Спираючись на цей, майже судовий прецедент, інший україноненависник, полтавський губернатор Богговут через шість десятиліть по тому, уже не вдаючись до жодної аргументації, проголосив, що «малоруська [мова], як простонародна, немає ні літератури, ані майбутності». Немало води спливло з тієї пори, багато що невблаганний час встиг розставити на свої місця, а бєлінсько–богговутівські бур’яни, здається, ще пишніше розквітли на українській ниві.
При цьому буквально впадає в око, що, як слушно зауважив М. Рябчук (1993), «про «другорядність», «провінційність», «меншовартісність» української літератури ведуть мову, як правило, не ті, хто її знає, а ті, хто за все життя не прочитав і двох українських книжок — за винятком хіба що препоганої шкільної програми зі ще гіршими літературознавчими до неї коментарями». До речі, Г. Зленко (1998) звертає увагу на те, що корені узвичаєного з часів «показових» сталінських судових процесів радянського підходу: «сам я не читав (не бачив, не був...), але...», який багато хто вважав породженням Йосипа Віссаріоновича (якщо не його особисто, то запровадженого ним «порядку»), простягнися аж до В. Бєлінського — саме ним він скористався, нещадно критикуючи «пасквілі» Шевченка на царя та царицю у поемі «Сон».
Бєлінський так і не зміг подолати своєрідної власної закомплексованості у ставленні до всього українського: захоплюючись красою побуту українського люду, благородством людських стосунків, він водночас із незрозумілим фанатизмом відмовляв українцям у визнанні їх мови та власної історії, злостиво глумився над українськими письменниками. До нестями ненавидів цей «революц. демократ», як подає його «Український радянський енциклопедичний словник» 1988 р. видання, Шевченка, не бажаючи визнавати у ньому поета, а закликаючи «бачити в Шевченкові осла, дурня і соромітника», який наважився написати «два пасквілі» — один на російського царя, другий — на «государиню імператрицю». Тож щиро обурений цим російський «демократ» Бєлінський анінайменше не співчував покаранню того «хохла» багаторічним засланням у солдати. «Будь я його суддею, я зробив би не менше», — наголошував той добровільний захисник гідності царського подружжя у листі П. Анненкову від 1–10 грудня 1847 р. (1956. — с. 440). Не менше стусанів ухопив і «якийсь Куліш (отаке–от свиняче прізвище!)», який, бач, «надрукував історію Малоросії, де сказав, що Малоросія або має відторгнутися від Росії, або загинути... Ох, уже ці хохли! — вдається далі до узагальнень цей шалений україноненависник. — Адже барани — а ліберальничають в ім'я галушок і вареників зі свинячим салом!..» Ось, власне, і все, на що здатні, на думку цього добродія, ті «скоти із хохлацьких лібералів». А чого ж, справді, ще можна очікувати від тих «хохлів», котрі своїми «зухвалими дурницями» тільки «дратують уряд», самопочуттям якого так щиро переймається цей «революц. демократ», здатний, схоже, у своєму вірнопідданстві заткнути за пояс самого Богговута.
Але якщо з губернатора, так би мовити, нічого взяти, то із таким плодовитим дослідником, яким, безперечно, був Бєлінський, — зовсім інша справа: об’єктивні результати здійснюваних ним досліджень не могли, зрештою, не вступити у суперечність із попереднім його твердженням, яке, поза сумнівом, було радше наслідком певної політичної заангажованості «несамовитого Віссаріона», аніж результатом наукового пошуку. Тож надамо слово самому В. Бєлінському (Сочинения... — 1896. — с. 358–360), який, досліджуючи походження «Слова о полку Ігоревім», мусив визнати, що воно «різко озивається русько–південним походженням. Є в мові його щось м'яке, що нагадує нинішню малоросійську говірку... Та найбільше свідчить на користь русько–південного походження “Слова” відображений у ньому побут народу. Є щось тепле, шляхетне і людяне у взаєминах діючих осіб поеми. Але особливо вражаючі в поемі благородні стосунки між особами протилежної статі... Усе це, повторюємо, озивається південною Руссю... Порівняйте побут малоросійських селян з побутом мужиків російських, міщан та купців і почасти інших суспільних верству і ви переконаєтеся у справедливості нашого висновку щодо південного походження “Слова о полку Ігоревім”; а наш розгляд російських народних казок перетворить це переконання в очевидність[127]. Та, опріч усього цього у не лише в барвах поезії і манері викладу, айу дусі богатирської відваги неможливо не помітити чогось спільного між “Словом о полку Ігоревім” та козацькими малоросійськими піснями».
На ту пору, зазначав М. Грушевський (Історія української... — 1993. — с. 167), «ще українська стихія “Слова” не оцінювалась як політичний “козир”», а тому «різнірецензенти... серйозно доводили, що російські переклади не можуть передати краси “Слова”— се можливе тільки в перекладі українськім (рецензії, вичислені в праці Смірнова. — Фил. Зап., 1876. — с. 117–118)».
