Та, можливо, київські перевіряльники дещо перебільшують? Надамо слово місцевим партійним керівникам. «Минуло десять років після закінчення війни, — говорив з трибуни Кримської обласної партконференції (березень, 1954 р.) секретар Феодосійського міськкому партії Моїсєев (АД: Стенограмма XXV областной... — 1954. — Арк. 125), — трудящі висувають до нас законні вимоги, коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови? У місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно–прального комбінату... Під час війни було зруйновано до 40 % житлофонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир...» У Керчі, — бідкався з тієї ж трибуни секретар міськкому Смородін (там само. — Арк. 115–116), — «усі попередні будівлі [медичних установ] зруйновані і не відновлюються. Дитячі заклади розташовані у непристосованих приміщеннях... у місті нема театру, нема кінотеатру. Лазня наполовину відновлена, але через перевантаження не завжди є можливість помитися... міська бібліотека в аварійному стані... Хто відбудовує Кіровський район Керчі — центральну частину міста? — запитував він і сам же відповідав. — Ніхто! Нема такого будівельного тресту... Такими темпами ми і за 100 років не відбудуємо міста... За весь 1953 рік по лінії міськвиконкому побудовано 2 житлові будинки, один з них ми віддали під міську дитячу лікарню у оскільки практично її у нас не було»[112].
«Багато з цих питань, — наголошував Моїсєев, — неодноразово ставилися перед вищими організаціями — Радою Міністрів РРСФР і міністерствами. В 1953 р. було ухвалено рішення республіканського уряду (РРФСР. — М. Л.) щодо допомоги м. Феодосії. Але...» Ще більше конкретних прикладів навів у своєму виступі «керченець» Смородін: «Ще 23 лютого 1952 р. постановою Ради Міністрів Російської Федерації було записано пункт: “Зобов'язати Міністерство житлово–цивільного будівництва РРФСР розглянути питання щодо організації для будівництва в м. Керчі нового будівельно–монтажного треста... Трест і досі не організовано... Ба більше — за постановою Ради Міністрів СРСР від 19 квітня 1952 року... Міністерство морського флоту було зобов'язане впродовж 1952 року скласти проектно–кошторисну документацію на будівництво морського вокзалу. Уже 1954 рік, а будівництво вокзалу не почалося. Тією ж постановою передбачалося в 1953 році почати будівництво в Керчі молокозаводу — не будується; в 1954 році розпочати будівництво м'ясокомбінату — не будується”» і т.ін. Тобто численні рішення урядами РРСФР та СРСР були ухвалені ще в 1952–1953 рр., та ось «уже 1954 рік», а згадані високі інстанції виконання власних рішень ще й не розпочинали...
Про ці та інші проблеми Криму йшлося й на шостій сесії Верховної Ради УРСР третього скликання, що відбулася 16–17 червня 1954 р. Оскільки на ту пору Кримська область ще не мала своїх представників у вищому законодавчому органі України, її інтереси представляв депутат від Одещини М. Кузьменко — обраний, до речі, на першому ранковому засіданні сесії заступником голови Верховної Ради, — який увесь свій виступ, по суті, присвятив саме висвітленню найболючіших проблем Криму (АД: Виступ... — 1954. — Арк. 231–242). Зокрема наголосивши на «виключно важливому значенні для подальшого розвитку сільського господарства Криму» розв’язання «проблеми зрошування», М. Кузьменко схвально відгукнувся щодо ухваленої постанови про побудову Північно–Кримського каналу[113].
Останній повинен забезпечити й «обводнення 700 тис. гектарів земель у степових районах Криму... а також забезпечити дніпровською водою міста Керч та Феодосію з промисловими підприємствами».
Відзначивши великі обсяги необхідних будівельних робіт і водночас відсутність у Криму достатньої виробничої бази, депутат просив надати будівельним організаціям області термінову допомогу в справі укріплення їх бази, а також виголосив цілу низку прохань до республіканських органів виконавчої влади. Зокрема, кримська влада просила український уряд:
• доручити Міністерству промисловості будматеріалів «закінчити в 1954–1955 рр. будівництво Керченського і Балаклавського цегельно–кирпичних (так у цитованій стенограмі. — М. Л.) заводів, а також розпочати реконструкцію Феодосійського цегельно–черепичного заводу і будівництво нового гідровапнового заводу»[114];
• зобов’язати те ж міністерство «відновити Кримський республіканський трест стінових матеріалів»;
• «надати невідкладну допомогу будівельним трестам Кримської області (зокрема, й шляхом «створення потужної проектної організації». — М. Л.)», позаяк цими трестами «повільно ведеться будівництво житлових будинків місцевих Рад, готелів, водогінних і каналізаційних споруд у таких містах, як Ялта, Євпаторія, Феодосія, Керчі Севастополь»[115]; однією з причин цього було названо «недостатнє забезпечення [Криму] будматеріалами, особливо лісом, металом та цементом». Про прихильне ставлення українського уряду до цих прохань свідчить хоча б те, що «вже до 1958 р. житловий фонд Криму досяг 4333 тис. кв. м, перевищивши довоєнний рівень» (Крым... — 1988. — с. 95)...
