Так само «кріпко» стояла на сторожі тієї «любові» й більшовицька Москва: червоному українському письменству без спеціального дозволу не вільно було й заїкнутися про любов до рідної землі. Так, на початку 50–х років XX ст. Москва піддала жорстокому гонінню В. Сосюру за написаний ще у 1944 р. вірш «Любіть Україну», російський переклад якого пізніше надрукував московський журнал «Звезда». Вірш було затавровано як «ідейно хибний» у самій його основі (Против... — 1951). Та за що ж, власне, така немилість? А все за те саме — за недостатню «любов до радянської Батьківщини», зате, що українського поета «хвилює одвічна (а не «соціалістична», як того вимагають непорушні постулати соцреалізму. — М. Л.) Україна з її квітами, кучерявими вербами, пташками, дніпровськими хвилями», що він «оспівує «простори одвічні», «небо її голубе», а мав би «будити любов до радянської Батьківщини»...
Принагідно дісталося не тільки «українській пресі», яка вчасно «нерозкритикувала хибного вірша», перепало на горіхи за «викривлення в ідеологічній роботі» й іншим «галузям мистецтва», зокрема Київському театрові опери та балету, керівництво якого, видать, геть знахабніло: на столичній сцені «була поставлена опера “Богдан Хмельницький”, лібрето якої, як уже зазначалося в “Правді” містить серйозні помилки». Не попустив режим і М. Рильському, який, як виявилося, «особливо вихваляв» саме оте «ідейно хибне», хоча, «як відомо (ніщо не вислизне з поля зору непогрішимої «Правды»! — М. Л.), сам в минулому...» А ось і висновок: «ідейно–виховна робота з інтелігенцією на Україні поставлена слабо». І це, як незаперечно свідчить досвід російського більшовизму, були не просто слова — пряма вказівка відповідним органам на підготовку і проведення в масових масштабах вельми специфічних «виховних» заходів, зокрема й формування так званих «здорових сил», покликаних протистояти поширенню подібних «ідейно хибних» поглядів в українському суспільстві.
Однак далекоглядне висівання імперськими ідеологами «зубів дракона» на поневолених землях і досі дає пекельну прорість. На вільній уже українській землі самі українці продовжують справу, якою постійно переймалася окупаційна влада: дискредитацією і зганьбленням усього українського, зокрема й літератури..Ось, наприклад, як майстерно Я. Тинченко (1998) одним ударом «накриває» кілька цілей. Спромігшись на власний внесок у справу паплюження постаті Мазепи (перевершив багатьох своїх попередників у цій справі, скажімо О. Пушкіна: у взаєминах старого гетьмана з юною Мотрею Кочубей він вбачає усього лише «розбещування неповнолітньої»), цей добродій накидає читачам думку про те, що саме страта Кочубея та Іскри «прославила Україну більше, ніж усі разом взяті українські письменники, поети та державні діячі дореволюційного періоду». Як мовиться, коротко і зрозуміло — і щодо України, і щодо її літераторів.
До ще більш системних та цілеспрямованих спроб знеславлення українського письменства вдається на сторінках все тих же «Киевских ведомостей» горезвісний Олесь Бузина. Те, що подібними «дослідженнями», які більше пасували б так званим бульварним виданням, переймаються, судячи з імен та прізвищ, саме «корінні» українці, певно, має підвищити рівень довіри до них серед читачів, але насправді це — лише личина, що приховує звичайне яничарство. «Я не можу назвати себе людиною честі, — невдовзі відкриє душу часописові «День» пан Олесь, — тому що моїм ідеалом є відтворення Російської імперії, а я вимушений пристосовуватися до потворних умов “розбудови” незалежної України»[133]... Саме ця дратівна роздвоєність, певно, і є справжньою причиною непроминальних потуг подібних добродіїв у несамовитому паплюженні всього українського.
