І це не минулося безслідно — ні для самого Дзюби, ані для того режиму, до совісті якого він волав. Голос молодого дослідника–патріота — а то, як зазначає автор передмови, науковий співробітник Бібліотеки Конгресу США у Вашингтоні С. Олійник (там само. — с. 19), був не просто голос такого собі дивака–одинака, а «голос нового українського покоління, що виросло під радянським режимом, але не зазнало тиску сталінського режиму» — було почуто і в Україні, і за її межами[122]. І хтозна, може, саме з цього започаткувався ще дуже сповільнений, однак невідворотний процес розпаду могутньої «імперії зла»...
Таким чином, неважко переконатися, що ні, не мовчала українська інтелігенція (і нині змушена буквально волати сердега — і з тим же успіхом...)!
Та не таке вже воно й безневинне — деформування рідної мови (не кажучи вже про повну відмову від її використання!), оскільки, за визначенням відомого німецького мовознавця і філософа В. Гумбольдта, «мова народу — це його дух і дух народу — це його мова», і, як зауважує знаний український фахівець з соціоніки І. Каганець (1993), «з допомогою цілеспрямованих змін у мові... змінюється людська психіка». Саме з цією метою й здійснювалося в імперії неослабне піклування про посилення позицій «общерусского языка». Це «зрадливе та підступне слово», наголошує Ю. Шевельов (1994. — с. 24–25), завжди вірно служило «ідеї вищості російської мови». У російсько–більшовицькій імперії цей термін з часом замінили на менш шовіністично забарвлений — «общепонятный», що, певна річ, ніяк не вплинуло на його агресивно–шовіністичну суть[123].
Апологети «общерусскости» добре розуміли, що саме через російськомовність вони прищеплюють і російське мислення, і російське світосприйняття («Яка мова, такі й наші думки будуть, — стверджував Б. Грінченко, — московська мова — московські думки». — Цит. за: Пономарів, 2000), що, зрештою, призводить до зросійщення, а фактично — до знищення нашої культури, духовності, психіки. Адже, як наголошував А. Тойнбі (1995. — ч. 1. — с. 412), «чужа духовність призводить до дисонансу і руйнації» суспільства, яке цим чужим послуговується.
А ось і очікуваний результат: замість патріотів рідної землі, власне українців, буйним пустоцвітом розрослися справжні малороси — саме в цьому і полягала мета такого «перековування». Тож, якщо хочеш знищити дух народу, — доведи до згуби його мову. «Убити народ можна голодом, хімічною зброєю, концтаборами, — наголошує Д. Павличко (Захарченко, 1996), — але найстрашніше вбивство народу — це те, що практикував російський царизм і московський більшовизм, — убивство мови! Коли ми говоримо про відродження України, то маємо на увазі не шаровари і жупани, не воли і солом'яні стріхи, а мову! Коли всі українці в Україні відбудують в собі рідну мову як світло своєї свідомості, свого мислення, тоді відродження нашого народу стане реальністю». Саме недостатнє піклування з боку державного керівництва про зміцнення в Україні позицій державної мови, української культури, розвиток духовності за майже повної безпорадності в царині ринкового реформування української економіки й призвело до того, що нині маємо в нашій державі те, що... маємо.
З іншого боку, продовжує І. Каганець, «психіка народу впливає на його мову, формує її “за своїм образом і подобою”. Унаслідок цього мова і етнопсихіка творять певну цілісність». А тому і людська спільнота, що є їх носієм, теж становить особливу етноцілісність, тобто є народом, а не населенням — тож К. Ушинський, який хоч і писав російської мовою, але, за висловом Г. Ващенка (1994. — с. 155), «подібно до Гоголя, мав українську душу», мав усі підстави стверджувати, що «коли щезне народня мова, народу більше нема». Зрештою, як наголошує доктор соціології Л. Аза (1995. — с. 126), «мова — найчутливіший індикатор національної самосвідомості», цієї найважливішої з–поміж визначальних ознак етносу. Якраз через це «батько народів» так панічно боявся українського села, цього невичерпного джерела та оберега української культури і, зокрема, мови, самого духу українського народу, і саме проти нього раз за разом й спрямовував свої нищівні удари. Тож, як бачимо, не така вже вона й безневинна штука — понівечити й занапастити рідну мову.
