У дослідженнях слов’янських старожитностей О. Вельтман (його талановитість не піддавав сумніву навіть такий строгий критик, яким був В. Бєлінський), наводячи різні назви, вживані щодо держави гуннів у V ст. («окрім Гунненланд, вживається й Унгерланд»), ще в середині XIX ст. наголошував (1858. — с. 38. — Прим. 2), що «ця Унгерланд становила Слов'янську крайну, або украйну з Римом[25]. Ці Українці (виділено О. В. — М. Л.) — Укряни, Укри, Угри — по–польськи вимовлялися Wengi...» А ось що писав про це О. Чертков у грунтовному дослідженні історії численних пелазго–фракійських племен (1853. — с. 83–84): «Щодо Каті, то нема жодного сумніву, що вони Крайни, Крайняни, Українці (як ми переконалися вище, він також вживає щодо українців назву «укри». — М. Л.) як в древності, так і тепер. Жоден із давніх географів не відділяє їх від Henetes [вони ж «Еne tes, Vene des, Vendes, Венеди, Венети, Венди...» Відомий дослідник історії слов’янських племен П. Шафарик (1837. — с. 123), говорячи про «іноземні назви» давніх слов’ян, наводить й інші варіанти: Wenedi, Winidi, Winitha, Winethi, Winnetes, Winodi, Wenedi, Hwinidi тощо. — M. Л.]». Тепер стає зрозумілішим зв’язок між не надто схожими, як на перший погляд, назвами «укри», яких давні географи «не відділяли» від венедів, і «wengi». Про це ж додатково знаходимо у Черткова (там само. — с. 31 «Приміток»): «Wengen, коло Bodensee, також вказують на Wenden», а вище він згадує про «Венду, доньку Крока, князя Полян, які мешкали на Вислі».
Зрештою, точне встановлення значення того чи іншого етноніма є не таким уже й значущим для долі його носія (до того ж часто воно буває зовсім позбавлене тої величі й романтизму, які вбачають у ньому прихильники різних версій), але, звісно, розшифрування давніх назв далеко не позбавлене дослідницького інтересу. Тому час від часу різні історики спрямовують свої розвідки й у цьому напрямі.
«Найдавнішою згадкою імені “Русь”... вважається повідомлення Псевдозахарії» (сірійський автор VI ст.), який «знає народ Рос (Hros або Hrus)», що «жив на північ від Азовського моря». Псевдозахарія, наголошує М. Брайчевський (1999. — с. 334), «пов'язує це ім'я не з північними, а з південними землями Східної Європи». А «дата цього повідомлення виключає будь–яку можливість тлумачення його (імені «Русь». — М. Л.) з позицій норманізму, оскільки жодного нормана VI ст. не було і не могло бути в південно–східній частині Східної Європи, з якою пов'язується походження цього загадкового етноніма».
А відомий російський славіст академік Б. Рибаков[26], досліджуючи «взаємовідношення термінів “Поляни” і “Русь”», доходить висновку, що «Русь є більш пізнім позначенням, яке замінило давнє ім'я полян», адже на хронологію цих двох термінів прямо вказав ще Нестор Літописець: «поляне, яже ныне зовомая Русь», А «часом витіснення древнього імені полян іменем росів, — на думку Рибакова, — слід вважати V–VI ст., коли після гунського розгрому почалось укладання нових племінних союзів». І саме тоді, «у VI ст., склалося потужне темінне об'єднання слов'янських племен, яке носило за головним племенем назву Русь» (Рыбаков, 1982. — с. 85–87).
