Не ставлячи за мету «вибілювати» воєнні дії ані частин Червоної армії, ані вояків УПА, все ж зазначимо, що останні просто змушені були вдаватися до «неправильної» партизанської війни, позаяк стали на смертельний двобій із ворогом, який мав незрівнянно більшу промислову, військову, політичну, пропагандивну потугу, зрештою, людські резерви, тобто він опирався на державу. Повстанські ж структури, навпаки, створювалися на засадах самоорганізації, тобто, по суті, то був двобій вояків–аматорів із досвідченими, добре озброєними професіоналами[108]. Зате «братні» окупанти не мали того, що завжди було — і без чого, безперечно, ця боротьба не могла бути такою тривалою — у повстанців: рідної землі під ногами і самовідданої підтримки місцевого люду, попри постійні масові репресії з боку «народної» влади. Саме завдяки постійному підживленню УПА, незважаючи на значні втрати — скажімо, лише впродовж 1945 р. повстанці «втратили 9 тис. вбитими» (Історія України. — 1996. — с. 336), — продовжувала чинити збройний опір. За оцінками істориків (Малий... — 1997. — с. 407), «усього за роки існування УПА в її лавах побувало до 400 тис. осіб». І хоча з боку останніх, зрозуміло, теж траплялися випадки надмірної жорстокості, спричинені різними обставинами — аж до відчаю, однак такого масового терору проти місцевого населення з їхнього боку не було і не могло бути у принципі, оскільки воно, окрім хіба що тих, хто відкрито став на бік «совітів», було для повсталих своїм, на відміну від «визволителів», яким це населення видавалося — і небезпідставно — незрозумілим і ворожим, а отже, чужим. Тому репресивні заходи ОУН–УПА зачіпали не населення взагалі, а переважно функціонерів «нової окупаційної влади», в той час як радянські карально–репресивні органи часто–густо сповзали до боротьби проти західноукраїнського люду взагалі, про що неспростовно свідчить величезний масив радянських архівних документів.
«Мають місце випадки надзвичайно тяжких самоуправств — побиття, спричинення каліцтв затриманим і самочинні розстріли безвинних громадян», — такою констатацією починалась одна із багатьох постанов бюро Тернопільського обкому КП(б)У, присвячених розглядові цієї гострої проблеми (АД: О недостатках в работе... — 1946. — Арк. 3).
Навіть у офіційних партійних документах подібних прикладів «проведення операцій» по всіх куточках багатостраждальної Західної України — хоч гать гати! Наведемо декілька з них.
Волинська область. Ось що, зокрема, повідомляв 26 листопада 1944 р. «Інформаційний бюлетень» ЦК КП(б)У № 36 про трагедію, яка сталася 25 жовтня 1944 р. в селі Ляховому (АД: О фактах нарушения советских... — 1944. — Арк. І): «...дільничний уповноважений міліції Воротніков, отримавши завдання від начальника р/в НКВС затримати гр–на Парфенюка, який нібито дезертирував з Червоної Армії, з 4–ма бійцями з групи охорони громадського порядку о 8–9 годині вечора оточив квартиру (в інших повідомленнях — «будинок». — М. Л.) гр–ки Парфенюк, увірвався до помешкання і, “щоби налякати”, застрелив із автомата її дочку. З метою приховування злочину Воротніков застрелив гр–ку Парфенюк, її 15–річного сина, другу дочку й тримісячне дитя. Перевіркою встановлено, що гр–н Парфенюк перебуває в Червоній Армії й ніколи звідти не дезертирував (а якби навіть і дезертирував, то хіба це могло бодай якось виправдати моторошний вчинок тих душогубів?! — М. Л.)».
