Про те, як безжальна рука радянської цензури заносила в списки «книжок, які належить списати в макулатуру», себто знищити, тисячі видань українських авторів — «приблизно половину всієї друкованої продукції», виданої в Україні в XX ст., свідчить, зокрема, документально–стисле дослідження професора О. Мишанича (1994). І таких нищівних підходів зазнала не лише українська література — усі складові національної культури! Про їхніх творців годі й говорити: тисячі їх були винищені в енкавеесівських катівнях та безслідно розпорошені «по тайгах, по тундрах», як занотував у своєму «зеківському» щоденнику Остап Вишня[134]. А скільки їх взагалі не відбулося через те, що, як свідчить історична наука (Залізняк. Нариси... — 1994. — с. 238), лише «в 30–ті рр. знищено близько 80 % української інтелігенції»...
Перспектива «злиття братніх культур», всіляко нав’язувана кремлівською верхівкою, завжди непокоїла українську інтелігенцію, яка — на відміну від високоповажного пана академіка — далекоглядно вбачала в цьому «загрозливе явище» саме для поступу української культури. Так, зокрема, згаданий вже М. Хвильовий, навівши цікавий афоризм німецького філософа XVII ст. Д. Штрауса про те, що, «можливо, Сіріус і більший за Сонце, але від нього не спіє наш виноград», далі писав (1995. — с. 732): «Отже, коли російське мистецтво — велике і могутнє, то це буквально нічого не доказує. Навпаки, коли світло з нього приходить до нас як сузір'я Великого Пса тільки за кілька великих років, то нам треба якомога швидше покинути орієнтацію на нього. Виноград національного відродження не мириться з тим, хоч і прекрасним, але — у силу багатьох історичних непорозумінь — далеким Сонцем...
Усі ці фрази, що українська культура мусить розвиватися, на основі російської, що “язык русский — язык Ленина”... що на Україні російська культура є культурою пролетаріату (а чому в низових професійних рядах свідомого українського пролетаріату, як говорить статистика, вдвічі більше, ніж росіян з євреями разом?), що “треба іти з росіянами, як рівний з рівними”, що всі народи — брати і т. ін. — усі ці фрази є все–таки фрази — не більше, і їм місце в архівах...» Та значна частина української інтелігенції, яка в часи Хвильового була, на його думку, «не здібна побороти в собі рабську природу», а «північну культуру завжди обожнювала і тим не давала Україні виявити свій національний геній», ще й досі, на жаль, ніяк не зважиться на вчинок, до якого Хвильовий закликав ще 70 років тому.
«Невже маститий академік не знає, — дивується відомий московський публіцист В. Коваленко (Грозит ли... — 1992), — що Україна, яка в XVII і першій половині XVIII ст. стояла в культурному відношенні значно вище Росії, саме в імперії перетворилася в жалюгідну культурну провінцію?» Так само «не знав» цього — чи робив вигляд — В. Бєлінський, якому не забракло сорому та цинізму стверджувати (1955. — с. 64), що, тільки «злившись навіки з однокровною їй Росією, Малоросія відчинила до себе двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці, від яких доти нездоланною перешкодою розлучав її напівдикий (?!! — М. Л.) побут». І це в той час, коли, як ми мали змогу не раз упевнитися, все було якраз навпаки. Ну, справді — про яке відчинення дверей цивілізації можна вести мову, коли численні іноземці, більшість з яких робила свої висновки, спостерігаючи життя росіян того часу у самій лише Москві, наголошували, що там «нема жодної школи чи університету» (Россия XV–XVII... — 1986. — с. 236), а «російський народ... цілком поринув у невігластво, немає жодної освіченості ні в цивільних, ні в церковних справах», вбачаючи в науках чудовисько, «боїться їх, як вогню», до того ж останні, тобто науки, «в Москві... навіть заборонені» (Размышления... — 1996, т. 1. — с. 256–258). Як наголошував відомий російський філософ і богослов XIX ст. В. Соловйов (1909. — с. 331), «...притуплений рабством... відрізаний від цивілізованого світу, російський народ опустився до грубого варварства, підсиленого дурною і темною національною гордовитістю...»
