Але чи так уже необхідно нам дошукуватися думок іноземних «авторитетів», аби зрозуміти те, з чим повсякденно стикається у своїй державі кожен українець? Справді, невже не розуміє шановний Петро Петрович, що ті, хто сьогодні з піною на губах «захищають» своє право на двомовність, — до них, ясна річ, належать не лише вихідці з сусідньої держави, а й значна кількість збайдужілих серцем «автохтонів» — справді виборюють для себе й собі подібних виключне право нехтувати як українською мовою, так і культурою, мешкаючи в Українській державі? На жал ь, таку демонстративну неповагу до державної мови своєї країни демонструють не тільки пересічні громадяни, а й значна частина українських державних службовців, отримуючи від зневаженої ними держави високу платню та численні привілеї.
Подібної наруги не потерпіла б жодна держава світу. А от черговий обстоювач «рідності» російської мови для українців певен, що лише використання російської мови «створює для нас, українців, сприятливі умови щодо нашого входження у світовий науковий і культурний простір». Акцентуючи на тому, що російська мова «є однією із шести мов міжнародного спілкування», П. Толочко (1998. — с. 25) переконує український загал, ніби саме вона «є тим містком, який зв’язує нас з цивілізованим світом». А тому відмовлятися від неї, переконаний він, означає «добровільно прирікати себе на ізоляцію», позаяк, мовляв, «наші українські журнали, монографії і статті практично ніхто у світі не читає» і «посилань на наші праці ви там (йдеться про «англомовні, німецькомовні чи навіть польськомовні» видання. — М. Л.) не знайдете, чого не скажеш про російськомовні видання». Слабенька, як на мене, втіха, бо, виходить, що навіть через російськомовний «місток» дістаємося не цивілізованого світу, а всього лише російськомовних видань — певно, таким є рівень тих «монографій». А «непотріб» (дефініція, вжита П. Толочком щодо літературних творів) — скажімо, «нові» історичні дослідження, оперті на застарілі підходи, — якою б мовою він не писався, таким і зостанеться. Тож замість того, аби плекати надії на «рятувальний» місток російської мови, продукуючи твори, здатні зацікавити лише російських істориків і то лише тому, що вони, як і чимала частина українських, все ще перебувають у полоні віджилих радянських стереотипів, краще писати «високовартісні», як радить Петро Петрович письменникам, статті та монографії, здатні зацікавити європейських дослідників. І тоді проблем і з перекладом, і з посиланнями, і запрошеннями до виступів на міжнародних симпозіумах тощо значно поменшає. До того ж, випнувшись із коротких штанців російськомовного «містка», українські дослідники невідворотно дійдуть до необхідності використання згаданих європейських мов (до речі, такі приклади не поодинокі й у керованому П. Толочком Інституті археології), бо лише вони дозволять не тільки збільшити сферу публікацій українських авторів, а й безмежно розширять — і це головне — доступну нашим дослідникам джерельну базу, доступ до якої в СРСР — саме через штучне обмеження ґрунтовним вивченням лише російської мови — усіляко обмежувався компартійною владою.
Тож орієнтувати зараз українських авторів — вчених, дослідників, письменників тощо — не на пряме входження до цивілізованого світу, а через російськомовне віконце, насправді означає відгородитися від нього все тією ж сумнозвісною «завісою» — якщо не «залізною», як було донедавна, то мовною. Це тим більш нерозумно, що ареал поширення російської мови із розпадом СРСР, соцтабору і численних сателітів, які Москва фінансово підтримує на Заході (газети, журнали, видавництва, прокомуністичні рухи, громадські організації, партії), значно звузився — і цей процес триває[124].
До речі, на відміну від наших академіків, європейські дослідники добре розуміють, якими насправді наслідками може обернутися створення подібних «сприятливих умов» для України. Так, французька дослідниця Е. Д’анкосс ще на початку 80–х далекоглядно застерігала, що «утвердження» в Україні цього «особливого виду двомовності» загрожує «поступовим витісненням української культури, перетворенням її в субкультуру найменш інтелектуальних кіл...» (1982. — с. 270).
