І ще гіркіше стає на душі від бачення того, наскільки сьогодні вона зневажена власними дітьми, котрі, зрісши на отруйному ідеологічному ґрунті «молоткасто–серпастого» режиму та піддавшись облудним проповідям теперішніх бєлінських та богговутів, відверто нехтують цим незамінним джерелом нашої духовності... Утім, ця «перекрученість», ба навіть «незрозумілість», дивним чином не завадила видати першу в світі «Енциклопедію кібернетики» (1973 р., у двох томах) саме українською мовою. Однак це, звичайно, не може приховати того незаперечного факту, що в Україні часів СРСР технічна література українською мовою й справді майже не друкувалася, а що стосується перекладів іноземної науково–технічної літератури — то зовсім. І аж ніяк не через брак чи недосконалість технічної термінології в українській мові[119]...
Як цілком слушно наголошує у московському журналі «Дружба народов» В. Коваленко (1995. — с. 206), більшість із кількох десятків мільйонів колишніх громадян СРСР, що після його розвалу опинилися за межами своїх національно–територіальних утворень, «не мають і малої дещиці того, що мають в “ближньому зарубіжжі” росіяни: ні шкіл, ні телебачення, ні газет. І, як мовиться, нічого, живі... Кому це дуже не до вподоби — повертаються на батьківщину. Та ніхто не вчиняє істерик, не рве на грудях сорочку, не закочує очі: “принижені, відторгнені, обпльовані”!»
Але ось, зокрема, що засвідчує статистика: «для задоволення культурно–мовних потреб російськомовних громадян в Україні діють понад 3000 дитячих дошкільних закладів[120]. Фахівців з російської мови в Україні готують 11 університетів та 20 педінститутів. Російською мовою в Україні навчаються понад 0,5 млн студентів, або 57 % від загальної кількості. До послуг громадян майже 25000 масових та універсальних бібліотек, у яких 62 % становить російськомовна література, діють 14 українських державних театрів з виставами російською мовою. На книжковому ринку російськомовна література становить близько 90 %. Російською та двома мовами транслюється та видається більшість засобів масової інформації. На теренах нашої країни активно діють 34 республіканські і регіональні національно–культурні товариства та об’єднання, які репрезентують права російськомовних громадян...»
Ці дані взято із «Заяви Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» («Літературна Україна», 24.02.2000), зробленої 16 лютого 2000 р, у відповідь на «негативну реакцію деяких офіційних установ і представників владних структур Російської Федерації на рішення Конституційного Суду України про тлумачення ст. 10 Конституції України щодо порядку застосування державної мови в органах державної влади, місцевого самоврядування та навчальних закладах». Згідно з цим рішенням, проголошеним 16 грудня 1999 р., для згаданих органів влади і державних закладів «українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування» на всій території України. Те саме й стосовно «мови актів, роботи, діловодства, документації, публічних виступів тощо...»
І хоча згадане рішення ніяким чином не стосувалося жодних офіційних установ чи представників владних структур Російської Федерації, саме вони оту «негативну реакцію» й продемонстрували, що було скваліфіковане Уповноваженим ВР України з прав людини Н. Карпачовою як «безпідставне втручання у внутрішні справи» нашої держави. А зазвичай незворушне МЗС України вручило Тимчасовому Повіреному в справах РФ в Україні В. Лоскутову ноту з приводу «безпідставних звинувачень російською стороною України в порушенні мовних прав російської національної меншини» і навіть — чи не вперше на державному рівні — «привернуло увагу [російської сторони] до того, що в Росії досі нема жодної державної української газети, журналу, бібліотеки або професійного українського театру і діють лише кілька шкіл, де вивчають українську мову» («Голос України», 16.02.2000). Та що для заповзятих захисників «зневажених прав» російської меншини справжній стан речей! Вони своєї правлять: мовляв, Конституційний Суд порушив відповідні європейські хартії.
Ось як прокоментував це у своєму виступі на Міжнародній науково–практичній конференції «Національна ідея. Уроки останнього десятиріччя», що відбулася в Києві 14 квітня 2000 року, член Конституційного Суду України, доктор юридичних наук М. Костицький («Українська газета», 08.06.2000): «Візьмімо другий пункт Європейської хартії прав людини, у якому йдеться про засоби масової інформації. Там записано, що кожна держава зобов'язана для осіб, які користуються регіональними мовами, і для національних меншин створити хоча б одну радіостанцію та один телевізійний канал, які б здійсювали мовлення регіональною мовою чи мовою національної меншини. В Україні ситуація навпаки. У нас є один телевізійний канал і один радіоканал для основної нації, та й то не цілком українськомовні. Тому, — наголошує М. Костицький, — закид нам про якесь порушення прав росіян в Україні (насправді «закидають» значно ширше: про нібито порушені права такої собі російськомовної «меншини». — М. Л.) є абсурдним».