Не кращою виглядала й тогочасна московська «аристократія»: ні митрополит, ні єпископи, ні монахи чи священики, ні князі та бояри, ні дяки та піддячі «не знають і не вживають ні латини, ні єврейської, ні грецької мов», писав «німець–опричник» Г. Штаден «Про Москву Івана Грозного» (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 255). А що вже казати про науки та літературу! Навпаки ж, зазначав С. Бахрушин (там само. — с. 107), серед київських феодалів ще з часів Київської Русі «розповсюджується знання іноземних мов: як відомо, Всеволод Ярославич володів п’ятьма мовами, і не він один», і вже тоді «західноєвропейська література знаходить собі читачів серед київської спільноти».
А професор Петербурзького університету К. Кавелін (1897. — с. 619–621), аналізуючи причини «гаданого назаднього руху» культури у Великороси, починаючи з XIII ст. (при цьому, зазначав Костянтин Дмитрович, «у Малоросії... культура аніскілечки не зазнала упадку»), наголошував, що на ту пору «культури тут взагалі не було, а тому занепасти вона не могла». Тож «уявний занепад полягав лише в тому, що справжня основа життя Великоросії стала вилазити назовні, з–під обманного, наносного, чужого покриття», під яким він розуміє штучне підтримання на нових землях того ж укладу, який панував на Русі: і тут «видно ті ж інтереси, ті ж установи, ті ж дружини й міста з їх вічами, те ж пожвавлене життя». Та згодом цей з’язок із «материковою» Руссю припиняється і «життя Великоросії... перестає штучно підтримуватися на однаковій висоті з останньою й поступово опускається до одного рівня з тими елементами, що утворилися на місцях», себто в середовищі угро–фінських племен.
Це — ніде правди діти — змушені визнати навіть сучасні автори виразно «шовіністичного гарту» (термін О. Пономаріва), яким здобута Україною незалежність як сіль в оці: «Москва і Петро I дуже високо ставши київську культуру, рівень якої був близьким до європейської, а розвиток науку Москві багато в чому визначався Київською академією» (Анисимова... — 1999. — с. 159).
А ось думка вже згадуваної Е. Ільїної (1990): «Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали Україну, і ось уже четверте століття тримаємося за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українського народу; розграбували українську історію, витоптали, перетворили в пустелю... Протягом століть ми грабували українську культуру...»
Як повідомляє головний спеціаліст Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України Я. Музиченко (2000), «перші скарби з України до Росії надійшли 1763 року, коли з наказу губернатора Новоросії О. Мельгунова було пограбовано скіфський курган Червона могила (одне із найстаріших скіфських поховань, розміщене в степовій зоні Північного Причорномор’я, поблизу с. Кучерівка Кіровоградської області. — М. Л.). Це так званий мельгуновський скарб — золота діадема, окуття меча, різні прикраси кінця VII — початку VI ст. до н. е. Нині коштовності — в Ермітажі».
А далі справу випомповування історичних і культурних цінностей з України було поставлено буквально, як то кажуть, «на конвеєр»: почалися «розкопки скіфських курганів, давньослов’янських могильників, античнихміст–держав Північного Причорномор'я», зокрема Ольвії, Тіри, Херсонеса, міст Боспорського царства тощо. А «найцінніші знахідки з Криму, Київщини, Чернігівщини, Полтавщини та інших місцевостей України, — зазначає пані Ярослава, — перевезено до Ермітажу та Російського музею (Петербург), Збройної палати, Історичного музею (Москва)».
134 До речі, про це 10–річне ув’язнення відомого українського гумориста на російській Півночі, яким йому замінили попереднє засудження до розстрілу, звинувативши у «належності до української контрреволюційної організації, яка намагалася повалити Радянську владу збройним шляхом» (...3 порога смерті. — 1991. — с. 102–103), ані словом не обмовилися не лише перше та друге видання «Української Радянської Енциклопедії», а й навіть «горбачовське» видання величезного «УРЕС».