Цілком ймовірно, що подібне припущення багатьма колишніми радянськими людьми, а надто самими росіянами, буде сприйняте як цілковите блюзнірство, безпідставний наклеп. Та воно й не дивно, адже ця страшна державна таємниця суворо оберігалася від стороннього ока, тобто від усіх, крім вузького кола особливо втаємничених. Та як не ховали, не берегли, однак те ретельно заховане «шило» несподівано, але рішуче виперло–таки з імперського мішка. ї не у вигляді пустопорожніх домислів якогось там маловідомого пішака, а цілком усвідомленою заявою фахівця чи, як тепер прийнято казати, експерта з подібних питань, котрий добре знає, про що говорить, — останнього Генсека ЦК КПРС, першого і останнього Президента колишнього Союзу РСР М. Горбачова, котрий у бесіді з головним редактором «Российской газеты» В. Логуновим, опублікованій 19 серпня 1993 року, заявив буквально таке: «У Конституції (тут мається на увазі Конституція колишнього Союзу. — М. Л.) записано, що вони (колишні союзні республіки. — М. Л.) — суверенні держави. Але ж то абсолютна політична демагогія! Адже багато в чому республіки залишалися безправними»[14]. І далі: «Тож нема чого тут хитрувати й лукавити. СРСР — легітимна, конст итуйована форма визнання всіма народами Союзу керуючої ролі Росії...» (Горбачев, 1993).
Та, зрештою, нічого нового у цьому «одкровенні» нема — ще Сталін, виголошуючи 24 травня 1945 р. відомий тост «за здоров’я російського народу», називав його «керівним народом» та «керівною силою Радянського Союзу», щоправда, останню чесноту — разом із «розумом, честю» і навіть «совістю» всієї ленінсько–сталінської «епохи» — перебере вірна його пам’яті ВКП(б) — КПРС. Тож всі, хто у той чи інший спосіб тягне Україну назад до інтегрування у так званий Союз, мали б, не лукавлячи, сказати, що знову прагнуть віддати її під любу їм «високу руку» Москви, нового «батька й учителя всіх народів»...
Про те, що це мало місце на практиці, багато хто здогадувався, ба більше — відчув на собі, але стосовно твердження, що всі народи конституційно визнали, то це вже, даруйте, занадто! Та й де ж той надтаємний документ, в якому цей історичний акт зафіксовано — чи він так само загадково зник, як, наприклад, статті Переяславської угоди? Та справа, зрештою, не в документі, а в тім, що такий стан речей існував насправді, а росіяни дійсно до цього привчені всім розвитком своєї історії. Навіть більшовицька «Правда» визнає (Степанов, 1993), що саме «чимало росіян... відчули, як багато вони втратили з розвалом Радянського Союзу». Це певною мірою пояснює ту, парадоксальну на перший погляд, обставину, чому Росія, ремствуючи на те, що саме на її плечі припадав основний тягар «союзної» ноші, одночасно вдається до будь–яких заходів, аби тільки змусити колишні республіки до об’єднання в новий «союз».
Аналогічного висновку доходить і «НЬЮ–ЙОРК ТАЙМС» (Імперська Росія, 1996): «Відсутність імперії та статусу наддержави мучить багатьох росіян», оскільки «майже за одну ніч росіяни в таких державах, як Литва, Естонія та Узбекистан, перетворилися із привілейованої та захищеної еліти на меншість, яку зневажають». На думку незалежного російського депутата К. Борового, «божевільні заяви Державної думи», котрими вона продовжує шокувати Україну і світову спільноту, то і є саме «результат постімперського мислення», обумовленого тим, що «у свідомості громадян Росії живе відчуття великої Росії». І, на жаль, саме по собі «це не минеться, це необхідно людям пояснювати» (Безгинекая, 1996). Але й за таких умов сподіватися на радикальні зміни у цьому здеформованому мисленні — марна справа, бо для цього, як переконаний К. Боровий, бодай «одне покоління має просто змінитися», аби врешті–решт «зникла оця домінуюча ментальність», яка, за висловом Г. Федотова, «спотворює духовне обличчя» російського народу.
Говорячи про вкрай спрощений світогляд «русского человека», Г. Федотов додає (1991. — т. 2. — с. 285): «Він ближче до москвича своєю гордою національною свідомістю, його країна єдино православна, єдино соціалістична — перша у світі: третій Рим. Він з презирством дивиться на решту... світу».