І таке «піклування» про інтереси російськомовної частини населення в Україні з боку Москви радше схоже на продовження «братньої» окупації, аніж на просте «задоволення культурно–мовних потреб російськомовних громадян».
В укладеному між Україною та РФ Договорі про дружбу, сцівробітництво і партнерство обидві сторони зобов’язалися (Стаття 12) всіма силами сприяти «створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в Російській Федерації та російської мови в Україні» і взагалі зберігати та розвивати «етнічну, культурну, мовну або релігійну самобутність» відповідних меншин. А що маємо насправді?
«Натомість, — наголошено у згаданій «Заяві», — для задоволення культурно–мовних потреб мільйонів українців у Росії не створено жодного державного дошкільного чи навчального закладу, жодного театру, бібліотеки, газети, журналу, теле– і радіопрограми. До того ж дехто в Росії час від часу роздмухує антиукраїнську істерію (заради правди, додамо, що, мабуть, іще частіше подібні «роздмухування» здійснюються у самій Україні... — М. Л.), застосовує принизливі методи владного силового тиску на українську міграцію, нехтуючи гуманістичні засади міждержавного Договору про дружбу, грубо порушуючи права національних меншин на честь, гідність та національну гордість». Та, може, ми взайве загострюємо проблему, спостерігаючи її, так би мовити, збоку (тим паче, що під час проведення в 2002 р. Року України в Росії тамтешня влада всіляко намагалася продемонструвати якісь зрушення в цій царині), а от самі українці, що мешкають у РФ, нічого подібного не відчувають?
«Усі ми покладали великі надії на нову демократичну Росію, — пише голова Уральської асоціації українців у РФ С. Паняк (1999). — Однак після кількох років коливань ця влада, відсунувши небагатьох демократів на узбіччя, повернулася до старої імперської колії Особливо яскраво це проявилося в грудні 1994 р., коли ввели війська у Чечню». Це ж стосується й ставлення до українців. «До тієї пори, поки ти не заявиш про своє бажання бути українцем і зберегти свою культуру, ти несеш свою ношу, як усі інші, — за п’ятим пунктом у паспорті ніхто не переслідуватиме. Але в усьому іншому — це щоденні зневажливі висловлювання на побутовому рівні, коли слово “українець” заміняють “хохлом”, це настійливі спроби переписати нову історію Росії без згадки про Київську Русь, абсолютна релігійна нетерпимість Московського синоду до незалежної української церкви, що виявилася, наприклад, у брутальному вигнанні з Богоявленського храму в м. Ногінську єдиного в Росії приходу Київського патріархату. А скільки образ у ЗМІ!.. Про нашу діяльність, свята і концерти деякі обласні газети і телебачення говорять, не називаючи нас українцями, заміняючи на «хохла» чи «малороса». Масовий потік брехні та напівправди у російських ЗМІ досяг апогею взимку 1998–1999 рр... Перші роки, на початку 90–х, усе трималося на самому ентузіазмі, котрий швидко почав зникати, розбившись об дубові двері чиновників, які з часів Салтикова–Щедріна притримуються принципів “Не пущать!”... Право? Закон? Смішно навіть згадувати ці слова в теперішніх умовах... Зовсім нічого не змінила й ратифікація широкомасштабного договору. Для того ж чиновника сьогодні цей договір — порожній звук».
119 Про причини занехаяння «української науково–технічної мови», атакож «про засади [її] відродження та розвитку», зокрема, можна прочитати у дослідженні В. Перхача (2000).
120 Як зазначає голова Держкомітету України у справах національностей та міграції М. Рудько (У фарватері... — 1999), «нині освітні потреби національних меншин забезпечують 2561 школа з російською мовою навчання, 108 — з румунською, 65 — угорською, 5 — єврейською, 3 — польською, 18 — молдовською, 7 — кримськотатарською. Крім того, у 2466 школах України навчання здійснюється двома та більше мовами». А взагалі, наголошує згаданий М. Рудько, «в Україні створені й діють 430 офіційно зареєстрованих національно–культурних товариств». Показовою є й «динаміка кількісного зростання: 1993 рік — 186 товариств, 1995–260, 1999–430», яка, на думку голови Держкомітету, «промовисто переконує в утвердженні національних меншин у процесі демократизації українського суспільства».