То якою кількістю цинізму затруїли свою свідомість ті, хто, навіть з огляду на такий стан речей, не перестає розпачливо волати про нагальну необхідність терміново захищати «грубо стоптані» права росіян, ба більше — усього російськомовного населення в Україні?
«Все важче росіянинові купити [в Україні] російську газету чи журнал», — пускає сльозу московський літератор І. Михайлов (1998), спостерігаючи, мабуть, як українські газети та журнали, навпаки, буквально заполонили Росію. Однак досить метнути оком по численних газетно–журнальних розкладках, аби упевнитись у цілком протилежному. До речі, це визнають співробітники російських видань, які професійно працюють в Україні й добре знають ситуацію в українському інформаційному просторі. Так, Є. Магда, зазначаючи на сторінках «Московського комсомольця» в Україні (1999), що передвиборчі обіцянки П. Симоненка надати російській мові статус державної суперечать Конституції України, де «єдиною державною мовою записано українську», додає: «щоправда, це не завадило мені написати, а вам — прочитати цю статтю російською мовою. То чи варто боротися з проблемами, котрих не існує?» — слушно запитує Є. Магда.
До речі, більша половина світу розмовляє англійською, французькою чи іспанською, однак щось не чути, аби Англія, Франція чи Іспанія та раптом почали втручатися у внутрішні справи різних країн під приводом «захисту» прав відповідного «...мовного» населення.
Ми ж ніяк не можемо позбавитися намертво закоріненого в нашій підсвідомості комплексу вторинності власних інтересів, аби лише, не приведи Господи, комусь у нашій же державі та не почувалося гірше, ніж нам самим. А якраз саме нам, українцям, на часі волати «пробі», бо нема у світі такої держави, де б корінна нація, що дала цій державі назву, на етнічних землях якої ця держава постала, перебувала фактично у стані національної меншини. Саме про це свідчать офіційні дані, що їх навів на Українському радіо 06.02.1998 р. академік Академії вищої школи А. Погрібний: кількість учнів, які навчалися в українських школах у 1996–1997 навчальному році, становила, зокрема, на Луганщині 9,9 відсотка (в містах — 3,9), в Донецькій області відповідно 7,1 та 4,1 відсотка, на Одещині — 33 та 19 відсотків, у Запорізькій області — 33,4 та 20,5 відсотка.
А уболівальники справедливості з піною на губах й досі продовжують лементувати про якусь–то там «загрозу» українізації — та нею і не пахне! Та й взагалі, чи доводилося вам чути про те, аби будь–хто, приїхавши на постійне мешкання, скажімо, до Німеччини, почав раптом репетувати на увесь світ про існуючу там загрозу онімечення? Певно, йому одразу пояснили б, що це — держава німецького народу, і якщо комусь німецькі порядки не до вподоби, то його ніхто тут не затримує. А як раптом закортить зросійщитися — то зовсім нема чого подаватися, скажімо, до Франції, хоча, як відомо, росіян і там чимало. Саме так вчинили б і німці, і американці, і росіяни — та тільки не українці: ми щонайбільше заклопотані тим, аби комусь на нашій землі не почувалося як меншині, котра, маючи деінде власну етнічну державу, воліє все ж мешкати на українській землі, та ще й неодмінно хоче почуватися тут етнічною більшістю.
Зрештою, в дійсності так воно і є: войовнича «російськомовність» поводиться, як відома лисиця–розбійниця у заячій хаті. «Навіть сотої долі такого засилля іноземщини, — погодимося зі згадуваним уже московським письменником Ю. Кублановським (1998), обуреним «“новою ідеологічною агресією... заморського дяді”, — експансії чужої мови, чужої культури, чужих товарів, чужої ментальності інші цивілізовані народи не потерпіли б». Усе правильно, та тільки не про нас мовлене. А варто б, бо Україна безупинну духовну експансію з боку «великої сусідки» ніколи не те що не забороняла — не пробувала й обмежувати. Де там! Навпаки — всіляко заохочувала. Пригадайте, як ще донедавна — по 1989 рік — відповідно до численних настанов імперського центру [починаючи з телеграми Сталіна 1933 р. про припинення українізації[121] й закінчуючи брежнєвським (1978) та андроповським (1983) циркулярами про посилення вивчення російської мови і, нарешті, останнім, горбачовським (1989) — про єдину офіційну мову в СРСР, російську — усі вони цілком узгоджувались із вікопомною вимогою колишнього імперського міністра освіти С. Уварова щодо «ґрунтовного вивчення мови імперії»] Україна із власного бюджету доплачувала вчителям російської мови та літератури на 16 % більше, ніж за викладання рідної української.
