Навіть тоді, коли вже, здавалося, не було ані сил, ані можливостей, ані навіть надії...
33. Міф про «петлюрівськість» української національної символіки
Здається, навіть питання проголошення незалежності України не сягало у постперебудовчому українському суспільстві такої гостроти протистояння, на яку піднялася навмисне загострена адептами конаючого комуно–більшовицького режиму «проблема» повернення в молоду державу затаврованих радянською ідеологією українських національних символів — синьо–жовтого прапора та тризуба.
Яку бурю пристрастей «розкрутили» з цього приводу компартійні засоби масової інформації, що на ту пору іще почувалися в силі! Яких тільки зневажливо–негативістських ярликів на них не начіпляли, яким тільки брудом їх не обливали: вони ж, мовляв, «петлюрівські» та «бандерівські», саме під ними діяли «ворожі українському народові сили», а отже, ці символи «заплямували себе», зрештою — ніякі вони не українські. Для більшої ваги наводилися результати різних підрахунків кольорів козацьких прапорів, які мали переконати широкий загал, що значно більшого поширення в часи козаччини набули зовсім інші кольори, зокрема червоні та малинові[138].
Однак не вигоріло, і вся та масована артпідготовка виявилася безрезультатною: український люд краще за отих «просвітителів» розібрався щодо своєї символіки. Бо споконвіку — а не тільки зі славних часів запорізької вольниці — беріг їх у своєму серці, передаючи з покоління до покоління як найцінніший скарб, як символ прийдешньої незалежності. І носієм цієї традиції обрав власний фольклор, ті ж знамениті українські колядки та писанки, споконвічні, як і сам український народ, зокрема «колядки, присвячені світовому дереву», котрі, як наголошують дослідники (Глібко, 1992. — с. 78), «співають уже принаймні 5–6 тисяч років».
На відміну від сьогоднішніх намагань накинути спримітизоване — синє небо, золота пшениця — розуміння цих символів, наші предки мали багаті космогонічні уявлення і давні традиції поклоніння світо–творчим началам, «головними з яких», — наголошує дослідниця Л. Глібко (там само), — «вважалися вода та вогонь, що з'єдналися. До творення жіноче начало має блакитний колір (вода), а чоловіче — жовтий (вогонь). Після творення жіноче начало стає жовтим (земля), а чоловіче — блакитним (небо). З води та вогню й постало синьо–жовте Дерево світу наших предків», що знайшло своє відображення у численних колядках українського народу, вік існування яких, повторимось, налічує не одне тисячоліття. Ось лише одна з багатьох наведених у згаданій праці Л. Глібко:
Посеред моря — «їдне деревонько», а в ньому — «три голубоньки», які стали радитися, «як світ сотворити»:
Саме ці кольори прапора використав у своїй знаменитій картині «Запорозькі козаки пишуть листа турецькому султану» видатний російський живописець І. Рєпін. І то, безперечно, неспроста, позаяк добре відомо, наскільки ретельно ставився він до створення цього геніального полотна, своєрідного живописного гімну «силі, красі і веселій добрій вдачі українців». Довгі 13 років писав та переписував своїх «Запорожців» Рєпін, домагаючись абсолютної художньої та історичної досконалості: вивчав численні історичні джерела, працював у архівах та музеях, консультував з відомими істориками, зокрема близько зійшовся з видатним знавцем запорозького козацтва Д. Яворницьким, подорожував Україною й Кубанню для зустрічей з нащадками запорожців. Детально дослідивши історію написання цього знаного у світі полотна, О. Апанович зазначила (Як Ілля Рєпін... — 1994), що «художник вивчив усе, що стосується Запорожжя», досягши «високого рівня історичної достовірності». На підтвердження цього вона зацитувала, зокрема, О. Жиркевича, який записав у своєму щоденнику: «Я помітив, що Ренін користується для цієї картини фотографіями, ескізами, начерками, описами. Цілий архів служить йому при цьому, і немає жодного предмета в картині, який не був би історично вірний і обдуманий».
Картина дуже сподобалася Олександрові III, який, маючи намір її придбати, доручив кращим столичним фахівцям здійснити її експертизу на предмет «історичної та етнографічної достеменності усіх деталей». Ось, зокрема, що писав царю з цього приводу відомий знавець давніх пам’яток культури України академік Ф. Корш (Сергійчук. Символіка... — 1993. — с. 45): «...Прапори козацькі, зображені художником Рєпіним на його картині, не містять за своїм набором барв жодних іноземних віянь, а відбивають в собі одвічну спадкоємність барв золотих і небесних, незмінно присутніх для всіх відзнак у Південній Русі (Малоросії) ще від часів Великих князів Київських аж до розпуску запорозької вольниці згідно з повелінням Імператриці Катерини Великої. Сказаному є предостатньо письмових потверджень у вітчизняних джерелах, а також у чималій кількості предметів матеріального мистецтва тих давніх часів». Цар придбав уподобане полотно за майже неймовірну, як на той час, ціну — 35 тисяч сріблом (Василевський, 1997).
Певно, так само невипадковим є й використання синіх та жовтих барв при створенні чільної постаті Софії Київської, знаменитої Марії Оранти. Видається, що певна неканонічність як пози (таке «оберігаюче» здіймання обох рук більш притаманне традиційній українській Берегині, аніж християнській Богородиці), так і кольорової гами є зримим відголоском — і, до речі, не єдиним у цьому давньоруському храмі — ще не віджилих у серцях ранніх київських християн язичницьких вірувань, ба навіть певним компромісом нової віри із не викоріненою ще старою — так, як це сталося, скажімо, із об’єднанням язичницьких, сиріч народних, та християнських свят.
А в уславленій пам’ятці давньоукраїнської культури «Слово о полку Ігоревім» вживання цих кольорів навіть значно переважає, здавалося б, доречніші до теми твору «військові» кольори («червлені», себто червоні, багряні). Зокрема, у поемі зустрічаються «синє море», «синя блискавка», «синій Дон», «синя мла», «золоте стремено», «золотий престол», «золотий шолом», «золотоверхий терем», «золоте слово» тощо.
Ще подразливішим для численних блюстителів класової «чистоти» був тризуб, який вони незмінно обзивали «петлюрівським». Та навіть за короткого ознайомлення зі справжнім родоводом цього символу величний зміст його та тисячолітні історичні корені просто вражають! Давня назва тризуба, що відображає глибинний внутрішній зміст споконвічного символу, — Трисуття або Триглав. Знак тризуба, як зазначає віце–президент Української академії оригінальних ідей П. Харченко (1994), «є символом Трійці (йдеться не про Святу Трійцю християн, а про дохристиянську Трійцю як символ триєдності світоладу), символом світобудови... символом української духовності. Тризуб в язичницькій (дохристиянській) Україні був також національним символом державності».
138 До речі, про підрахунки. Як повідомляє, покликаючись на дослідження авторитетного дореволюційного вченого П. Вінклера «Гербы городов, губерний, областей и посадов Российской империи», В. Сергійчук (1993. — с. 45), «з відомих нам сьогодні описів у кольорах 104 українських міст Російської імперії жовта барва зустрічається 86 разів, синя — 51, біла — 45, червона — 33, зелена — 26, чорна — 24. Отже, на початку XX ст. найбільш уживаними були саме жовті й блакитні (сині) кольори. Така вже історична традиція».