До речі, всупереч тому, як радянська історична наука, прославляючи знаменитий рейд ковпаківців, стверджувала, що він нібито «активізував боротьбу трудящих західних областей України проти німецьких окупантів» (див., напр., УССР, 1988, т. 2, с. 16), тогочасні записи партизанського генерала Руднева це начисто спростовують. Навпаки, чим далі партизанське з’єднання (судячи з його структури — стрілецькі полки, батальйони, роти, взводи, кавалерійські дивізіони, артбатареї тощо — і командного — переважно кадрові офіцери — складу, як їх описує сам Руднєв, видно, що воно ніяк не підпадає під класичне визначення партизанської боротьби, яку ведуть самостійні загони, не перебуваючи у складі регулярних сил. Це радше частина Червоної армії, що виконує спеціальні завдання командування у відриві від основних сил; сам комісар зазвичай називає його не партизанським загоном чи з’єднанням таких загонів, а, як і належить військовому підрозділові «частиною») просувалося вглиб Західної України, тим частіше згадувалося про націоналістів: «15 червня 1943 р. Націоналістичне село Дерти пройшли без жертв, хоч стрілянина була по втікачах... Увесь район насичений націоналістами... 20 червня... Командир розвідгрупи 3 сб (3–й стрілецький батальйон. — М. Л.) по радіо повідомив, що тримав бій з націоналістами 40 хвилин. Має двох убитих... 21 червня... Клецька–Велька на 100 % націоналістична... 22 червня... Стоїмо неподалік Ровно... Всі села заражені націоналістами... 23 червня... Робимо зупинку 25 км північно–східніше Ровно... Всі села заражені націоналістами. Часто стріляють з–за рогу, з кущів, з жита тощо...» (АД: Дневник... — 1943. — Арк. 23–28).
Тільки 25 червня, коли після тривалих переговорів вдалось домовитися із повстанцями, які — «чоловік 500» — засіли у Здвижді, про безперешкодну переправу «через р. Горинь (далі Руднєв чомусь пише про готовність «переправи через р. Уборть»... — М. Л.) між селами Корчин — Здвиждь» (уперта незгода останніх пропустити ковпаківців довела до такої люті Ковпака, що він не раз поривався артилерією «змести село з лиця землі», і тільки «рішучий опір» комісара врятував останнє від винищення), вперше зафіксовано в записах, що «населення вперше залишилося на місці і висипало на вулицю», а до того при наближенні «червоної партизанки» втікало в ліси. От і вся «активізація»...
Зрештою, сама лише «присутність цих партизанів викликала посилення німецьких репресій. Близько сотні українських сіл було знищено в листопаді 1942 року, а населення деяких з них було знищене...» Під час згаданого рейду ковпаківців це впало у вічі С. Руднєву (АД: Дневник... — 1943. — Арк. 15): «...Йдучи через Тартак і Милашевичі, побачили моторошне видовисько: чудовий хутір і село Милашевичі, де ми стояли постоєм взимку, зараз спалені дощенту, самі тільки димарі стирчать...»
У цілому світі відома трагедія чеського селища Лідіце, яке, як інформує «УРЕС», «10.VI.1942 німецько–фашистські окупанти, звинувативши мешканців у переховуванні патріотів, повністю зруйнували, чоловіків розстріляли, жінок і дітей відправили у табори смерті». А хто у світі, ба навіть і в Українській державі, знає, що в Україні було аж 250 таких сіл, як Лідіце (Українська РСР... — 1968. — с. 149). Наприклад, 23 вересня 1942 p., як свідчать архівні німецькі документи, були знищені села Борки, Заболоття, Борисівка, Кортеліси, при цьому «замкнені в церкві та інших будівлях 2892 мешканці Кортелісів згоріли в полум’ї (мені назавжди врізалася в пам’ять цифра, виведена на непоказному обеліскові у загубленому серед житомирських лісів селі Копище, де, як розповіли його уцілілі мешканці, під час війни «квартирували» партизани О. Федорова: 2878 — саме стільки жителів села знищили карателі. — М. Л.)». У січні 1943 р. «було знищено село Козари Чернігівської області разом із 4268 мешканцями» (Косик, 1993. — с. 277, 280)... А що вже казати про аналогічні вчинки «своїх» — енкаведистів?