Цікавою видається й позиція англійського тижневика «ЕКОНОМІСТ» щодо кримських домагань Росії: «Претензії Росії на Крим не можна вважати благородними, бо ці землі були анексовані Російською імперією у кримських татар. Хоча Крим не є незалежним, вже зараз (тобто у складі української держави. — М. Л.) він має більше автономії, ніж Шотландія, Баварія чи Каліфорнія. Можна зрозуміти прагнення Києва зберегти існуючі кордони, аби запобігти виникненню небезпечного прецеденту, який становить загрозу і для Росії. Якщо росіяни мудрі люди, вони мають порадити своїм друзям в Криму насолоджуватись автономією і забути про незалежність» (Україна, Європа, світ. — 1994. — 16–23 лютого.
А таки справді, мудрі люди мали б пояснити їм, що відривати Крим від України (адже «спільність їх економіки» вже визнавалася навіть до приєднання Криму до України, а що вже казати після півстоліття зростання в єдине ціле!) — усе одно, що відірвати від плоду, який перебуває в материнській утробі, життєдайне пуповиння. Та при цьому ще доводити, що від такої «благодаті» позбавлений життєвих соків плід нібито буде набагато краще розвиватися...
28. Міф про страшну «загрозу українізації» та «утиски росіян» в Україні
На шпальтах ЗМІ певної спрямованості все більшого загострення набуває тема «насильницької українізації». Оскільки майстри нагнітання психозу не відзначаються особливою винахідливістю ані у доборі матеріалу, ані у підходах до висвітлення згаданої «проблеми», то для створення у читача відповідної уяви щодо просторікувань на згадану тему обмежимося розглядом творіння такого собі добродія О. Каревіна, опублікованого на шпальтах часопису «Новости» (1996).
Не надто обтяжуючи себе аргументацією [«як відомо, до 1917 року великороси, українці (малороси) і білоруси вважалися належними до однієї “русской нации”». Ну, по–перше, якщо так вважалося — не зайве б уточнити, й ким саме — то це ще зовсім не означає, що так воно і було насправді, хоча пересічний обиватель дійсно міг собі таке дозволити. А по–друге, те, що таке могло побутувати «до 1917 року», зовсім не обов’язково має вважатися таким самим і сьогодні], автор знову витягає на світ уже давно і добряче побитий міллю великодержавний міф про «єдину колиску трьох братніх народів».
Відчувається, що цього добродія аж корчі хапають від усього, що діється в Україні у царині так званої українізації (признатися, то й мені гірко від того, що Україну доводиться навертати до її природних — українських — витоків). І не лише нинішньої. У кращих радянських традиціях виводить він корені цього подразливого для його свідомості процесу від «вождя світового пролетеріату», який «обожнював... усілякі експерименти і як один із них вирішив ліквідувати в Україні вживання російської мови». Панові Каревіну не до смаку не лише «ленінська» ідея, а й самі методи, якими вона проводилася: «Адміністративними методами українізувалися видавнича діяльність, преса, радіо, кіно, театри...» А чи не пригадає пан Каревін, якими саме методами тривалий час піддавалася деукраїнізації й ця «діяльність», і багато інших сфер життя українського народу?
Таких указів, спрямованих на те, аби вилучити із ужитку все українське, було чимало. Згадаймо бодай декотрі з них: заборона купувати книжки «литовського друку» (1627 р.); заборона привозити українські книжки до Москви (1693 р.); наказ Петра І щодо того, аби «в Києво–Печерській та Чернігівській типографіях наперед книг ніяких не друкувати» (1720 р.); заборони петербурзького Синоду друкувати українські книжки (1755, 1766, 1769[116], 1775, 1786 рр.); заборона Катериною II викладання українською мовою у Києво–Могилянській академії (1763 р.); наказ про обов’язковість «чистої російської мови» в Київській академії, «усіх училищах Імперії» (1784 р.); заборона видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою (сумнозвісний циркуляр 1863 р. імперського міністра внутрішніх справ Валуева); таємний «Емський» указ Олександра II про заборону ввезення до імперії будь–яких книжок і брошур малоросійським «наречием», заборонялися також сценічні вистави, спів, читання та друкування текстів до них українською мовою (1876 р.); заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою (1881 р.)[117]; указ Олександра III про заборону проводити «хрещення українськими іменами» (1888 р.); заборона видавати українською мовою книжки для дитячого читання (1895 р.); указом Сенату Російської імперії україномовна культура і освітня діяльність оголошені шкідливими, «бо можуть викликати наслідки, що загрожують спокою і безпеці» тощо.
