Чимало прихильників теорії «окраїнності» апелюють до того, що, мовляв, існувало багато україн–окраїн, зокрема Галицька, Литовська, Смоленська тощо. Однак, як слушно зазначає дослідниця з Москви Т. Анісімова (1998), у літописах «слова Країна, Вкраїна, Україна, Вкраїниця вживаються лише для етнічних українських територій, отже, існувала якась традиція вживання цього слова саме для цієї території, яка ніяк не пов’язувалася з місцем розташування», себто її окраїнністю відносно «центру». До того ж ці назви нашої землі існують упродовж багатьох століть, «на відміну від пізніших “україн” на території нинішньої Росії, які як виникли, так і зникли», і якби вони несли значення окраїнності, то «наша мова донесла б це — чи через письмові джерела, чи через народну творчість... але, — наголошує Тетяна Петрівна, — ми не знайдемо в літописах посилань на землі, що лежали “у края”», позаяк взагалі «не існує доказів того, що на час виникнення слова “Вкраїна (Україна)” слов'яни користувалися поняттям окраїнності території».
Та «скринька» щодо узвичаєної затятості російських можновладців проти назви «Україна» відкривається зовсім просто. Так, колишні російські міністри Кривошеїн та Мілюков і колишній посол в Австрії Шебеко у записці–інструкції державам Антанти підкреслювали (Сергійчук. Чи втретє... — 1992): «Офіційне визнання слів “Україна” і “українцінеминуче потягне за собою зменшення російського народу більш як на третину і одріже російські землі від Чорного моря (певно, аби запобігти цьому, гетьман Скоропадський «у серпні 1918 року відступив» Війську Донському «етнічно український Таганрозький округ». — М. Л.). Коли б навіть “Україна” на світовому конгресі й була зарахована до складу російської держави, але зберегла цю назву, то ми б залишили й на майбутнє багате поле діяльності для сепаратистів, бо поки існує окремий народ, доти домагання своєї окремої держави завжди буде мати ґрунт і рацію».
Ось що непокоїло імперську верхівку Росії — не повинно бути окремого українського народу, який завжди буде домагатися своєї окремої держави. Будь–якими шляхами зруйнувати цю кляту окремішність, що так нестерпно ріже око й сушить серце російського шовініста — ось завдання із завдань, яке завжди ставила перед собою «братня» імперія. Одним із шляхів його розв’язання були неминаючі намагання імперських ідеологів будь–що довести (ще краще — звести в ранг аксіоми), що українці — то ніякий не окремий народ, їхня мова — ніяка не... і т. ін. І робилося це просто–таки з винятковим цинізмом.
Неабияких потуг для обґрунтування все того ж «окраїнного» походження назви «Україна» докладає і сучасний російський автор А. Зубов (1993), твердячи, що буцімто лиш «від часів приєднання... до Руського царства[27] в 1654 році починає називатися Україною... і лише поступово це ім'я витіснило старовинну назву народу і країни: “малороси”, “Малоросія”». І зовсім не дивує автора те, чому б то такі, на його думку, «старовинні» назви не знайшли жодного — ані в сиву давнину, ані в часи нової доби — відображення у багатющій фольклорній спадщині самого українського народу! Та саме тому, що, як наголошує Г. Федотов (1991. — т. 1. — с. 250), українство «само себе завжди називало руським», принаймні «до кінця XIX ст.» Про це ж ще півтора століття тому писав і згаданий російський історик О. Чертков (1853. — с. 84): «Нащадки древніх Крайнів і до наших днів зберегли ім’я, передане їм праотцями. Країна їхня й тепер має назву Крайна (Украйна)».
А ось що відносно походження «старовинного», на думку А. Зубова, найменування українців малоросами читаємо у листі, надрукованому журналом «Колокол» ще 15 січня 1860 р. (Драгоманов, 1917. — с. 32): «Більшість великоруської та польської публіки звикло не вважати нас (українців) окремим народом. Цей помилковий погляд виник через те, що дворян–малоросів нема, за винятком небагатьох. Народність малоросійська, як звикли її називати з легкої руки дяків Олексія Михайловича, завжди зоставалася набутком пригніченого стану...»
Московська дослідниця Е. Ільїна мала усі підстави наголошувати, що саме «апологети й ідеологи російської імперської ідеї перейменували Україну в “Малоросію”, а українців —у “малоросів”». Тож «слова“Малоросія” і “малороси” такі ж штучні, як і слово “колгосп”», вважає вона. Зрештою, нема чому й дивуватися, від самих первнів «возз’єднання» Москва заповнювала наші стосунки штучністю та нещирістю: на словах називала братами, а наділі — чинила гірше заклятого ворога.
7. Міф про «старшобратство» та тотожність понять «Русь» та «Росія», «руський» та «російський»
«Постійно читаючи російські засоби масової інформації, — наголошує М. Фішбейн (Радіо «Свобода», 23.03.1994), — можна зайчика в голову отримати, тобто зсув по фазі — наче потрапляєш в королівство кривих дзеркал... Теревенять, теревенять, теревенять...», докладаючи чималих потуг, аби зобразити Україну «сірою», а українців — недолугими. Неначе для свого самоствердження росіянам доконче необхідно принизити саме неслухняну Україну.