Навряд чи у самій Франції віднайдеться навіть не академік, а просто етнічний француз, котрому забаглося б раптом переконувати своїх співвітчизників у «рідності», скажімо, німецької мови. А от в Україні, зазначає П. Загребельний (1999), «навіть сьогодні, коли Україна незалежна, коли стає знана всьому світові, а незабаром (вірю в це, як у Божу благодать!) стане і славна у світі цілому, навіть нині ще знаходяться...» Воно й не дивно, адже «тристаліт цвенькання на “общепонятном” серед панів і підпанків, а тоді серед секретарів і секретариків» не могло минутися безслідно. А тому й стало, наголошує відомий письменник, «вже не “Ой, не шуми, луже, зелений байраче”, а пісні Пахмутової “И Ленин такой молодой”, “Не расстанусь с комсомолом, буду вечно молодым...” і не святий Київ у серці, а “Кремлевские звезды над миром горят”, і, як колись мандрували в Крим по сіль (за народною потребою), так тепер безрідні номеиклатурники (за власною нікчемністю) готові були чимчикувати до Москви хоч пішки, аби тільки допастися до імперського корита». Та якби ж то тільки вони! На жаль, згубні метастази того «цвенькання» уразили наш національний організм значно глибше.
Ось лише один характерний приклад того, до яких наслідків насправді спричинює намагання увійти не те що до світового, а бодай до російського культурного простору, через оту «багатообіцяючу» двомовність–двокультурність, узятий із «Роздумів з натури...» знаної поетки і публіцистки Л. Голоти (1999). З болем і сумом пише вона про те, як відомі наші естрадні виконавці, популярність яким «принесли саме репертуари з українськомовних пісень», намагаючись догодити (артисти «теж хочуть їсти й пити»!) новоявленим грошовитим «акулам і меншій живності», у яких українська пісня викликає «печію і гикавку... псує апетит», бо, не засвоївши європейських мов, думають, що «володіють досконало російською», почали все більше вдаватися до виконання пісень з російськими текстами — «так понятнее, не такой хутор». І от «наші Тая з Лілею і Павло з Віталієм... стали співати з чужого голосу — з чужого тексту (проте, зі знанням справи зазначає Любов Василівна, «поезія — справжня, російська, в тих текстах і не ночувала, хоча в Україні існує ціла школа російськомовних поетів». — М. Л.), і стали казати в своїх інтерв'ю “в этой стране” про Україну...»
І що ж — може, наших «зірок», які «так поспішно і без гордості “вирівняли” свій репертуар на російський мовний простір, запросили хоча б на один сольний концерт у Росію?» Ні, звичайно, бо там і своїх «мама–ши–ку–дамів» — хоч греблю гати, тому й пнуться на наші сцени, в той час як наших естрадних виконавців — «ні там, ні тут “не стояло”»... Воно й не дивно, бо «і своє покинули, всього не здобувши, — а могли б, коли б не кидались у зворотному напрямку, і чуже не перемогли, не засвоїли», адже там наша «надзвичайно талановита Т. Повалій з її російськими піснями — навіть не Міансарова...», бо чуже воно і в Африці чуже, і «негр, який співає “Гандзю”, — тільки негр, що співає “Гандзю”»...
124 За твердженням генерального інспектора вивчення російської мови Франсуази Давидової–Петі, опублікованого у паризькій «Ліберасьйон» («Почему французы не хотят изучать русский язык?» — «Наша республика», 17.11.1995), «від початку 80–х років [XX ст.] кількість учнів, які вивчають російську, продовжує зменшуватись». Пані Франсуаза відзначила загальний «відступ рідкісних мов», оскільки вони вважаються «бесполезными и трудными». А ось і результат такого ставлення: «в більшості міст відійшли в минуле класи, де російська вивчалася як перша іноземна мова. Класи “другої мови” теж стали рідкістю». Тож тепер юні французи її вивчають