[109] Про щось подібне в радянської людини й думки не виникало — але ж було! І до того ж набуло масового розмаху. Ось зокрема, що читаємо в «Інформаційному бюлетені № 8/53» ЦК КП(б)У за 13 січня 1945 р. (АД: О фактах нарушений революционной законности в западных областях УССР... — 1945. — Арк. 34): «Вранці 22.10.[1944] для ліквідації банди в с. Кривеньки [Пробіжнянського району, Тернопільської області] з Чорткова прибули бійці військ НКВСу кількості до 60 чол. на чолі з майором Полянським і представником УНКВС молодшим лейтенантом Молдовановим. Однак банди в селі вже не було. Перебуваючи в нетверезому стані, бійці за наказом майора Полянського і молодшого лейтенанта Молдованова вчинили дикий погром села. Так, було розстріляно 10 мешканців цього села віком від 60 до 80 років, спалено 45 будинків з усіма дворовими будівлями, домашнім майном і великою кількістю намолоченого хліба. Серед розстріляних п'ятеро є членами сімей військовослужбовців (Капустяник В., Поломарь І., Остапчук І., Савуляк А., Київський П.). З 45 спалених осель 20 є господарствами червоноармійськими. Присутні при підпалі будівель і розстрілі громадян нач. райвідділу НКДБ Беляев, нач. райвідділу НКВС Костін, райвійськом Кондрашкін не вжили жодних заходів для припинення провокаційних дій майора Полянського і молодшого лейтенанта Молдованова...»
І це був зовсім не поодинокий випадок чи прикра випадковість. У «Повідомленні прокурора УРСР Р. Руденка секретарям ЦК КП(б)У М. Хрущову та Д. Коротченку про злочинні дії співробітників правоохоронних органів стосовно населення західних областей УРСР» від 25 лютого 1945 року (Сергійчук, 1998. — с. 234–238), зокрема, повідомляється про те, як 17 листопада 1944 р. у село Красиєве, що на Тернопіллі, прибула оперативна група на чолі з начальником міліції Білашем «і без достатніх на те підстав відкрила в селі стрільбу й почала у різних кінцях села підпалювати будинки», внаслідок цього «було знищено 117 селянських господарств, серед них і 14 господарств сімей військовослужбовців. Учасники опергрупи вбили 6 осіб» і «вилучили 60 голів худоби, частина якої розбазарена. Значна частина учасників опергрупи перебувала у нетверезому стані. Попри те що в момент пожежі туди прибув секретар райкому КП(б)У тов. Піддубний, останній належних заходів, щоб відвернути вищеназвані вчинки, не вжив... (ЦДЛГОУ. — ф. 1. — Оп. 16.— Спр. 29. — Арк. 192–196)». 5 лютого 1945 р., повідомляється у постанові бюро Тернопільського обкому КП(б)У від 3 квітня 1945 р. (АД: О фактах грубого... — 1945. — Арк. 3), «в селі Нирки Товстенівського району під час проведення операції з виселення сімей ОУНовців спалено 48 господарств і пограбовано 30 родин; серед спалених господарств є 18 сімей військовослужбовців». Слід зазначити, що майже всі злочинні дії, вчинені службовцями НКДБ–НКВС проти мирного населення, супроводжувалися масовими спаленнями селянських двбрищ — може, то все ще були відголоски тих нелюдських наказів?
Ці звірства сягли такого масштабу, що навіть «люди особливого крою», як на закритих партійних зборах називали себе «дзержинці», змушені були самокритично визнати, що співробітники НКДБ «палили селянські обійстя, розстрілювали мирних мешканців», а «в окремих периферійних органах... мародерство, пиятика... побиття затриманих... набуло широких розмірів...» (АД: Протокол... — 1945. — Арк. 4). Вони навіть засвідчили, що «є факти незаконного вилучення майна, вчинення обшуків — у багатьох випадках прикриваючи все це нібито боротьбою з українсько–німецькими націоналістами» (там само. — Арк. 16), — певно, були впевнені, що ці відомості ніколи не вийдуть за межі того суворо засекреченого протоколу...