Розповівши наостанок, як під час недавнього перебування в Криму перший секретар ЦК Компартії України О. Кириченко, зазначивши «недоліки в усіх галузях господарства Криму», звернув «особливу увагу на благоустрій курортів», зокрема «на благоустрій м. Керч, яке після війни майже лежить у руїнах (і не тільки воно — «до цього часу стоїть у руїнах Ялтинський морський вокзал, повільно ведуться роботи з відновлення й розвитку Феодосійського, Керченського і Євпаторійського портів, не будуються пристані в приморських курортах, містах, селищах...» тощо. — М. Л.)», М. Кузьменко наголосив, що «далі з цим становищем неможна миритися». А тому — «просимо уряд [України] вжити заходів...»
Тож знаний дослідник цього питання А. Свідзинський (1993) мав цілковиту рацію, стверджуючи, що саме завдяки «мудрій та послідовній національній політиці партії й Радянського уряду» замість сподіваної всесоюзної здравниці Україна отримала «спустошений, голодний край, населення якого скоротилося в 3,7 рази» у порівнянні з довоєнним часом, а зазначена передача Криму до складу України — то, по суті, був «єдиний спосіб вирішення кримської проблеми в умовах, що створилися».
Певно, таки добряче припекло із тією Тавридою, якщо вже ненаситна у своєму експансіонізмі Росія змушена була добровільно відмовитися від такого ласого «кусня», ба більше — для обґрунтування цього рішення російське керівництво навело «мотиви, — наголошував старший науковий співробітник Інституту для вивчення СРСР у Мюнхені професор О. Юрченко (1971. — с. 372), — ніколи перед тим не згадувані...»
Не дивно, що добре обізнані із справжнім станом справ партійні керівники Криму радо підтримали передання півострова до складу України. «Ухвалений Указ Президії Верховної Ради СРСР про приєднання Кримської області до України, — засвідчив згаданий партійний секретар Моїсєєв (назв. док. — Арк. 128), — є значною подією в житті нашої області. Указ відповідає життєвим інтересам трудящих Криму, тісно пов'язаного економічно з Українською РСР», і далі: «Ми сподіваємось, що ЦК Компартії України і Рада міністрів республіки розберуться зі станом справ і нададуть нам реальну допомогу». А перший секретар Кримського обкому КП України Д. Полянський, зазначивши у своєму виступі на II (травневому 1954 р.) Пленумі обкому (АД: Стенограмма II Пленума... — 1954. — Арк. 28), що «трудящі Кримської області рішення про передачу Кримської області Україні зустріли з особливим вдоволенням», висловив переконання: «Крим у складі України розвиватиметься ще швидше».
112 За даними Кримського обкому КП України (АД: Справка о бюджете... — 1954. — Арк. 97), «область потребує додаткового відкриття в містах Сімферополь, Феодосія, Керч лікувальних закладів — таких, як інфекційні й туберкульозні лікарні, диспансери, родильні будинки, дитячі ясла. В лікувальних закладах на штатні посади... за нормативами не вистачає в містах 271 лікарської посади і сільській місцевості — 90».
113 Згаданою постановою передбачалося також «створення будівельно–монтажних управлінь, забезпечення їх підсобно–виробничою базою, житлом для робітників і матеріально–технічними ресурсами» (АД: Довідка про виділення коштів... — 1954. — Арк. 98–99). Після закінчення будівництва все це, звісно, передадуть Криму.
114 Як видно з матеріалів бюджетної комісії Верховної Ради УРСР (АД: Довідка Міністерства місцевої... — 1954. — Арк. 145–157), відсоток виконання плану виробництва цих будматеріалів у Криму підприємствами Міністерства місцевої та паливної промисловості за 5 місяців 1954 р. був одним із найнижчих в Україні: 22,3 % по виробництву черепиці та 18,8 % по виробництву цегли.
115 Якщо вже до цієї компанії потрапив Севастополь, головний виконавець подібних робіт трест «Севастопольгорстрой» план п’яти місяців, як видно зі згаданих матеріалів бюджетної комісії (АД: Выполнение плана... — 1954. — Арк. 29), виконав на 98,2 %, то можна собі уявити, як ішли справи із відбудовою Ялти, головний будівельний підрядник якої трест «Ялтаспецстрой», що виконав лише 46,9 % плану. В цілому ж по Криму виконання плану будівництва було ще нижчим: як зазначав у своєму виступі на II (травневому) Пленумі Кримського обкому КПУ заступник заввідділу Ростовцев (АД: Стенограмма II Пленума... — 1954. — Арк. 41), «ми за перший квартал виконали 35 % плану, а Україна в цілому виконала на 105 %».