Львівська область (АД: О грубейших извращениях... — 1945. — Арк. 1). «11 березня [1945 р.] у селі Наконечному були затримані Гула М. і Шпитяк С., що ухилялися від мобілізації, і в селі Поруденко гр–н Ничкало І. 50–ти років. Усі троє за наказом [начальника Яворівського райвідділу НКВС] Рудковського розстріляні дільничним уповноваженим Щигульним (у довідці «О фактах грубого нарушения советской законности в Яворовском районе Львовской области» організаційно–інструкторського відділу ЦК КП(б)У (там само. — Арк. 10) прізвище останнього записане інакше: Щегулін. — М. Л.). 17 березня ц. р. у селі Прилбичі проводилася операція, в результаті якої було затримано 11 осіб, що ухилялися від мобілізації. На шляху до райцентру Рудковський відібрав з групи затриманих» чотирьох осіб «і після допиту, супроводжуваного побиттям, за його наказом вони були розстріляні».
Рівненська область. У довідці, надісланій 5 січня 1945 року на ім’я Хрущова секретарем обкому КП(б)У В. Бегмою (АД: Справка о борьбе... — 1945. — Арк. 73), серед інших прикладів наведено й такий: «7 грудня 1944 року при проведенні операції з ліквідації бандгруп у селі Борбино Острожецького району була затримана громадянка Устимчук Мокрина Йосипівна. Як з'ясувалося пізніше, Устимчук — мати 11 дітей, причому 3 сини перебувають у Червоній Армії, а чоловік працює в оборонній промисловості. Затримана Устимчук була доставлена до р/в НКВС. Начальник р/в НКВС лейтенант міліції Піканов був п'яним і того ж дня ввечері, не розібравшись, наказав бійцеві військ НКВС Логвиненку вивести Мокрину Устимчук у виярок поблизу пошти (в центрі містечка Острожець) і розстріляти її». Той «виконав наказ», а під час розслідування було «встановлено у що Устимчук до ОУН і УПА жодного стосунку немає...»
Станіславська (пізніше — Івано–Франківська) область. «Працівники Кутського райвідділу НКВС: Іванов — начальник райвідділу, Бєлов — співробітник райвідділу і Левченко — уповноважений міліції прибули 10 жовтня 1944 р. в село Рідни з групою бійців винищувального батальйону. Не виявивши бандитів у вони вбили 7 мешканців і спалили 7 селянських обійсть... Серед убитих двоє дітей 6–12 років і дві жінки — 5 і 55 років...» (АД: О фактах нарушений... — 1945. — Арк. 38).
Тернопільська область. 9 лютого 1945 р. «дільничний уповноважений В–Дедеркальського р/в НКВС Петрушевський, будучи напідпитку, на хуторі Тури розстріляв ні в чому не повинних 6 осіб селян, забрав їх майно й спалив два будинки», а його «колега» зі Зборівського р/в НКВС «Бєлофостов, супроводжуючи заарештованих, напився п’яним і розстріляв п’ятьох із них...» (АД: О фактах морально–бытового разложения... — 1945. — Арк. 2–3). 5 березня 1946 р. «пом. уповноваженого Струсівського р/в МВС Лобанов при здійсненні операції в селі Сущин обстріляв будинок інваліда Вітчизняної війни Антонюка. При цьому вся сім’я з 4 осіб була вбита...» (АД: О недостатках в работе... — 1946. — Арк. 4). Як наголошується у цій постанові бюро Тернопільського обкому КП(б)У, «подібні випадки вбивства безвинних громадян мали місце також у Мельнице–Подільському, Підгаєцькому і Зборівському районах».
Чернівецька область. «Начальник Кельменецького райвідділу НКВС Никаноров разом зі співробітниками райвідділу винищив п’ятьох осіб ні в чому не повинних громадян, з яких одну жінку задушили мотузкою, прив’язали їй камінь на шию й кинули в Дністер. Трьох полонених угорців замість доправлення їх до місця призначення розстріляли і кинули в криницю. Одного фіктивного бандита розстріляли і труп залишили в лісі, прикривши гіллям. Усі ці факти злочинної діяльності працівників р/в НКВС були відомі керівництву управління НКВС», однак жодних заходів вжито не було. (АД: О [некоторых] фактах нарушений... — 1945. — Арк. 8). Під час розслідування діяльності начальника УМВС Чернівецької області полковника Руденка (там само. — Арк. 23–24) було виявлено, що в лютому — березні 1945 р., коли «в органи МВС Чернівецького району прийшла з повинною велика кількість бандитів», він «вирішив здійснити ряд заходів, спрямованих на безслідне зникання бандитів», для чого наказував розстрілювати утримуваних у камерах попереднього ув’язнення. Так само діяли й підлеглі полковника...
