Таке колоніально–рабське викривлення національної самосвідомості підвладних народів практикувалося всіма різновидами Російської імперії, у тому числі й комуно–більшовицьким[125]. І ось — спрацювало: тепер уже свої нас переконують, що, як і за Петра, найкоротша путь у Європу для українців знову має пролягати через... Архангельськ.
Та що там — уже проліг, але зовсім не на європейський простір, а все в той же глухий цивілізаційний кут, з якого ми так довго намагалися вибратись. Ось беремо різдвяну програму передач 2000 р. на телеканалі «Інтер», що є спільним дитям українського та російського телебачень, покликаним вводити нас, як і росіян, саме у світовий — чи бодай двомовний — культурний простір, і переконуємось, як саме нам пропонується здійснити оте «входження»: Духовне слово Патріарха Київського і всієї України–Русі Філарета... Х/ф «Иностранка»... «Новогодние огоньки» XX ст... Х/ф «Обыкновенное чудо»... А. Пугачова в «Новогоднем аттракционе»... «Элка и кореша»... Х/ф «Барышня–крестьянка»... «Капитал–шоу “Поле чудес”»... «Подробности» — «Время»... «Былое»... Х/ф «Москва слезам не верит»... Неозброєним оком видно, що увійти у світовий культурний простір поки що не світить (щоправда, там ще є «Мультазбука» — тож, як мовиться, надія вмирає останньою). Ну, а щодо «дво–» — дійсно, багатообіцяюче!..
Як не дивно, але те, чого не розуміє «автохтон» Толочко, а саме: загрозу двомовності для становлення української мови, цієї справді визначальної щодо етнічної належності ознаки, добре відчувають «неавтохтони» — так би мовити, люди «зі сторони». Ось як пристрасно каже про це Поліна Адамова (пані Поліна, яка вийшла із сім’ї корінних москвичів — її батько завідує кафедрою у Московській поліграфічній академії, до переїзду разом із чоловіком до Києва встигла плідно попрацювати художником–оформлювачем у різних московських видавництвах і театрах; у 1997 р. на Всеросійському конкурсі книги оформлена нею робота «Музеї Росії» удостоїлася першої премії): «Як ви не розумієте, двомовність — це хвороба. Якщо ви не забороните російську мову — ніколи нічого не буде. Мова — це самоповага; врешті–решт, це особисті амбіції: якщо людина хоче жити не у колишній колонії, а в незалежній державі, то невже так важко напружитися і вивчити мову?» («Та хто там... — 1999. — 28.07). Сама ж пані Поліна, яка, за її ж визнанням, ще недавно була «цілком нормальною імперською дівчиною», але одразу ж після приїзду до Києва, у який вони з чоловіком «просто закохані», взялася за вивчення української мови. Тепер її дивує, коли на її звертання українською відповідають російською або коли у столичній бібліотеці у відповідь на замовлення творів закордонних авторів «завжди пропонують спочатку російські переклади і не розуміють, чому ми хочемо читати світову драматургію по–українськи — мовляв, “по–русски же лучше”. Чим тільки — я не розумію». А тільки тим, що бібліотечні працівники й досі провінційно комплексують перед «великою та могутньою» і не ймуть віри, що українська — нічим не гірша...
Та російській мові, схоже, й самій нездужається. Хоча її ніколи не переслідували, а тим паче не забороняли, не винищували її носіїв, не таврували «неперспективною» її літературу, навпаки — усіляко викохували та пестили, порошинці не давали впасти, однак занепадає. І справа тут зовсім не у згаданому «засміченні» чужомовними словами. Не маючи на меті піддавати детальному аналізу цю проблему, спрямуємо зацікавленого читача до компактного дослідження М. Жуйкової (1998)[126], яка доходить такого висновку, що «глибинним чинником занепаду російської мови стала тоталітарна система, що протягом семи десятиліть використовувала цю мову для дезінформації, обдурювання народу» (незнайомим із цією моторошною «системою» людям навіть важко усвідомити, скажімо, жахливе значення звороту «десять лет без права переписки», або зрозуміти, що приховувалось під виразом «выполнение интернационального долга», або уявити, як могло коротке слово «доставать» заміняти майже половину і так дуже вкороченого словника економічних термінів — пояснень цих евфемізмів не містив жоден словник радянських часів). Коротко ознайомимо читачів лише з однією специфічною ознакою недуги російської мови — її роздвоєністю (а враховуючи існування ще одного відгалуження великої мови — знаменитого російського «мату», розповсюдження якого останнім часом суттєво зросло, то й розтроєністю).