109 Не раз спостерігаючи подібну картину — підсилену ще й присутністю купки згорьованих дітей та жінок — у кадрах військової хроніки, радянський люд повоєнних поколінь і подумати не міг, що воно може бути не витвором кривавих рук гітлерівських окупантів. Та й офіційні видання — тоді радянські, а тепер і російські — доводили, що саме «окупаційні війська і німецькі ВПС зруйнували повністю в СРСР, тобто підірвали, спалили, зруйнували дотла... 1700 міст, 70000 сіл і малих населених пунктів... 98000 колгоспів (їх матеріальну базу, будівлі, ферми, сховища), 1876 радгоспів з їх селищами» тощо (Похлебкин, 1999. — с. 507; ці ж цифри наведені в радянських виданнях — див., напр., монографію «Советский Союз в годы Великой Отечественной войны: 1941–1945». — с. 692). І навіть не виникало запитання, а для чого, власне, загарбникам масово спалювати будівлі, хліб, різні матеріали, коли вони все це й так уже захопили, а отже, могли вжити собі на користь? Звичайно, не виключено, що до таких наслідків могли призвести бомбардування та обстріли, але аж ніяк не умисні масові підпали та руйнування з боку вермахтівських зайд. А от «свої», виявляється, на цьому серйозно спеціалізувалися. Так, «батько і вчитель усіх радянських людей», а на ту пору — ще й Верховний Головнокомандувач Й. Сталін наказом № 0428 від 17 листопада 1941 р., прикриваючись грифом «Секретно», вимагав (Скрытая правда... — 1992. — с. 211): «Руйнувати і спалювати дотла всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40–60 км углиб від переднього краю і на 20–30 км праворуч і ліворуч від доріг. Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі негайно кидати авіацію, широко використовувати артилерійський та мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і підготовлені диверсійні групи, споряджені пляшками із запалювальною рідиною, фанатами і підривними засобами (створюється враження, що жодної нестачі у згаданих бойових засобах, боєприпасах і особовому складі РСЧА на ту пору не відчувала, та й воювати їй належало зовсім не з німцями! —
І виконували! Ще й вибачалися за те, що «до отримання наказу Ставки у цій справі дійсно виявляли лібералізм...» Але тепер, доповідав 21 листопада воєнком 53 кавалерійської дивізії батальйонний комісар Гомазков (там само. — с. 212), «в нашій дивізії цього нема. Тільки за 19 і 20 листопада нами спалено чотири населені пункти... особисто спостерігав, як ці населені пункти були охоплені полум’ям. З цією метою створюємо спеціальні групи бійців... У подальшому ваші вказівки будуть виконуватися з іще більшою наполегливістю...» А вже штаб армії (5–ї) без жодних «ліричних» відхилень рапортував 25 листопада про десятки — у списку наведені назви 53 — населених пунктів, серед яких 18 було «спалено військами повністю», 30 «спалено частково», 2 «зруйновано артилерією», а від решти «залишилося 5–6 будинків». Крім того, «організовано 9 диверсійних груп кількістю по 2–3 особи і відправлено в тил противника із завданням підпалення (пригадую, як у роки червоно–краваткового дитинства, вперше побачивши світлину чи, можливо, малюнок з трагічною сценою страти Зої Космодем’янської, ім’я якої носив один із піонерських загонів школи, був здивований дивним написом на табличці, що висіла на її грудях: «Поджигатель». Подумав, що цим фашисти, певно, хотіли принизити велич подвигу відважної партизанки. Те, що це може відповідати дійсності, а тим паче, що розлючені селяни самі відновлювали таких «партизанів», якось навіть не спадало на думку... —
Однак «на горі» навіть така ревність видавалася замалою, і вже 27 листопада командувач Західного фронту генерал армії Жуков видав ще один — і теж секретний — наказ за №01126, у якому, зазначивши, що подекуди командири з’єднань і частин, «побоюючись “оточення” не вживали жодних заходів» щодо виконання відомого наказу Верховного Головнокомандувача, далі, зокрема, вимагав (там само. — с. 215): «...6. Одночасно із пристосуванням населеного пункту до оборони складати план і здійснювати підготовчі заходи щодо знищення шляхом руйнування або спалення всіх житгєвих центрів, будівель, запасів продуктів і матеріалів у випадку змушеного залишення населеного пункту». І далі — знову йдуть численні донесення про виконання тих варварських наказів. А те, що така «боротьба з ворогом» прирікала на голодну й холодну смерть тисячі мешканців тих населених пунктів, переважно дітей, жінок, стариків (своїх!), збанкрутілих «захисників народу» не надто хвилювало — усе потім спишеться на кровожерних окупантів...