Про це, до речі, тобто про серйозну небезпеку, яку несе будь–якому народові чужомовна експансія, прекрасно знають усі ті, хто — і тут, і в Росії — усіляко намагається запевнити нас у тому, що поширення на українських теренах російської мови не становить, мовляв, аніяковісінької небезпеки для українського народу і не може мати жодних негативних наслідків для розвитку української культури, духовності, навпаки, як застерігав академік Д. Лихачов, саме вихід України з–під «благотворного» впливу російської культури буде «катастрофою» для її культури. Така «теорія» настирливо вкладається у свідомість довірливих українців.
А ось якою щирою тривогою не тільки за розвиток російської мови, а навіть за долю російської нації в цілому сповнилися голоси російських патріотів, щойно на лінгвістичному виднокраї Росії замаячило усього лише «засмічення російської мови іноземними словами». Воно й не дивно, адже російські історики завжди вважали, що саме «мова є визначальною щодо етнічної належності» (В институте истории... — 1951). То ж не на жарт стривожена цим російська інтелігенція виступила із закликом, що «росіянам треба розмовляти по–російськи» (Русские должны... — 1995). І тут з’ясувалося, що навіть таке засмічення іномовними словами, на думку російських фахівців, «впливає негативно на національний дух народу, його психічний склад, трансформуючи закорінені в ньому традиційні духовно–моральні начала». Ба більше — ця «мовна агресія, що впливає на психіку», має «далекосяжні цілі» і навіть «становить серйозну небезпеку для нації».
А один із найталановитіших письменників–дисидентів, редактор відомого в Європі журналу «Континент» (Париж) В. Максимов на зустрічі «На захист російської мови», що відбулася з ініціативи Всесвітнього Російського Собору в Свято–Даниловому монастирі у 1994 р., так застерігав своїх співвітчизників (Пастушенко, 1998): «...Весь досвід світової історії свідчить, будь–яка національна ентропія, руйнування етнічних цивілізацій, зникнення з лиця землі народів і держав завжди починалося із втрати мовної культури, із відмови від мовної самостійності, з капітуляції перед лінгвістичною експансією... Кожна країна і будь–який народ мають право захищатися від будь–якої експансії, в тому числі й мовної, всіма засобами, які він має. Мова — гарант нашого національного та державного самозбереження. Втративши її, ми втратимо не тільки батьківщину, а передовсім самих себе».
А ось інший колишній дисидент В. Маленкович, навпаки, закликає надати цьому процесові державного статусу, тобто фактично узаконити мовну експансію. Та ще й намагається з екрана найінтернаціональнішого телеканала України переконати широкий загал у тому, що ідею підвищення статусу російської мови нібито підтримують (де там — вимагають!) 78 % громадян України. Характерно, що при цьому не наводиться жодних даних про те, хто саме, коли і де проводив опитування, яке дало такі — без перебільшення, сенсаційні — результати. Але ця «дрібничка», переконаний, зовсім не завадить певній категорії громадян і політичних діячів використовувати наведені В. Маленковичем «дані» вже як незаперечні.
122 Дзюбине донкіхотство, наголошував у відомому есеї «Серед снігів» (1970) відомий дослідник В. Мороз, «дало більше, ніж «реалізм» усіх премудрих поросят, разом узятих (з точки зору «реалістів» українська справа завжди була безнадійною)... Що з русифікацією треба боротись — це знали. Але цього було не досить. Треба було ше побачити реальну людину, яка реально бореться проти русифікації. Потрібна була іскра, щоб запалити в людині давно готове багаття. Якраз у цьому сенс Дзюби та інших шестидесятників — у тій іскрі одержимості, яку вони принесли в заморожену українську дійсність» (цит. за кн.: Русначенко, 1998. — с. 489–490).
123 Як засвідчує історія розвитку людського суспільства (Тойнбі, 1995. — ч. 1. — с. 455), «наслідки перетворення локальних рідних мов у екуменічну загальну мову (як наголошує цей відомий дослідник, своєю перемогою над своїми суперницями така мова завдячує «певним соціальним перевагам» етносу, способом спілкування якого вона була. —