Тож уже невдовзі колишні НКВСівці навіть хизуватимуться подібними «подвигами». Так, відомий московський письменник, учасник Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. Ю. Нагибін (1996. — с. 127–128), оповідаючи у своєму щоденнику про знайомство в 1959 р. з «дитячим письменником», колишнім чекістом В. Біляєвим, пише про його «нескінченні розповіді про всілякі жорстокості (останній полюбляв розказувати про особливості своєї «оперативної» роботи в Західній Україні. — М. Л.). Повішені, спалені, осліплені, розірвані між двох беріз, защемлені в розколотих сокирою пнях, підстрелені з–за рогу, згвалтовані, зарубані сокирою чи шаблею — звичайні герої його усних оповідань...»
[Для забезпечення повноти портрета цього професійного «вихователя» дітей Ю. Нагибін наводить деякі його оповідання. Ось одне з них: «У жовтні 1946 року зустрів я у Львові дівчину... Очі голубі, мов озера... На вії олівець покласти можна. На мадонну Сикстинську схожа, їй–бо!.. Познайомилися. Ну, я одразу ж до КДБ, щоб перевірочку влаштували... Розкололася одним махом. Племінниця Денікіна, пов’язана з японською розвідкою... Дали їй “шльопку” (за чекістською «фенею» — розстріл. — М. Л.), потім замінили на четвертак. Аж до п’ятдесят третього відсиділа...
— Ну, а потім що?
— Як що?.. Повністю реабілітована. Недавно до Львова повернулася. Але вже зовсім не те — пройдеш і не глянеш...»]
А наслідки таких дій, звісно, будуть віднесені на карб УПА[110].
Усього ж, що зберігається серед архівних документів тієї пори (частина з яких, до речі, й досі закрита, а декотрі після нетривалого відкриття доступу до них, як, наприклад, увесь опис 16–й у ЦДАГО України, із незрозумілих причин — адже всі можливі терміни будь–якого їхнього засекречування вже давно відійшли в небуття разом із державою, що їх встановила, — знову були переведені до категорії закритих уже в наш час), годі намагатися бодай перерахувати — то була справжня широкомасштабна колоніальна війна комуно–більшовицького режиму проти українського народу.
Подібні звірства кремлівська верхівка чинила й щодо інших поневолених народів. Про те, які моторошні події сталися у Чечні під час Великої Вітчизняної, коли окремі «братні народи» СРСР були піддані брутальному насильницькому виселенню зі своїх етнічних земель, уже йшлося. Таку ж нелюдську жорстокість творили вони — не власноруч, звичайно, а руками тих «хлопчиків», які, на переконання грачових, вмирали в Чечні «зусмішкою на вустах...» — і в моторошній «першій чеченській» війні 1994–1996 рр. Ось лише один приклад: зацитуємо листа 17–річної киянки Насті Сильченко із села Самашки, котра перебувала там під час штурму його федеральними військами, приїхавши до Чечні з групою пацифістів. У листі, переданому з біженцями у Київ, вона, зокрема, пише (Сильченко, 1995):
«Ополченці за наполяганням старійшин пішли у ліси, щоб через них не постраждали мирні мешканці. Після їх відходу зброї в селі не зосталось. Близько шестисот жінок з дітьми встигли залишити Самашки, але потім війська заблокували виїзд, і БТРи рушили в село. Під’їхавши до будинку, вони стріляли в нього. Якщо хтось вискакував — жінка, чоловік, дитина — його скошували автоматною чергою і труп одразу спалювали вогнеметом (газета наводить моторошне фото кореспондента Асошиейтед Прес останків чотирьох чеченців, котрі «були вбиті, а затим спалені з вогнемета, коли вступили у суперечку з російським солдатом, котрий хотів пограбувати їх домівку». — М. Л.). Так пересувалися від будинку до будинку. Кидали в підвали протитанкові гранати або стріляли туди з вогнемета. Будь–яке шарудіння — і будинку нема. На вулиці змопівці лупцювали старика. 14–річна дівчинка вибігла заступитися — її впритул спалили з вогнемета. У жінки вирвали з рук дитину і на очах застрелили. Вона запитувала: “За що ? Ми ж не бойовики”. Відповіли: “Досить того, що ви чеченці”. На вокзалі повісили десятьох дітей. Потім двох школярів у школі... Чоловіків, десь із 130, усіх розстріляли... Два дні до Самашок нікого не пускали (таке ж повторилося згодом у Первомайському, Новогрозненському тощо. — М. Л.), навіть Міжнародний Червоний Хрест, і люди вмирали без медичної допомоги від незначних поранень. БТРи їздили по трупах, не даючи рідним поховати загиблих. Поранених відвозили подалі й добивали. Тільки через два дні почали випускати жінок і лише пішки. Хто біг через поля — наздоганяли й убивали... Коли при переведенні полонених хтось намагався зняти мотуззя — йому відрубали руки. Хто хотів зняти чорну пов’язку з очей — виштрикували очі... Це тільки мала частка того, про що я тут дізналася...» І це лишень невеличка видима верхівка страхітливого айсберга нелюдських злочинів, вчинених російською армією на чеченській землі.
