Та голосом розуму узвичаєно зігнорували. Тож, отримавши «такі директиви, місцева влада почала похід проти українських установ: “Просвіта”, українські клюби, бібліотеки закрито; заборонено продавати українські книжки, навіть Євангелію українською мовою, що її видав Синод, та граматики; заборонено українські концерти, афіші, вивіски і т.п.» (Полонська–Василенко, 1993. — т. 2. — с. 430)[24]. Реалізація такої політики призвела до «переполовинення української нації в останні 75 років», — відзначив у своєму виступі на Міжнародній науковій конференції «Голодомор 1932–33 рр. в Україні: причини та наслідки» (Голодомор... — 1993) І. Драч. Додамо, що у мирний час кількість жертв з боку українців, як незаперечно свідчать матеріали згаданої конференції, значно перевищила втрати в обох світових війнах! Хоча — який там мирний! — у дійсності це була безупинна і безжальна війна московської влади проти українського народу! За даними історичної науки (Залізняк. Нариси... — 1994. — с. 238), лише «в 30–ті рр. знищено близько 80 % української інтелігенції»... А натомість партноменклатурними «обозами» завозилася «правильна» керівна й освітянська верства з Росії. Це підривало коріння нації, позбавляло окрему особу можливості (і необхідності) усвідомлення себе як невід’ємної частки українського народу, тобто імперія культивувалась уже в самій Україні.
Унаслідок цілеспрямованого впровадження цієї політики в життя було досягнуто просто–таки разючих «успіхів» — увесь самобутній народ підвели до прірви національного самовиродження настільки вправно, що окремий індивід цього навіть не бачив! А коли прозрілі одинаки пробували відкрити йому очі на смертельну небезпеку, що чатувала його попереду, завчасно сформована проімперська «громадська думка» з відразою і озлобленням цькувала сміливців і, довівши себе до «благородного» шалу, вже сама вимагала їм кари. Тож імперській владі залишалося тільки реагувати на «глас народу». І вона — реагувала... Наприклад, керівництво НКВС УРСР у 1937 р. тричі зверталося до НКВС СРСР з клопотанням «збільшити для республіки ліміт знешкодження ворожого елементу (це переважно селяни–середняки, тобто найбільш численна верства українського селянства. — М. Л.) по I–й категорії («розстріл в порядку адміністративного проведення через “трійки”, тобто без суду та слідства. — М. Л.) на 8700 осіб... І ні разу не мали відмови» (Мусієнко, 1993). Не відставали від карально–репресивних органів і компартійні: пізніше були «виявлені рішення Політбюро (Компартії України. — М. Л.) від 31 січня 1938 р. про збільшення розстрілів на 6000 осіб та від 17 лютого 1938 р. — на 30 тисяч осіб» (Ефимов, 1997) — у повній відповідності з прижиттєвими настановами «вождя всіх трудящих».
Результати цього витонченого єзуїтства наявні: мільйони українців зараз не усвідомлюють своєї національної належності — вони перетворені у безлике «російськомовне населення» — ба навіть хизуються цим. І після цього українську державу ще й звинувачують у проведенні політики насильницької українізації! Та ще при сьогоднішньому повсюдному засиллі російськомовності, при тому що в багатьох регіонах України нема жодного українського дитсадка, жодної української школи, не видається жодної української газети, а російськомовність чіпко вкорінилася у нашій душі і, як всепоглинаюча іржа, поступово, але невідворотно роз’їдає її національні ознаки.
Хоч історія й не визнає умовного способу творення і минулого не вернути, однак винести з нього урок — необхідно. Тому видається цілком доцільним показати, як розцінювали цей вимушений крок України відомі особи.
