На відмінності української та російської «літературних шкіл» наголошував і відомий літературознавець Г. Брандес (1911. — с. 115): «Малоруські та великоруські народні пісні — кожна на своєму наріччі і співані різко відмінними одна від одної народностями — належать, посуті, до двох різних літератур». Певно, вважаючи цю різницю принциповою, М. Хвильовий не радив «нашим письменникам орієнтуватися» на московську літературу, яку він (1995. — с. 736–737), посилаючись на згаданого Г. Брандеса, характеризує як «пасивно–песимістичну»[131] і таку, що виховує «лишніх людей», «нитиків», «мечтателей» з «расєйскою тоскою», «людей без «определенных занятий», «попросту кажучи, паразитів». А для України більше на часі була література, яка кликала б «обух сталить», а не скиглити безпорадно коло «парадного під'їзду». Не дивно, що в цих питаннях позиція комуніста Хвильового збігається з позицією націоналіста Донцова, який у статті «Фавст проти Драгоманова» зі ще більшою категоричністю заявляв (1936. — с. 48): «Ні, за культуру “босяків”, “Іванушків–Дурачків”, “ідіотів” та “лишніх людей”, ми дякуємо. Не туди нам дорога!»
На українськості «Слова» наголошував і відомий російський історик та етнограф XIX ст. В. Пассек, перебуваючи в Україні: «Для нас безсмертне “Слово о полку Ігоревім”: і воно є твором малоросійським». Ба більше, зазначав він, «оспівані в ньому справи здійснені малоросіянами. Вони билися з половцями та печенігами; вони пробудили життя на півночі Росії, перенесли сюди всі зачатки держави... й самі назви своїх південних рік і міст: Володимира, Переяслава, Перемишля, Звенигорода, Либеді, Трубіжа та ін., навіть самі ваги і монета перейшли сюди не з самобутнього Новгорода, аз Києва!» (Срезневский В., 1893. — с. 383–384).
Нині «південноруськість», сиріч українськість, походження «Слова о полку Ігоревім», схоже, вже не потребує доведення[132]. На думку декого з сучасних дослідників «Слова» (зокрема, академіка Б. Рибакова, що присвятив дослідженню цього питання ґрунтовну монографію), «автор “Слова про Ігорів похід” 1185 року і сучасний йому автор літописної праці (так званого літопису «Мстиславового племені». — М. Л.) 1190 року одна особа — київський боярин Петро Бориславич». Він, як наголошує Рибаков, «не тільки боярин за походженням та положенням, а й певною мірою ідеолог і вождь київського боярства» (1991. — с. 274, 282).
Узагалі–то, не така вже це й проста справа — визначення автора. Досить згадати, як на довгі роки затяглася експертиза, покликана розвіяти сумніви щодо авторства М. Шолохова стосовно «Тихого Дону». — А що вже казати про твір, з часу написання якого проминуло багато століть! Тож і не дивно, що десятки дослідників, які бралися за розв’язання цієї проблеми, висунули чимало версій: від наполягання на тому, що автор «Слова» був киянином (П. Владимиров, В. Келтуяла, В. Франчук та ін.) чи галичанином (А. Петрушевич, В. Щурат, О. Орлов, Л. Черепній та ін.) до «народного співця» (Д. Лихачов), «ратая–мужика» (І. Мандичевський) і ще понад десяток найрізноманітніших гіпотез. Однак при їх розгляді, зазначає професор Л. Махновець (1989. — с. 17), «щоразу поставало те чи інше нездоланне заперечення... тому всі ці версії зазнали краху». У своїй ґрунтовній монографії він обстоює гіпотезу про «княже походження автора “Слова”», яку вперше висунув ще в 1934 році В. Ржига, а пізніше підтримали М. Шарлемань, І. Кобзєв і особливо — В. Чивіліхін, які сконкретизували ідею Ржиги, зійшовшись на особі самого Ігоря.
