Не менш різко, ніж численні іноземці, визначав характерні риси російського суспільства та держави й згаданий історик М. Хлебников, котрий був переконаний, що саме «вада морально–релігійного виховання робила звичайнісінькими речами наклеп, фальшиві доноси, брехливі клятви». Через це, «як і раніше, пияцтво було загальною вадою й квітнуло в найширших розмірах; груба розпуста, непристойні розповіді й анекдоти, медвежі танці були головним задоволенням чоловічого товариства під час громадських зібрань на свята, весілля, хрестини, іменини. Відсутність законного суду, що забезпечував би особистість, змушувала людей вдаватися до лицемірства, двоєдушності, як єдиного засобу порятунку». Навпаки, у кримських татар, як свідчить посол польського короля М. Броневський, що 9 місяців жив серед них у 1578 р., «нема ні нашіптування, ні доносів». Вони, відзначав і згаданий дослідник Є. Марков (1884. — с. 362–363), в більшості своїй «не знають злодійства, замків, обману». І взагалі, наголошував він, «кримський татарин... побачений нами майже доброчесним, порівняно з російським забродою».
А ось як охарактеризовував «московитів», що створили «свою жахливу Імперію», Г. Федотов (1991. — т. 2. — с. 285), найвідоміший мислитель сучасного російського зарубіжжя (1886–1951): «Світогляд російської людини спростився до крайності; навіть у порівнянні з середньовіччям — москвич примітивний. Він не розмірковує, він приймає на віру декілька догматів, на яких утримується його духовне та суспільне життя... Він з презирством дивиться на інший, тобто західний світ; не знає його, не любить і боїться його. І, як і у давнину, душа його відкрита Сходові». Характерно, що росіяни, схоже, так і не перехворіли ще тією загадковою заходофобією: як показали результати відповідей, близько 10 тисяч респондентів на запитання, що їх запропонував академік М. Амосов з групою співробітників благодійного Фонду з історії комп’ютерної науки (Молодь... — 1997), «контактам з Європою надають перевагу 48 відсотків» громадян України, зокрема «Західна Україна та молодь — 60, росіяни — 22 відсотки». Саме від цього малопривабливого образу москвича Г. Федотов перекидає логічний місток і до створеної унаслідок «соціального перековування» так званої «нової радянської людини», яка, на переконання Федотова (там само. — с. 299–300), «не стільки виліплена в марксистській школі, скільки вилізла на світ Божий з Московського царства...»[35]
На противагу такому обтяжливому московському життю, зовсім інша атмосфера панувала на той час в Україні. Ось як, повернувшись в Україну, записує про це в своєму щоденнику той же П. Алепський (Січинський, 1992. — с. 91–92): «Цієї ноні ми спали на березі ріки, зовсім задоволені та спокійні, бо від тієї хвилини, коли ми побачили Печерську лавру... та як до нас долетіли премилі пахощі цих квітучих земель, наші душі затремтіли від радощів та втіхи, серця наші порозкривалися, і ми розливалися в подяках Господові Богові. Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть–чисто стиснений і придушений, бо в тій країні (Московщині) ніхто не може почувати себе хоч трохи вільним. Зате Козацька Крайна була для нас начебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, неначе ми самі».
Пояснення причин такого «стиснення і придушення» московського люду подає, зокрема, і видатний російський філософ М. Бердяев (1990. — с. 6–7): «Інтереси створення, підтримання й оберігання величезної держави обіймають абсолютно виключне і домінуюче місце в російській історії. Майже не залишилося сил у російського народу для вільного творчого життя, уся кров пішла на укріплення та захист держави... Особистість була пригнічена величезними розмірами держави, що висувала непосильні вимоги... Російська державність... перетворилася у самодостатнє, далеке від дійсності начало; вона живе своїм власним життям, за своїм законом, не хоче бути підлеглою функцією народного життя. Ця особливість російської історії наклала на російське життя печать безрадісності та придушеності. Великі жертви приніс російський народ для створення російської держави, багато крові пролив, однак сам залишився безвладним у своїй державі». Згадуваний уже Г. Федотов вважав (1952. — с. 199), що саме «втрата імперії буде моральним очищенням, звільненням російської культури від страшного тягаря, який спотворює її духовне обличчя».