Однак, попри дух та м’яку мову, що навіть Бєлінському нагадувала «нинішнє малоросійське наріччя»[128], відрізнялася, власне, і сама «манера викладу». Як наголошував І. Франко (1898. — с. 7–8), «отся ріжниця літературного стилю у оперта на ріжницях народної вдачі[129]». На переконання К. Кавеліна (1897. — с. 619), «південноруські літописи сповнені високого драматичного інтересу» саме тому, що вони відображають «активне, розумове і моральне життя тамтешнього населення», чого не спостерігалося на північних землях. А згаданий О. Пипін не тільки акцентував на цих відмінностях стилів російських і українських літописів, а й переконливо довів, що всі російські літописи виросли з київського кореня.
У своїй «Истории русской литературы» О. Пипін, зокрема, пише (1907. — с. 145), що, «коли місцевий літописець або новий укладай зводу хотіли говорити про найдавнішу Русь, незмінним джерелом для всіх залишалася “Повість минулих літ” (як сам збірник було зроблено вперше у Києві, так і початкові його складові частини належать Києву: “Повість минулих літ”, сказання про Печерський монастир, про Бориса і Гліба й т. ін.), і навіть всі наступні століття нічого не додали до неї, окрім казочок про Роса і Мосоха [Мосох (Мешех) — шостий син Іафета (Яфета). Як відомо, «офіційна історіографія намагалася вивести від імені Мосоха назву Москви» (Брайчевський, 1999. — с. 180). — М. Л.], про походження московських князів від Августа кесаря і т. ін. Уявлення не перевищило того, яким керувався автор “Повісті минулих літ”: пізніші історики не йшли далі механічного зведення, як у хронографах, Никонівському літописові, Степенній книзі [до речі, такої ж думки дотримувався й інший відомий дослідник давніх рукописів І. Срезневський, який ще в середині XIX ст. відзначав (1903. — с. 5), що так звані «північні літописи», особливо в описах до 1016 р., переважно тільки «повторюють Нестора». — М. Л.]. Давно помічено, що оповідь південноруського літопису нагадує “Слово о полку Ігоревім”, немов уже утворилася відома літературна школа».
Залишається лише дивуватися науковій проникливості цього талановитого історика, бо, як буде показано далі, автор «Слова», на думку провідних сучасних славістів, справді належав до київської літописної школи[130]. Та й сьогодні не втратило своєї актуальності слушне зауваження І. Нечуя–Левицького: «Пора знати нашій Україні і всьому вченому світові, що од Нестора і “Слова о полку Ігоревім” проста стежка йде до Котляревського, Основ’яненка, Шевченка, Куліша, а не до Лєрмонтова, Пушкіна, Тургенева...», яке він висловив у передмові до перекладеної ним праці російського дослідника І. Прижова «Малороссия (Южная Русь) в истории ея литературы с XI до XVIII вв.» (Смиченко–Волинська, 1999).
127 “Культура стосунків у Малоросії й Білорусії, — наголошував у XIX ст. відомий російський письменник М. Лєсков (1990. — с. 12), — повсюдно відносно набагато вища великоруської. Це загальновизнаний факт, не спростований ніким і нічим, ані суперечливими й хиткими цифрами карної статистики, ані високим відвертим словом народної поезії... Малоросійська пісня цурається соромітництва, яким переповнене народне піснярство в Росії. Малоросійська пісня не вбачає гідного себе предмета в усьому, що не живе в царині серця... Поезія як виразник духу і культу народу в Малоросії, поза сумнівом, вища, і це відбивається на всі боки у верхніх і нижніх прошарках суспільства...”
128 А от його сучасникові І. Прижову не просто «нагадувала» — він вважав «Слово» (1869. — с. 7) «найдорогоціннішою пам’яткою південноруської мови XII ст.». А якщо вимовляти усі надруковані там «ять» як «і», то, запевняє письменник з Криму О. Корсовецький (28.05.1999), «відчуєте справжню мову предковічного Києва». А й справді: «...комоні ржуть за Сулою — звенить слава в Києві...» або «...Се вітри, Стрибожі внуці, віють з моря стрілами...»
129 Тут Франко посилається на думку М. Соловйова, котрий наголошував, що північні літописи відзначаються «короткістю, сухістю оповідання», яка «походить поперед усього з бідності змісту», а — на противагу цьому — «оповідання південного літописця», вважав М. Соловйов, «відзначаються багатством деталей, живістю, образністю, можна сказати — артистичністю... надзвичайно поетичним укладом». Аналогічної думки дотримувався й В. Бєлінський, який, досліджуючи «народну поезію Малоросії» на прикладі наведеного ним уривка з думи про Сомка Мушкета, доводив (1903. — с. 470), що навіть «перед одним лише цим уривком» блідне «убога збірка всіх російських історичних пісень!..»