед мирного населення у німецькій і радянській зоні окупації колишньої Польської держави» в 1939–1941 рр. засвідчили, що «радянська влада репресувала у 3–4 рази більше людей, ніж нацисти, причому на території, удвічі меншій, ніж зона німецької окупації». Ці цифри, наголошує дослідник, «дають найкраще уявлення про справжній характер радянського тоталітарного режиму як безпрецедентного розтратника людського матеріалу і держави–вбивці» (Грицак, 1996. — с. 214).
102 Не залишились осторонь у цій справі й українські дослідники. Так, доктор історичних наук М. Коваль (Київ) у провідному історичному виданні України — «Українському історичному журналі» — стверджує (1991), що «після 250–денної оборони за наказом Ставки залишили місто героїчні захисники Севастополя», не взявши на себе труду з’ясувати, куди саме могли подітись десятки тисяч ошуканих командуванням нещасливців, притиснених до моря ворогом! Цікаво, що саме з цього числа згаданий журнал почав друкувати документальну розповідь про останні дні оборони Севастополя 1941–1942 рр. згаданого Г. Ванєєва, який переконливо — «на основі нових архівних даних» — доводив, що «насправді цього (тобто залишення Севастополя його захисниками за наказом Ставки. —
103 Цю облудну цифру запустили в хід ідеологи “епохи застою”, підправляючи надто “круглу” хрущовську, якою було замінено вже зовсім неймовірну (“лише” 7 мільйонів) цифру, цинічно — за принципом “а скільки треба?” — “обрахував” ще “друг і учитель” усіх радянських людей. У перебудовчі часи, коли на голови ошелешеного радянського загалу ніби з неба впала неймовірна кількість недоступної раніше інформації, брехливість цієї цифри стала більш ніж очевидною. Горбачов підняв рівень втрат до 28 мільйонів, а радянська історична наука вкотре “обґрунтувала” нову цифру — як і всі попередні, але і їй не судилося пережити “епоху” свого творця, останнього генсека КПРС. Із втратою компартії “керівної та спрямовуючої” ролі процес цих, насправді — трагічних, обрахунків вийшов з–під партійного контролю, і цифри втрат різко пішли вгору. Якщо, скажімо, В. Похльобкін (1999. — с. 498) оцінює загальні втрати СРСР у 40,7 млн (з них непоправні становили 18,391 млн), то В. Король (1995) схильний вважати остаточною “цифру наших втрат 47–48 мільйонів”. Хочеться все ж сподіватися, що всі подальші уточнення будуть відбуватися тільки у бік можливого зменшення цих воістину моторошних цифр...