Якщо вже «визволителі» з такою легкістю вбивали ні в чому не винних людей, то затримати чи заарештувати будь–кого було для них, безперечно, пустісінькою справою, ба навіть розвагою. Як, наприклад, повідомляв 5 грудня 1944 р. в. о. Прокурора УРСР С. Шугуров (АД: О нарушении... — 1944. — Арк. 40), в Рудиківському районі Дрогобицької області «незаконно заарештовано 43 особи», які «без санкції прокурора утримувалися під вартою понад 25 днів». Та що там «якихось» сорок три незаконно заарештованих — он на Тернопільщині тільки «в травні місяці [1946 р.] без санкції прокурора і УМВС чи УМДБ у камерах попереднього ув'язнення утримувалось 2112 осіб, з яких 991 заарештовані без будь–яких підстав», на час розгляду цього питання обкомом КП(б)У вже були «звільнені» (АД; О недостатках в работе... — 1946. — Арк. 3). І що ж? А нічого страшного — саме таку установку щодо подібної практики давав той, кому переважно інформація про всі ці неподобства й адресувалася. «Якщо в якомусь із сіл бандити вчинили напад, — повчав головний більшовик України секретарів обкомів і начальників облуправлінь НКВС і НКДБ (АД: Стенограмма выступления тов. Хрущева... — 1945. — Арк. 5–6), — треба викликати й негайно заарештувати пособника. Треба заарештувати 2–3 в залежності від обставин, а сім’ї вислати... Юридично, можливо, ми й матимемо помилки, а саме, що він у даному випадку не є фактичним провідником банди — може статися, якийсь процент буде помилковим. Це нічого... Треба намітити, які куркульські родини безперечно є пособниками... Треба добряче вдарити по цій куркульській верхівці. Спробувати в шахматному порядку намітити групу сіл, взяти кількох куркулів і сказати: ми знаємо, що ви допомагаєте бандитам... Звісно, він буде відпиратися, але ми повинні сказати про це упевнено. І от якщо тільки бандити когось із цього села пальцем зачеплять, ви будете заарештовані, а ваша родина вислана до Сибіру... А народові ви повинні сказати, що висилається не як куркуль, а як пособник бандитів (якщо почнемо виселяти куркуля в Сибір, то бандити скажуть, а що [ми] вам казали, як скінчиться війна, так і будуть висилати в Сибір, ось так воно і є, всіх українців висилають до Сибіру. Цього нам не треба)... А якщо... замість Петра візьмете Івана, то не помилитеся, — завтра візьмете Петра...» Не дивно, що архівні матеріали, з яких тут представлено лише крихтину, аж рясніють подібними фактами.
108 Це непорівнянне співвідношення потуг, змінити яке самотужки в українців не було жодної можливості, змушувало їх шукати союзників «на стороні». У передвоєнне десятиліття такими бачилися німці, антимосковське спрямування політики яких із плином часу ставало все зримішим. Однак надіям використати в боротьбі з кремлівським окупаційним режимом німецьку «карту» не судилося здійснитися — уже невдовзі після нападу на СРСР гітлерівське керівництво недвозначно показало, що українці для них такі самі «унтерменші», як і решта «неєвропейських» народів. Коли ж остаточно стало зрозуміло, що навіть найменшого розуміння державотворчим зусиллям українців з боку німців годі сподіватись, мужні сини України взялися зі зброєю в руках обороняти свою землю від обох окупантів — і коричневого, і червоного.