У своєму дослідженні Л. Махновець доводить хибність останнього припущення, а натомість «серед сотень князів» знаходить «конкретну особу» творця «Слова»: це «дивовижно обдарований поетичними здібностями учень славетного Бояна (такий собі князь–гусляр, позаяк «Слово» (с. 17) «належить саме до усно–пісенної гуслярної поезії, а не до писемної творчості». — М. Л.)», якого він, на думку дослідника, «знав особисто», «син галицької землі по батькові» князь Володимир Ярославич, «інтелектуал, інтелігент XII віку», що володів «енциклопедичними історичними, державними, політичними, природничими та іншими знаннями» (там само. — с. 239).
Ураховуючи ту обставину, що спроби нового прочитання «Слова» не припиняються [див., зокрема, «достеменний виклад» геніального твору у «дослідженні–реконструкції» М. Ткача (1998. — с. 11–12), завдяки якому, як наголошує у передмові М. Шудря, «“Слово о полку Ігоревім” — уперше! — зазвучало мовою оригіналу, не по–церковнослов’янському, не по–російськи, а по–українському»], важко сказати, чи й справді дослідження Л. Махновця — безперечно, ґрунтовне й цікаве — здолало «останні перепони на шляху до істинного автора “Слова”». Тим більше, що і в його гіпотезі не все так гладенько. Скажімо, знаний український дослідник Б. Яценко з’ясував (2000. — с. 43), що князь Володимир Галицький «взагалі не брав участі у подіях 1185 р. в Руській землі». Та й такий обережний у своїх висновках відомий знавець давніх рукописів, дослідник нашої писемності С. Висоцький (1998. — с. 117), проаналізувавши декотрі наведені у «Слові» подробиці, які, на його думку, просто не міг би знати автор поеми, «якби він не був киянином з оточення великого князя», все–таки ж схилився до думки, що «найреальнішою постаттю є київський боярин — Петро Бориславич, який мав безпосереднє відношення до києво–руського літописання». Яценко ж вважає «більш вірогідним» авторство чернігівського боярина Ольстина Олексича, участь якого у створенні і літописної повісті, наведеної у другій редакції «Истории Российской» В. Татищева, і «Слова», на думку цього дослідника, «прослідковується досить чітко»...
Щоб там не було, та навряд чи хтось заперечуватиме, що автор «Слова» був палким патріотом рідної землі й щиро вболівав за її долю. Тому незмінним рефреном звучить у «Слові» поклик «за Землю Руську!», закликаючи русичів «лихі усобиці» долати, не давати «гніздо своє скривдити». У незаангажованих ідеологією досл ідників не виникало жодних сумнівів щодо того, кого саме розуміє автор «Слова» під уживаною назвою «Руська земля». Ось як це пояснює, скажімо, М. Костомаров у дослідженні «Черты народной южно–русской истории» (1903. — т. 1. — с. 137): «Галичани з Половцями кинулися першими, билися хоробро, та Половці, злякавшись, побігли і відкинули Галичан, — й Галичани були розбиті. Годі Кияни та ополчення Руської Землі (України) уперлися на кам’янистому березі Калки, звели укріплення і боронилися три дні...» Закликати любити Руську Землю, сиріч Україну, в часи Київської Русі було цілком природно. Інша річ, коли вона, «возз’єднавшись», втрапила у «братнє» ярмо: «цензорам було кріпко наказано» (Огієнко, 1991. — с. 207), щоб вони пильно стежили за українською літературою, «не допускаючи переваги любові до батьківщини (тобто до України. — М. Л.) над любов’ю до вітчизни (Російської імперії. — М. Л.)». Такі собі невеличкі імперські ревнощі.
131 Микола Григорович, мабуть, мав на увазі місце, де Брандес пише про «національний песимістичний» настрій у творчості «найвизначнішого художника... серед усіх російських прозаїків», хоча й «татарського походження» — І. Тургенева (1911. — с. 221).
132 Мабуть, ми дещо погарячкували з оцим «не потребує»: вже у редакційній передмові до п’ятитомної «Энциклопедии “Слова о полку Игореве”», виданого Інститутом російської літератури РАН (у складі редколегії були такі відомі російські фахівці, як академік РАН Д. Лихачов, член–кор. РАН Л. Дмитрієв, доктор філології О. Творогов), стверджується (1995. — с. 3), що у свідомості росіян уславлена поема перебуває «в ряду національних (?! —