Ідеолог російського анархізму та народництва М. Бакунін, як видно з його промови на Конгресі Ліги Миру та Свободи в 1868 р. (1920. — с. 109), був переконаний, що «частина України з ненависті до Польщі припустилася великої помилки», коли «прийняла покровительство московського царя». Врешті–решт «царі нагородили її, звичайно, найбрутальнішим деспотизмом, таким самим, який існував у великій Росії з жорстокою поміщицькою експлуатацією і не мети жорстоким пригнобленням бюрократії... Зараз цей [царський] панславістський національний уряд систематично і жорстоко переслідує малоросійську мову... Цей [український] народ, разом з 4 мільйонами білорусів, певно, складе окрему, незалежну націю мільйонів на 20 жителів, котра може, звичайно, вступити у союз із Польщею чи Великоросією, однак повинна залишитися цілком незалежною від одної й другої».
На думку дослідників–шевченкознавців, великий Кобзар виявляв «однозначно негативне ставлення до Переяславської угоди» (Грабович, 1993). Навіть М. Драгоманов (1992. — с. 38), який аж ніяк не був схильний до того, аби бодай щонайменше ідеалізувати Гетьманщину, визнавав, однак, що коли «порівняти і ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ’ям, яке було у государстві московськім, то усе–таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більш подібен до устрою теперішніх вольних держав європейських, так званих конституційних, ніж московське царство і теперішня російська імперія».
На думку відомого сучасного дослідника І. Лисяка–Рудницького (1994. — с. 52), «приєднання України до Російської імперії мало переважно шкідливі наслідки для суспільних відносин українського народу» — загалом це був надзвичайно трагічний, за влучним висловом М. Драгоманова, «пропащий час» у нашій історії.
Від припущення подібної помилки сьогодні застерігає й відомий московський політолог О. Ціпко. Покладаючись на родимку зверхності росіян, чистосердечно попереджає «молодших сестер» Росії, ризикуючи бути затаврованим у «проукраїнських» настроях (Кирилюк, 1995): «Для України та Білорусії буде краще, якщо вони не возз’єднаються з Росією... Не хочеться ніякої реінтеграції не тільки тому, що вона зараз неможлива. Просто шкода населення України, Білорусії та Казахстану... Якщо Україна та Білорусія хочуть зберегти шанс на демократичний розвиток, на нормальну національну розбудову, зрештою, на виживання, їм треба якомога далі триматися від нинішньої Москви... Наші московські “генії” уражені “столичним розумом”. Чогось іншого, крім зверхності, глузувань та приниження, українцям та білорусам од цих людей годі чекати».
Та що там сучасні московські «генії» — он навіть такий відомий демократ, як Ф. Достоєвський, у статті, мова про яку ще попереду, докоряючи балканським народам на недостатні почуття вдячності до Росії, не утримався від того, аби не назвати їх «народиками» і навіть «народцями»! До речі, на цьому «почутті зверхності», яке «великоруси глибоко носять у своїй душі», наголошував ще всередині минулого століття й відомий російський історик К. Кавелін (1897. — с. 613). Це тільки взайве засвідчує, якої глибини сягає коріння великодержавного російського шовінізму.
24 Подібним же чином вдається до «вирішення» національного питання й «здемократизована» нинішня Росія. Настраханий розмахом, «розгорнутим після 1990 року гуртуванням мешканців міста в свої національні громади з метою відродження національної культури та мови», уряд Москви невідкладно вдався до заходів, спрямованих на припинення цього загрозливого явища. Перш за все, пише голова секретаріату ОУН РУХУ м. Москви Б. Поліщук (1999), «уряд Москви позбавив багато громад тих приміщень, які їм вдалося одержати в перші роки демократичної ейфорії, і практично перекрив шлях до одержання ними нових приміщень. А потім прийняв рішення про перереєстрацію всіх національних громадських організацій — за обов’язкової умови, що вони мають свої приміщення, юридичну адресу». А щоб запобігти можливим виявам «націоналізму» з боку найбільш відчайдушних членів згаданих організацій, заборонив останнім «користуватися квартирними адресами як своїми юридичними». У такий спосіб «уряд практично ліквідував, зробив нелігітимними численну кількість національних громад, поставив їх поза законом...»