Ось що сказав про цю недугу кореспондент популярного московського журналу «Огонек» у своїй бесіді з композитором В. Артемовим (Чернов, 1991): «Сьогодні є дві мови: є російська і є радянська, схожа на російську, але примітивна, скорочена, з неправильним вживанням слів, викривленням чи підміною їх значення і змісту, з якимось глумливим акцентом, така собі своєрідна партійно–адміністративна “феня”, на якій “ботає” все наше начальство». Тож одним із фантомів російської мови є мова «високого штилю», себто літературна, зараз практично мертва, другим — спрощена до неможливості, обмежена потребою задовольняти лише найпростіші споживацькі потреби, яка є таким собі «совковим» варіантом першої. Саме вона, завдяки відповідній мовній політиці радянського керівництва, набула широкого розповсюдження на неозорих просторах СРСР, зокрема й серед того ж таки керівництва, і через цю, за висловом згаданого московського історика Є. Анісімова, «пташину» російську мову запроваджувалася та соцреалістична «ерзац–культура», з допомогою якої «русифікувалися інші народи» (Анисимов, 1989).
Ця мова, знову повертається до піднятої теми «Огонек» (Полянский, 1991), поширилася настільки, що уже «настала пора готувати для наших департаментів нижчого і середнього рівня дешифрувальників тих документів, що спускаються в народні маси. Адже партійно–бюрократична стилістика є заразливою...» На думку автора, «велика російська» обов’язково помститься за таку зневагу до неї відповідним спрощенням мислення. А який же з двох, власне, пропонується нам, «без’язиким», як перспективний? Достатньо бодай побіжно глянути на вал друкованої продукції, що брудним потоком затопив пресові кіоски та поріділі книжкові крамниці, так звані розкладки на базарах та на вулицях наших міст, аби переконатися — ні, зовсім не перший із них.
Розуміючи й поділяючи цю щиру стурбованість росіян щодо власної мови та нації (а для відродження першої, як слушно наголошує та ж М. Жуйкова, друга «мусить звільнити свою ментальність від імперської ідеології навчитися шанувати інші народи та їхню свободу»), не розумію, однак, чому ж вони такі нечутливі до тієї небезпеки і тих негативних наслідків, які, за їх же тлумаченням, не може не нести українській нації не якесь–то там «засмічення» української мови російськими словами, а повномасштабна російськомовна агресія? Адже саме з повсякчасної мовної дискримінації починаються душевний дискомфорт та приниження українців. І це — на рідній землі, у такій омріяній незалежній Українській державі!
Дійсно, нечувана аморальність і жорстокий обман...
30. Міф про «меншовартісність» української літератури
Заслуги українських авторів у постанні російської літератури незаперечні — починаючи від навчання Москви грамоти [саме вихідці з України «були вчителями Московії і допомогли їй стати Росією», нагадує московський «Радикал» (Померанц, 1993)] та створення літературної російської мови [«наша школа XVII–XVIII ст., наша літературна мова більше київського, аніж московського походження», наголошував Г. Федотов (1988. — с. 208)] і закінчуючи зростанням на українському корені цілої плеяди письменників, що створили славу цій літературі. А от щодо стосунків української та російської літератур, то, за спостереженням М. Чернишевського (Животко, 1936. — с. 6), остання завжди ставилася до «молодшої» іноді з чванливою посмішкою, а іноді й просто вороже, вважаючи, слідом за В. Бєлінським, її мову «обласною говіркою», а саму її — «мужичою».
125 Так, у постанові ЦК КПРС «Про 60–ту річницю утворення СРСР» («Правда», 21.02.1982) читаємо: саме російська мова, «добровільно прийнята радянськими людьми як мова міжнаціонального спілкування... відкрила всім нашим народам широкий доступ до духовних багатств світової цивілізації». Щоправда, перед цим тривалий час «північні брати» уперто — з кров’ю — видирали українців із наукового й культурного простору Європи, у якому останні вже віддавна перебували і, до речі, були зовсім не з останніх...