«Коли мене запитують, навіщо я написав статтю “Была ли Леся Украинка лесбиянкой?”, я відповідаю: аби перевірити, чи здатне наше суспільство обговорювати “щекотливые” питання?» (Бузина, 1998). А й справді, що ж тут такого? Тим більше, що дослідника всього лише вабила «істина і розпалювала звичайна цікавість». Звісно, одних така цікавість подвигає на осягання величі тих шедеврів, що їх створили видатні титани людського генія, а інших — аж «розпалює» заглянути через шпарину до їхньої спальні, бо сказано: «jedem das seine», тобто кожному своє.
Певно, саме відчуваючи «щекотливость» своїх розвідок, наш автор наголошує, що він «ніде не стверджував, що вона “была лесбиянкой”», а «тільки задав таке запитання» й усього лише висловив потім припущення, що «вона могла б виявитися... — і не більше». Та все ж таки, на підставі яких відкриттів висунено таку «гіпотезу»? Як виявилося, прискіпливо досліджуючи архіви Лесі Українки, цей невтомний шукач «істини» розгледів, що в оригіналі одного із її листів до Ольги Кобилянської (від 14.11.1920) слово «паси» (до цього слова «Тлумачний словник української мови» додає пояснення: «рухи гіпнотизера») вжито в лапках. І з цього він, не затнувшись і цілковито у своєму стилі, робить такий жаданий для дослідника «щекотливых» питань далекосяжний висновок: «...ми можемо припустити, що мова йде про зовсім інший (навряд чи буде надто сміливим і собі припустити, що глибина подібних фантазувань, мабуть, обернено пропорційна рівневі гідності та моральності їх авторів. — М. Л.) танець рук — значно інтимніший...» Як бачимо, нічого конкретного, однак сумніви у свідомість обивателя все–таки посіяно, що, зрештою, й вимагалося.
Певно, дібравши смаку до подібних «відкриттів», пан Олесь береться виводити на «чисту» воду й іншого велета українства — Івана Франка. І хоча зачіпкою для такого упередженого роззирання слугувала цілковито безвинна фраза, яку письменник необачно (звідки ж було знати!) «зронив» у листі до Кримського: «Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу мали мої зносини з жіноцтвом», — О. Бузина одразу бере вола за роги: а якою, власне, хворобою «був важко хворий» Франко на схилі літ так, що «писати міг лише лівою рукою»? І, діставшись у своїх пошуках «істини» аж до Канади, знайшов–таки її — хай і англійською мовою — у книзі Томаса Примака «Михайло Грушевський»: «можливо, сифілісом». А точніше, як ми вже переконалися, йому й не треба. Таку технологію дискредитації, що полягала у відшукуванні бодай щонайменшої плямки або й брутальному вимислі за умови її фізичної відсутності, а потім у майстерному обчорнюванні всього об’єкта паплюження, широко застосовували радянські партійно–репресивні органи. І дуже успішно.
Не міг, звичайно, сучасний «літературний велет» не кинути з висоти свого теперішнього становища прискіпливий погляд і на таку дратівливу, з огляду на його імперський «ідеал», постать, як Шевченко, чий зріст, радо констатує Бузина, «був усього лише 164 сантиметри». Проте в зоологічних проявах шевченконенависництва цей «добродій» далеко не перший — досить згадати, як свого часу аж стікав люттю й роздратуванням від «пасквілів» Шевченка «несамовитий Віссаріон». Тож послідовник останнього вирушив у свої навколо літературно–некрофільні «розвідки» вже второваною, хоча й добряче заснованою павутиною часу, стежкою.
133 Незважаючи на таку самооцінку, цей «известный киевский литератор», як поспішили охрестити його деякі провінційні газети певного спрямування, вважає себе «аристократом» у порівнянні з «мужиком» Шевченком (Степанов, 2000), не розуміючи, шо, аби дійсно бути аристократом, аж надто замало заявити про свою любов до «фрака і смокінга» — навіть укупі з прихильністю до дорогих напоїв, оскільки честь у цій справі — поняття аж ніяк не другорядне...