На мою думку, причиною цієї неперехідної затятості є якраз те, що в глибині душі наші молодші «старші» брати, які — як не крути — зросли саме з нашого кореня, постійно відчувають саме свою історичну меншовартість, оскільки століттями будували свою «правічноруськість» саме на нашому — вкраденому і привласненому — історичному підгрунті. Так само на наших теренах постала й теперішня Російська православна церква Московського патріархату. До 1448 р. Москва належала до Київської митрополії, потім оголосила себе автокефальною, а у 1685 р. вже, у суто московському стилі, «насильно приєднала до себе Київську метрополію, що на той час перебувала в юрисдикції Константинопольського патріархату... і хоча у 1686 році патріарх Константинопольський Діонісій і дав Москві відпускну Грамоту, але вже у наступному, 1687 році, Константинопольський Собор скасував рішення патріарха Діонісія стосовно Київської митрополії і за порушення канонів позбавив його патріаршества» (Зикич, 1993). Однак тепер, звикшисьзі своїм «старшинством», вважають за краще про це й не згадувати[28].
Ось, наприклад, як брутально переставляє все догори ногами пріснопам’ятний М. Погодін, який в 1839 р. писав про українців Галичини: «Оці русини... суть чисто росіяни... наші рідні брати, які носять наше ім'я, розмовляють нашою мовою, сповідують нашу віру, мають одну з нами історію» (цитовано за кн.: Шевельов, 1994. — с. 25). Цих «братів» аніскілечки не бентежило, що ті ж галичани прийняли християнство ще тоді, коли в місцях, де М. Погодін виробляв цитований покруч, розкошував у всій своїй незайманості так званий угро–фінський «субстрат» (термін Т. Алексєєвої), а процес формування російського етносу, по суті, ще й не розпочинався.
Цікаво, а як у ті часи називалася майбутня «Московська земля», з якої невдовзі й мав започаткуватися горезвісний процес «збирання»?
Відомий дослідник історії кримчанин О. Корсовецький (1999), покликаючись на дані історичної граматики, аргументовано доводить, що згадана у «Слові» поряд із «многи страны» — Литвою та Деремелою, країною ятвягів, країна «Хінова» має звучати як «Фінова», себто «Земля фінів». Не дивно, що саме з угро–фінськими словами пов’язують деякі дослідники назву російської столиці — виходить «ведмедиця» або, що, на думку дослідника, «ще вірогідніше», «Чорна вода» чи «Коров'яча калюжа». Однак, зазначимо, офіційна російська топонімія (Поспелов, 1988. — с. 129) сприймає це як «пусті кабінетні домисли». Та й «наймення Фінова (навіть Хінова), — наголошує О. Корсовецький, — не знайти в російських наукових публікаціях, бо це незаперечно засвідчує неслов'янську належність означеної землі»[29].
27 Черговий варіант самоназви Московії, бо, відзначає відомий дослідник історії Київської Русі П. Толочко (1987. — с. 35), «письмові джерела ніде не відобразили назви “Русь” стосовно до північноруського населення». А на час «возз’єднання» Московія, як уже зазначалося, іменувалася «государевым Московским государством».
28 І хоча з тих пір спливло не одне століття, однак навіть за цей час та наруга не забулася, а незаконне так і не стало законним, як, можливо, здавалося декому. Тож «під час засідання Священного синоду Вселенського патріарха наприкінці червня 2000 р. в черговий раз було підтверджено офіційно, що Україна є канонічною територією Константинопольського патріархату, і приєднання Київської митрополії в 1686 р. до Московського патріархату було не за прйписами церковних канонів, а тому Константинопольська церква вважає його незаконним». Унаслідок цього Вселенський патріарх Варфоломій, зустрічаючись із українською делегацією на чолі з віце–прем’єр–міністром України М. Жулинським, «підтвердив позицію Вселенської Константинопольської церкви про необхідність проведення Українського об’єднавчого православного собору та надання Єдиній Помісній Українській Церкві автокефалії» (Брунь, 2000).
29 Саме таке пояснення значення слова «Хінова» дав ще у 1913 p., незадовго до своєї смерті, відомий російський мовознавець, етнограф і археолог, професор Московського університету Вс. Міллер. У спеціально написаній з цього приводу статті (1914) він, зокрема, переконливо спростував поширене на ту пору тлумачення цього слова як «половці, половецькі». Прихильники цієї версії припускали, що воно утворене «від іменника Хин», у якому вони «вбачали Хана», конкретно — половецького хана. Однак, заперечує Міллер, «форма Хин у значенні Хана абсолютно невідома в пам’ятках писемності». Ба більше — й самб ім’я хан, наголошував він, підкріпляючи це численними прикладами, взагалі не було відоме на Русі у XII ст., позаяк навіть у XIII ст. у перший період татарського ira в руських літописах «зустрічається тільки форма з початковим
А, власне, яким було ставлення тогочасних русичів до тієї загадкової Хінови? Аналізуючи ще одну її «форму», наведену «в третьому місці Слова» (другим є згадування у «Плачі Ярославни» «хіновських стрілок», які несе на руських воїв «вітер–вітрило»), а саме: «На ріці на Каялі тьма світ покрила. По Руській землі простерлися половці, мов пардуже гніздо, і в мор людей занурили, і велике буйство подали Хинові», Вс. Міллер доходить висновку, що хоча й «туманне, та все ж в основі етнографічне значення Хінови розширилося в уяві автора “Слова...” в поняття про якусь страшну ворожу силу», яка до того ж потопала в «поганстві». Та це не завадить імперським історикам приписувати народові, що згодом постане саме на цьому етнічному підґрунті, співавторство — разом з українцями й білорусами — у створенні того ж «Слова.......