Та будь–яка критика дуже слабо — і то ненадовго — здатна вплинути на росіянина взагалі, не кажучи вже про переконаного великодержавника. Тож мав цілковиту рацію М. Хвильовий, коли у памфлеті «Україна чи Малоросія?» ще 70 років тому дійшов невтішного висновку (1995, с. 738), що «хоч скільки б ми не кричали, що цей погляд застарілий і не відповідає вимогам сьогоднішнього дня, московський месіанізм буде жити в головах московської інтелігенції, бо вона й сьогодні виховується на тому ж самому Бєлінському»[15]. На жаль, за час, що минув із тих пір, мало що змінилося: для них і досі історія України — то лише «киевский период» у історії їхнього «Отечества» (Современная... — 1995. — с. 79). І саме продовження «недалекоглядної лінії Москви на відтворення імперії з чорного ходу, — вважає відомий московський оглядач М. Стуруа (1995), — штовхає численні країни СНД в обійми Заходу, змушуючи їх іти у стосунках із Заходом значно далі розумної необхідності», відповідно скорочуючи обсяг стосунків із Росією.
Тут видається доречним з’ясувати, а що ж думають самі росіяни щодо перспектив подальшого поступу їхньої держави. З цією метою звернемося до своєрідного дайджесту з опублікованих в Росії матеріалів на цю тему, поданого московським «Огоньком» (Прощай... — 1996). Укладач цієї підбірки О. Никонов розпочинає її з наведення деяких міфів, звично закорінених у свідомості росіян. «Великі імперії об’єднують великі ідеї, які є нічим іншим, як великими міфами».
«Міф номер один (виділення та нумерація О. Н. — М. Л.). Упродовж п’яти століть, від часів псковського інока Філофея, що назвав Московську Русь третім Римом, в Росії царювала месіанська ідея Великої Держави, яка Об’єднує Народи». Колись розміри території тієї чи іншої країни та кількість її населення дійсно були головними ознаками її величі. Однак в індустріальну (а що вже казати про нинішню, постіндустріальну!) добу ці фактори втрачають своє значення, а тому, наголошують автори, «героїчна місія завершена, тепер давайте просто жити».
«Міф номер два. Росіяни донині думають, що Росія — найбільша країна». Якщо на початку XX ст. вона займала третє місце за чисельністю населення, то на початку XXI ст. займатиме лише дев’яте. Однак «патріотів втішає, що Росія все ще залишається найбільшою за територією державою. На жаль, радість ця безпідставна (так само необгрунтовано генералісимус Сталін намагався оцінювати міць держав за кількістю наявних танкових дивізій; цю необґрунтованість наочно продемонстрував розвал більшовицької імперії й так званого соцтабору загалом. — М. Л.)», оскільки, будучи де–юре дійсно найбільшим державним утворенням світу, де–факто вона перебуває лише на п’ятому місці за величиною ефективної території, позаяк більш ніж дві третини її є практично непридатними для мешкання людини (сюди відносять райони, розташовані вище 2000 м, або північніше ізотерми «мінус два градуси Цельсія»). Останнім часом «героїчні» північні райони («севера», як їх узагальнено подають автори), щільність заселення яких і так практично нульова, «покинуло вже 40 % населення». Таким чином, лише за останнє століття «колишня Російська імперія втратила більше половини (!) своєї ефективної площі. Корисна площа Росії зменшилася до рівня XVI ст. Коло замкнулося».
14 Однак саме такими вони були вже від самих витоків того «Союзу». Уже тоді, як зазначалося у постанові XII з’їзду РКП(б), «значна частина радянських чиновників у центрі й на місцях» сприймала його «не як союз рівноправних державних одиниць, покликаний забезпечити вільний розвиток національних республік, а як крок до ліквідації цих республік, як початок створення так званого «єдиного неподільного» (Двенадцатый... — 1923. — с. 648)...
15 Хвильовий, певно, мав на увазі відомий вислів В. Бєлінського про те, що росіяни — «спадкоємці цілого світу, не лише європейського життя, і спадкоємці по праву», наведений останнім у написаній в 1838 р. статті (Белинский, 1953. — с. 553) щодо повного зібрання творів Д. І. Фонвізіна та історичного роману М. М. Загоскіна «Юрий Милославский, или Русские в 1612 году».