5. Границі Руської землі встановлюються і затверджуються від Чорного моря і лиману Дніпровського вгору на південь по річці Дністер, а од верхів'я його до ріки Горинь, а від ріки Горинь до ріки Прип'ять, а звідти рікою Дніпром до міста Бихова, а звідти до ріки Сож і Сожем до повіту Смоленського...
6. Верховний начальник і Господар землі Руської і народу того має бути Гетьман, обираний вільними голосами, а посторонньому альбо інакше посталому не бути нікому ні в яку пору...»
Про це ж свідчив і зміст статей Переяславсько–Московського договору (усього їх нараховувалось 23), на яких піддавалися українці під протекцію Москви, та юридичні процедури, які вони пройшли в Москві, про шо, зокрема, повідомляє в своїй «Исторіи Малороссіи», виданій у Москві в 1842 р., М. Маркевич (т. 1. — с. 340–345). Ось декотрі з них:
«1) Козаки судяться своїми правами; від козаків же ніхто із боярів, воєвод або інших будь–яких з московських чиновників, не має права втручатися в їх управу...
3) Шляхетство малоросійське залишається при усіх попередніх правах своїх; воно, як і раніше, обирає урядників зі свого середовища.
4) В містах урядники будуть із малоросіян...
6) На випадок смерті Гетьмана, малоросіяни обирають нового Гетьмана зі свого середовища і Його Царську Величність повідомляють, аби те Його Царській Величності не завдавало журби, позаяк то давній звичай військовий.
7) Маєтків козацьких ніхто не забере, тож зостаються від роду в рід...
13) Права, надані Королями, мають бути непорушними.
14) Чужоземних послів Гетьман вільно приймає, і лише сповіщає про те Його Царську Величність.
15) Податки в царську скарбницю з Малоросії збирати малоросіянам.
16) Воєводи під час наїздів не можуть позбавляти привілеїв та прав.
17) Привілеї, надані Королями, мають бути священними й перед Царськими Величностями...
Цар усі оті статті підписав. Ратифіковані статті й царські грамоти були урочисто оприлюднені по всій Малоросії та покладені до архіву Трибуналу Малоросійського».
Аналізуючи монографію американського дослідника д–ра Джона Басараба (Basarab John. Pereiaslav, 1654. — Edmonton, 1982), яка «дає блискучий огляд усього спектру наукових поглядів», І. Лисяк–Рудницький (1994 — с. 73) доходить висновку, що бодай один бік проблеми Переяславської угоди (другим є так званий Переяславський міф) «можна вважати досить ясним: Переяслав не означав “возз’єднання” України з Росією, поглинення України Російською державою». На його думку, «цей пункт варто особливо підкреслити тому, що саме цю, зовсім неправдоподібну інтерпретацію, піднесено в Радянському Союзі до рівня офіційної догми». Те саме, до речі, відбувалося ще раніше в царській Росії — і з тією ж метою: міф про «возз’єднання» служив якщо не юридичною, то принаймні політичною підставою для «узаконення» загарбання України Росією. Утім, жодного особливого права Московській державі щодо України ця угода не давала та й за своєю суттю нічим не відрізнялася від інших подібних договорів, скажімо, із Річчю Посполитою та Османською імперією, які укладалися і до, і після 1654 року.
Та, як з гіркотою зазначає згаданий М. Брайчевський (1992), «підступний та брехливий царат і не думав поважати свої власні зобов'язання, освячені його підписом». І вже невдовзі після смерті Б. Хмельницького була відзначена «московська фальсифікація, що сталася року 1659, під час укладення нової угоди з гетьманом Юрієм Хмельницьким, — наголошує О. Оглоблин (Українсько–московська... — с. 79–77). — Більшість дослідників, як українських, так і російських, вважає, що т. зв. “прежнія статьи Богдана Хмельницкого”, числом 14, які оголосив на Раді в Переяславі 17 жовтня 1659 року кн. О. Трубецькой (колишній голова московської делегації під час березневих переговорів 1654 року), були підробкою, фальсифікатом автентичних статтів договору 1654 р.» У них, як наголошував відомий дослідник історії України часів Гетьманщини А. Яковлів (цит. за кн.: Полонська–Василенко, 1993. — т. 2. — с. 40), «проведено принцип повного підкорення України Москві».