До південного походження цієї назви схилявся й інший російський академік О. Шахматов (1916. — с. 93–94), аналізуючи так званий Начальний літопис (звід). «Що ж каже Начальний звід про Русь? Він протиставляє Русь — Словенам. Руська земля — це... Київська область. Русь здійснює похід на Царград ще до закликання Варягів. У розповіді про похід Олега Русь — це, звісно ж, близькі літописцю Поляни, а Словени — це малоосвічені мешканці півночі. Словени, Кривичі, Меря, Чудь закликають до себе Варягів, а не Русь». Те, що «Начальний звід (це відновлений О. Шахматовим на основі досліджень літописів так званий Начальний літопис 1093 року, що ґрунтувався на давніших літописах — зокрема, на так званому Найдавнішому київському зводі — і передував «Повісті минулих літ», першу редакцію якої історики датують 1111 р. — М. Л.) не виводив назву Русі від Варягів, особливо очевидно з того, що, розповівши про захоплення Києва Ігорем, він повідомляє: “І сів Ігор княжити в Києві, й були у нього мужі Варяги і Словени, і відтоді прозвалися Русію”». Однак, наголошує Олексій Олександрович, «до слова відтоді (у Шахматова «оттоле». — М. Л.) приписано пізніше на полях слово “прочии”, що цілковито змінює початкову суть фрази. Вочевидь, первісна суть цієї фрази в тому, що, сівши в Києві, Ігор та його дружина назвалися Руссю (тут і вище виділено О. Ш. — М. Л.); отже, ім'я Русь вони не принесли з собою з півночі, а отримали його на півдні».
«Термін Русь — не скандинавський, — наголошував і В. Мавродін (1978. — с. 157). — Часи вікінгів його не знають... Ні на яке плем'я чи народ “русь” у Скандинавії не вказує жодне джерело середньовічної Європи».
Та повернімося до назви «Україна». Слід зазначити, що подібні припущення щодо «міфічних» укрів, м’яко кажучи, не надто поділялися сучасними фаховими істориками. Тим несподіванішою є оприлюднена останнім часом позиція професора В. Мороза з цього питання (1995. — с. 72): «Виявляється, — пише він, — що слово “брахмани” на позначення певної ритуальної частини населення є історично недавнього походження. В часи “Махабхарати” та “Рамаяни” вживалося інше слово — “укри”. Виходить, що “укри” (українці) були спеціальною групою, щось на зразок левітів у староєврейському суспільстві. Цілком імовірно, що етнонім “Україна” походить саме від цього слова». До речі, «Велесова книга» (1995. — с. 96, дощечка 25) теж подає назву «укри» у поєднанні з назвою ритуальної частини населення: «І се прийшли волхви укри Ухоріз і брат його Ословень, і так сказалирусам...»
Автор монографії про Генріха І Ф. Фатер на підставі історичних документальних матеріалів пише (Січинський,1948. — с. 23), що Генріх І, який був цісарем в 903–936 pp., перш ніж іти на Італію, «мусів ще раз йти на Укранів (F. Vater. Herr Heinrich. Munchen, 1941. — P. 459)». Схематична карта, що міститься в згаданій праці Ф. Фатера, подає на Помор’ї, поруч з Ободрітами і Редарітами, також і Укранів («Ukraner»).
25 Тобто перебувала на краю Римської імперії. Можна припустити,'що в такому випадку саме римляни мали б називати нас «українними», однак повірити в те, що наші предки, яким, певно, не менше, аніж будь–кому іншому було притаманне здорове почуття егоцентризму, упродовж століть вперто називали себе саме українцями, тобто продовжували наполягати на своїй «окраїнності», і це — попри невпинні намагання відучити їх від цієї «вади» — значно важче.
26 Він, до речі, вважає, що вперше ім’я народу «росів», або «русів», який «був частиною слов’янського масиву в перші століття нашої доби», з’явилося в описі подій VI ст. н.е.: готський історик Йордан, розповідаючи про смерть готського короля Германаріха, називає серед союзників готів «підступне плем’я росомонів», щоправда, кількома сторінками нижче Борис Олександрович у тому ж контексті вже називає їх «ворожими до Германаріха готського»; тож, на думку Рибакова, «слово «росомони» означає «руські люди», «роси», а останнє ім’я, переконаний Рибаков, «пов’язане з рікою Рось, притокою Середнього Дніпра»).