Проте ця «фікція» залишила свій потворний відбиток і на проблемі тяглості української державності. «Чому, починаючи історію міста Києва слідом за академіком Толочком з кінця V ст., ми відмовляємо в таких же глибоких коренях його споконвічним мешканцям — українцям? — дивується Л. Залізняк (1996. — с. 30). — Адже «виключення Київської Русі з української національної історії протирічить логіці всього європейського історичного процесу».
Дійсно, суперечить. Однак навіть відомі російські історики, як і раніше заангажовані москвоцентричним світоглядом, у цих питаннях начисто ігнорують елементарну логіку. Так, спираючись на археологічні матеріали, В. Седов переконливо показав (1995. — с. 310–343), як на історичній арені у VI–VII ст. з’явилися південні та західні слов’яни (чехи, хорвати, серби, поляки та ін.), які у ІХ–Х ст. створили свої перші національні держави (подібні етно– та державотворчі процеси відбувалися й на решті території середньовічної Європи). Але вже у наступній своїй монографії московський історик, опускаючи етнічні корені українців (1999. — с. 38–41) у VI–VII ст. до антів та дулібів, затим раптом стверджує (с. 285), що з цього «зовсім не витікає висновок щодо початку становлення українського етносу в І тис. н. д.». І хоча він сам визнає (с. 271), що «суттєвих переміщень населення пізніше в цьому регіоні ні за даними археології, ні за історичними документами не було», однак чомусь начисто відмовляє етносу, котрий у ті ж часи сконсолідував Київську Русь, у праві додержуватися тих же історичних законів, за якими розвивалися сусідні європейські народи.
Отже, слушно зазначає доктор історичних наук Л. Залізняк (1998), «за Сєдовим, поляки зароджуються в VI ст., а їхні безпосередні східні сусіди українці лише в XIV. Якщо так, то на берегах невеличкої річки Сян, що розділяла етнічні землі українців та поляків, мала місце небувала в історії Європи ситуація. Етноісторичний розвиток правого берега Сяну, за В. Сєдовим, відставав від лівого на 800 років, тим самим ламаючи всі універсальні закони історичного розвитку Європи».
Та цим навряд чи збентежиш носіїв імперського світогляду, котрі, визначаючи вік українців за Погодіним та Соболевським, цілком поділяють і «концепцію» іншого відомого українофоба, який твердив, що українці, чи то пак «малоросіяни... завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим менше — державою» (Белинский, 1955. — с. 60). Ось і уславлений категоричністю своїх висновків — чого, як ми матимемо змогу ше не раз переконатися, не скажеш про їх обґрунтованість — О. Солженіцин, не кліпнувши оком, вчергове «відкриває Америку» (1990): «Усе це — вигадана недавно фальш, нібито ледве не з IX століття існував осібний український народ з осібною неросійською мовою...»
Та історичні факти свідчать про інше. Як переконливо доводить, досліджуючи наші корені, Л. Залізняк (1996), «українці є прямими етнокультурними спадкоємцями склавинів та їхніх нащадків деревлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів, полян північно–західної України, меншою мірою антів лісостепового Подніпров’я. Саме на цьому етноісторичному підґрунті постала перша українська держава Київська Русь». Саме це — «відновлення законного права українців на історичну спадщину Київської Русі як першої української держави» — і вважає цей відомий історик доленосним для української державності та найважливішим для національної історичної науки завданням, оскільки «без цього історичного фундаменту, — наголошує він (Залізняк, 1996. с. 16–18), — неможлива побудова незалежної України».
Цю спадковість, зокрема, підтверджують пам’ятки «традиційної української кераміки, житлобудівництва. Продовжували традиції княжої Русі дерев’яна та кам’яна церковна архітектура XVII–XVIII ст., так зване козацьке бароко. Етнографи дійшли висновку, що український національний одяг веде своє походження навіть не від одягу Русі, а від давньо–слов’янського». А що вже казати про українські колядки на тему світового дерева, що, як вже зазначалося, співаються не одне тисячоліття! Про це ж свідчить і вибудувана українцями після століть поневолення унікальна Гетьманська держава, в якій, наголошує директор Інституту українознавства П. Кононенко (1994), «продовженням київсько–руських традицій постали історіософія (козацькі літописи — подовжувачі Київського, Волинського та інших) й філософія (“Філософія серця” Іларіона), наука (Києво–Могилянська, Острозька та інші академії), освіта (братські козацькі школи) й мистецтво (доба бароко)», правові основи держави, що своїм корінням сягали славнозвісної «Правди» Ярослава Мудрого.
На думку інших дослідників, вік існування державності на нашій землі сягає значно більшої історичної глибини. Так, з точки зору М. Брайчевського (1993. — с. 34–41), «ця держава виникла задовго до IX століття внаслідок органічного розвитку східного слов’янства — формування тут класового устрою... Ознаки його виявляють себе ще в першій половині І тисячоліття н. е. (Антське царство)»[10]. Тож можна твердити, наголошує М. Брайчевський (1995. — с. 77), що «початки української державності» простягаються «саме в антські часи», а отже, «Русь (Україна) була безпосереднім наступником і спадкоємцем антів», ба більше — «Русь... це ядро наступного об’єднання». І на думку О. Оглоблина (1995. — с. 408), анти, які «ще в IV ст. опанували широку територію від Дунаю й Балканів до Озівського моря... створили першу українську й слов’янську державу».
А згідно з припущеннями відомого сучасного російського історика B. Мавродіна (1951. — с. 5–8), до речі, стійкого прихильника імперської «концепції» єдиного давньоруського етносу, «...y VI ст., в боротьбі з аварами на Волині, у Прикарпатті утворюється могутнє та обширне об’єднання антів під орудою дулібів–волинян. То було не просто племінне, а політичне об’єднання... Лише наприкінці 20–х років VII ст. (626 р. або близько цього) “держава волинян” була розгромлена аварами... Нема сумніву в тому, що “держава волинян” в VI–VII ст. — ...перша “держава” східних слов’ян епохи “військової демократії” (термін Ф. Енгельса. — М. Л.), — прямий попередник Київської держави».
З наведеними твердженнями можна погоджуватися або, навпаки, заперечувати їх, однак, як наголошує О. Оглоблин, «опираючись на дані сучасної історичної науки, неможливо не визнати український народ автохтоном», тобто корінним на території України. Адже він і справді, як зазначала російська дослідниця Е. Ільїна (1990), з тих часів «нікуди не переселявся». Цього ж висновку дійшов врешті–решт і патріарх сучасної російської славістики академік Б. Рибаков, який у своїй «новій концепції» державотворення наголошує (1990): «Я обстоюю позиції, що українці живуть автохтонно, тобто споконвічно, на корінній слов’янській землі».