Проте був час, коли й офіційна радянська історична наука визнавала Переяславську угоду як таку, що «юридично оформила початок колоніального панування Росії над Україною» (Большая советская энциклопедия. — М., 1935. — т. 59. — Кол. 818). Та вже невдовзі — у наступному виданні! — писалося зовсім інше (т. 55. — 1947): «Для українського народу приєднання України до Російської держави мало величезні позитивні наслідки... Припинилися релігійні гоніння, а разом з тим і спроби повного придушення національної самобутності українського народу». І це про державу, яку це ж видання охарактеризовує як «тюрму народів», державу, в якій «скорені... народи були абсолютно бесправні і зазнавали страшенної економічної експлуатації, нещадного національного гноблення, всіляких принижень, зневаги», державу, в якій «самодержавство запроваджувало політику насильницької русифікації... прагнуло задушити будь–які вияви національної культури», нарешті державу, вся історія якої «пронизана національно–визвольним рухом скорених неросійських народів, їх боротьбою проти колоніального пригнічення...» (БСЭ. — Т. 49. — М., 1941. — Кол. 442). Така–от об’єктивність!
Та й чи могло бути інакше, тобто без подібних фальсифікацій, в Московскій державі, коли московські дипломатичні урядовці, як висловився щодо них та їхніх специфічних документів піддячий Посольського приказу Г. Котошихін, який емігрував до Швеції (Апанович: Правда... — 1994)[18], «пишуть вони у статейних списках не проти того, як говорено, а прегарно, розумно вславлюючи свій розум на ошуканство... аби дістати у царя собі честі й жалування великого; і не соромляться того чинити... Для чого так чинять? Для того: російської держави люди природою своєю пихаті й непризвичаєні до будь–якої справи, позаяк у державі своїй научення ніякого доброго не мають і не приємлють, окрім пихатості та соромітності, та ненависті, та неправди [наче, дивувався й сумував відомий російський мислитель середини XIX ст. П. Чаадаев (1991. — с. 547), «добру терпиму милосерду Росію не можна любити, не зненавидівши усіх інших сотворінь». — М. Л.]»... А тому і змушені були московські царі закликати до себе таких, котрі відрізнялися схильністю до «научення», зокрема й українців.
На схильність тогочасних московитів до перебріхувань звертали увагу чи не всі іноземці, яким довелося відвідати Москву. Так, посол цісаря Л еопольда І при московському дворі А. Майєрберг у своїй книзі, виданій у 1661 р., зокрема, писав (цитовано за кн.: Сочинський, 1992. — с. 93): «Розмова гостей (москалів), як людей не вихованих ніякою школою або освітою, разить нісенітницею, дуже часто образлива для порядної людини. Лайка, захоплення найбільш бридкими ділами або нахабне вихваляння, котре ображає чисте ім'я інших [безперечно, мав рацію відомий російський історик К. Кавелін (1897. — с. 613), зазначаючи, що «на вдачі великорусів позначилася історія їхнього походження». — М. Л.]... Брешуть москалі з неімовірним нахабством і без усякого встиду... видаючи брехню за правду». Тож і не дивно, що саме така доля спіткала невдовзі й «березневі статті» Хмельницького,
18 «Котошихін Григорій Карпович (бл. 1630–1667) — піддячий Посольського приказу. В 1658–1661 рр. у московському посольстві, що вело перемови зі Швецією про укладання Валиєсарської угоди. У 1664 р. був пїсланий у війська князя Я. Черкаського «для ведення канцелярських справ», але перебіг до литовців. 3 1666 р. на шведській службі. На замовлення шведського уряду написав твір, виданий у 1840 р. під назвою «О России и царствовании Алексея Михайловича (у 1859 році цю працю було видрукувано у Санкт–Петербурзі, і на неї одразу ж звернули увагу російські історики, зокрема її широко використовував В. Ключевський, створюючи «Курс русской истории». —