Таки має рацію А. Приставкін (1995), коли запевняє, що «історія, рано чи пізно, винесе свій присуд» і виставить імперії й цей рахунок, як настане її час. А він обов’язково настане, бо такі нелюдські вчинки не можуть залишитися непокараними — ані історією, ані Богом! Та й чи залишилися вони після цього людьми? І яке майбутнє чекає народ, тисячі нещасних синів якого з молодих літ спізнали смак безкарності за злочин нічим не обмеженої влади над життям інших людей, були привчені до того, що людське життя нічого не важить, а людина — не дивне Боже створіння, а всього лише шматок паленого м’яса, який так кумедно тіпається у полум’ї твого вогнемета?..
А імперські заспівувачі й досі безугавно торочать про «моторошні злочини» вояків УПА. «...злочинно реабілітувати боротьбу ОУН–УПА, колабораціонізм кримських татар, пособництво загарбникам деяких північ нокавказьких народів», — повчає студентську молодь московський професор зі сторінок новітнього підручника (Ильин, 1999. — с. 441), звісно, не вбачаючи у цьому жодних аналогій із нинішніми діями московського керівництва в Чечні й начисто забуваючи, як всього лише кількома рядками вище сам твердив, що «нема народів–зрадників, народів–пособників...» Не дивно, що сформоване такими методами непримиренне ставлення широкого радянського, а надто — російського загалу до всього «бандерівського» теж стало узвичаєним. І це цілком відповідало природі імперських інтересів Москви в «братніх» колоніях.
А ось і наслідки такого виховання. «Особливо хочу виділити ту екзальтовану публіку (з півсотні осіб), що постійно ошивається біля Верховної Ради Криму, — пише кримчанин В. Галушко (1996). — У засобах масової інформації вона отримала назву “в’язані шапочки”. Під час татарських заворушень у жовтні 1992 року я підійшов до них. У центрі стояв чоловік похилого віку й розповідав: “Був я у каральних загонах на Західній Україні, піймали бандерівця, а він кричить: «Слава вільній Україні». Лице йому в криваве місиво перетворили, переламали руки, ноги, а він, зараза, все одно кричить: «Слава вільній Україні». «Шапочки» благоговійно повторювали: «От фашист, от фашист»”... Це ж треба мати настільки понівечену душу, — зачудовується В. Галушко, — аби вважати героєм людину яка в 1939 році прийшла на чужу землю, залила її кров’ю, розорила, катувала людей і тепер пишається цим. А людину, що стала на захист рідної землі, свого дому — називати фашистом. Господи, надоум цих людей!»
Тож справді, як казав Г. Федотов, імперія «спотворює духовне обличчя» російського народу. І то настільки, що таких росіян, котрі б визнали хибність альфи і омеги імперської політики — потворність і несправедливість ідеї «єдинонеподільної Росії» знайдеться не більше, аніж тих, «хто продемонстрував справді демократичний підхід до чеченської проблеми — на всю інтелігентську Росію»...
110 Основи такої «тактики» були закладені ще Леніним. «Вже після укладання мирних договорів з Естонією та Латвією (1920 р. —