І це лишень дрібка із великої кількості виданих тільки найвищими інстанціями імперії заборон, а якщо сюди долучити ще й напродуковані місцевими органами, то таких — годі й полічити! Так, у «доповіді Міністрові внутрішніх справ про заходи проти українського народу» полтавського губернатора фон Богговута від 4 лютого 1914 р., зокрема, вимагалося (Кучерук, 1991) призначати на різні керівні посади до народних училищ «виключно великоросів», на посади вчителів — «по можливості тільки великоросів», а «кожного вчителя, що виявляє схильність до українського, негайно усувати».
Аналогічні вимоги висувалися і щодо формування духівницьких «кадрів»: «На чолі єпархій ставити архієреїв виключно великоросів, до того ж твердих і енергійних. Чинити найсуворіший тиск на тих зі священиків, які заражені українофільством. Єпархіальних спостерігачів за школами призначати виключно із великоросів. Звернути особливу увагу на семінарії і ставити на чолі їх виключно великоросів, вилучаючи інших. Учбовий персонал має бути виключно з великоросів. За семінарії треба взятися і викорінити дух українства, що в них угніздився... Взагалі не допускати на різні посади людей, які коли–небудь — хоч би й у віддаленому минулому — мали стикання з українським елементом». Погодьтеся, що українцеві проскочити через такий густий загороджувальний невід було практично неможливо. І це на власній землі!
Ось що свідчив у написаній ще «в часи шовіністичного чаду першої світової війни», а надрукованій лише в наш час статті «Українське питання і російське суспільство» видатний вчений, академік В. Вернадський (1996): «Заходи уряду проти українського руху, не враховуючи особистого переслідування українських діячів, виявилися у винятковому цензурному режимі, який обмежив вживання української мови у пресі найвужчими рамками, в утисках української драматургії і сцени, в нагінці на українську мову в школі, у загальному ворожому ставленні до будь–яких виявів української національної самосвідомості... В окремих проявах боротьби з «українським сепаратизмом» адміністрація, надто місцева, доходила до переслідування найбезневинніших і природних проявів національної української стихії, таких як співання народних пісень, виступи кобзарів і т. ін.» Одна лише розповідь про безжальне тотальне викорінення такого суто українського явища як кобзарство радянською владою, яка зважилась на поголовне знищення цих унікальних співців, закликавши їх до Харкова на так званий кобзарський з’їзд, буквально приголомшує!
116 Як зазначалося у «Доповідній записці Російської академії наук про скасування обмежень українського друкованого слова» (1961. — с. 301), прочитаній, обговореній і затвердженій на загальних зборах академії 18 лютого 1905 року, «Синод не тільки не дозволив друкувати південноруські букварі, а й наказав відібрати і ті, що були у вжитку»...
117 У згаданій «Доповідній записці» наголошувалося (1961. — с. 299): «Академія наук вважає, що необхідно зараз же скасувати Височайші повеління 18–30 травня 1876 р. і 8 жовтня 1881 р., а також удостоєне Височайшого схвалення розпорядження міністра внутрішніх справ 1863 р., яке послужило основою тих повелінь», гюзаяк, на думку Академії, згадані повеління і розпорядження «не можна погодити з основними положеннями російського законодавства».