А якби раптом спробували так само агресивно повестися українці в Росії, уявляєте, як відреагували б на це місцеві націонал–шовіністи. І надто ті, котрі, як зауважує згаданий С. Тетерін (1992), «мешкаючи 30–40 років серед узбеків, литовців, молдаван, українців, так і не навчилися говорити їхньою мовою». Тож тільки щодо самих себе вони визнають, що у них, як проникливо про це сказав у своєму зверненні до народу з нагоди роковин блискучої перемоги над «гекачепістами» О. Руцькой (Вице–президент... — 1993), «на всіх одна Вітчизна — Росія», а от у «підступних» українців, виходить, цих самих «вітчизн» — у кожному кутку по декілька!
Узагалі–то, масовість рядів прихильників обридлого «плачу Ярославни» за останні роки істотно порідшала. Натомість значно зросла активність (радше — нахабність) професійних солістів того хору. Заохочені рівнозначною потуранню байдужістю української влади, вони у своїй зухвалості переходять усякі межі допустимого — чого варте, наприклад, наведене вище твердження головного редактора «Крымской правды» М. Бахарева про те, нібито такої нації, як українці, «в природі не існує». Навряд чи щось подібне зійшло б з рук — як авторові такого «відкриття», так і самій газеті — у будь–якій, навіть найдемократичнішій країні, позаяк демократія зовсім не означає безвідповідальність. Однак саме ця увиразнена розперезаність свідчить про граничну роздратованість таких авторів власним безсиллям, оскільки — попри їхнє затяте дзявкання — караван все ж таки йде. Ось і пнуться зі шкіри, аби хоч якось дошкулити — і цим ще більше виказують свою безпорадність.
Я їм навіть десь співчуваю. А й справді, як не пожаліти людину, котра волею долі опинилась у державі, де все їй нелюбе, все дратує, а тому навіть будь–яка дрібниця здатна довести її «до стану якогось ступора»! Яка саме дрібниця? Головний редактор газети, котрий, певно, щотижня отримує сотні листів із десятками кричущих прикладів, чомусь наводить тільки один — мабуть, саме цей видався йому найбільш здатним «увігнати» читачів бахарєвської «правди» до згаданого стану. Ось він: «витрачаються кошти (і немалі), щоби зняти покажчик із написом “Верхняя Кутузовка”, а натомість поставити більший за розміром уже з двома написами: дрібними буквами — та ж “Верхняя Кутузовка”, над нею великими — “Верхня Кутузовка”» (Бахарев, 2001). На думку знервованого головреда, «нормальна людина» не може розцінити цей обурливий факт інакше, «як ідіотизм, піднесений у ранг державної національної політики». Не знаю достеменно, що саме у цьому кричущому неподобстві розлютило «нормального» М. Бахарева (він називає це конкретним прикладом «”дикої” українізації»): чи те, що відтепер старе — «дрібними буквами», чи те, що нове — «великими» та ще й «над...», а чи щось інше.
121 Як зазначав на згаданій Міжнародній науковій конференції з проблем голодомору в Україні американський історик, професор Дж. Мейс, уже 14 грудня 1932 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР видали постанову про хлібозаготівлі, де, зокрема, була й така вказівка: «негайно перевести діловиробництво радянських і кооперативних органів “українізованих” районів, а так само усі видавані газети й журнали з української мови на російську... а також підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову» (Голодомор... — 1993).