І сучасні ідеологи «нової» Російської імперії вимагають від російського народу того ж: пожертвувати всім заради сильної держави, позаяк, на їх переконання, «опирання на загальнолюдські та індивідуальні цінності супроводжує ущемлення національних інтересів Росії» (Ильин, 1999. — с. 401, 446)...
А ось як про свої враження від зустрічі з Україною писав 14 червня 1846 р. своїй дружині затятий українофоб В. Бєлінський (Сочинения... — 1907. — с. 1235): «Верст за 30 до Харкова я побачив Малоросію, хоча ще й перемішану з брудним москальством. Хати хохлів схожі на будиночки фермерів — охайність, краса не піддаються описові... Суп цей (йдеться про «малоросійський борщ». — М. Л.) вони готують пресмачно і надзвичайно чисто. І це селюки! Інші обличчя; дивляться інакше. Діти премилі, в той час як на російських дивитися неможливо — гірші й бридкіші за свиней...»
Схожої думки дотримувався й М. Лесков, який дав порівняльний опис помешкань українських і російських селян у 1883 році (1990. — с. 9). «Там опалена стріха і голе сіре обвалування навкруг чорної й напів–відчиненої хатини, — тут розквітлий бузок і вишня коло білої хати під густою солом’яною крівлею... Селяни малороські краще одягнені й краще їдять, ніж великороси. Личаків у Малоросії не знають, а носять шкіряні чоботи; плуг возять тут двома, трьома парами волів, а не однією шкапиною, що ледве волочить свої власні ноги...»
А відомий російський публіцист і критик XIX ст. Є. Марков, подорожуючи Україною в умовах дуже «непривабливої погоди» і «багатьох дратівних обставин», виявив у ній «стільки чистоти, чесності й наївності», що це «залишалось помітним, незважаючи на сльоту і сніг». Порівнюючи українців і росіян, він зазначав, що натура останніх — «це не наша російська, метушлива... ласа до грошей, до пащекування; духу гендлярства і шахраювання тут не рознюхаєш», навпаки, впадає у вічі «чистота і простота стосунків». Самовидець відзначав також «цілком особливий характер» українських сіл в цілому. Якщо російське село «здалеку видається якоюсь невиразною купою гною; хліви, будинки, клуні, навіси — все зливається в одному тоні», то в українському селі «кожна хатка видна сама по собі, видна так ясно і весело зі своїми чисто вибіленими стінами і розмальованими віконцями... — ніби в чистій сорочці; особливо ясно і весело, коли зацвітуть довкола сади і квітники... Під тінистим напуском широкої солом’яної крівлі неодмінно міститься відкритий ґаночок... А сама крівля — верх чистоти і акуратності; це не наша копиця гною, скуйовджена, мов нечесана голова»[36]. А в Україні, наголошував Є. Марков, і люди «милі та охайні», а поголос про те, «нібито хохол хитрун», на його думку, вигадав сам «пройда москаль». Але насправді — «куди йому проти москвича чи туляка! Ті ж бо дійсно, як мовиться, без мила влізуть у шпаринку, продадуть і куплять хохла і, вивернувши навиворіт, знову продадуть — перш ніж він помітить...» (1884. с. 6–13).
35 Такої ж думки доходить і відомий московський письменник Ю. Нагибін (1996. — с. 339): «Підозрілість, доноси, шпигуноманія, страх перед іноземцями, насильство всіх видів — для цього Сталін не є обов’язковим. То споконвічні риси російського народу, російської державності, російської історії...» До речі, ця «споконвічність» яскраво відбилася у фольклорі росіян, цьому непомильному дзеркалі ментальності кожного народу. Досить уважно придивитися до оспіваних у народній творчості героїв — від Васьки Буслаєва та «братів–розбійників», що гуртом «та всі в розбій пішли», і аж до останніх «братів–близнюків» — Леніна й новітніх «ушкуйників» — більшовиків, аби переконатися, що оте буслаевське бажання «пити та їсти з готового», себто з награбованого, а заради цього убивати без ліку, вважаючи це молодецтвом–«удалью», не є, як наголошує Є. Гуцало (1995. — с. 7–9), чимось «нетиповим чи винятковим», навпаки — «плоть від плоті народної, і ця плоть народжує саме таких героїв...» А чи вдалося росіянам, котрі мешкають уже в «оновленій, демократичній» Росії, бодай частково позбавитися тих «споконвічних рис»? Хочеться сподіватися, що так. Однак чимала кількість виявів тих рис сьогодні — згадайте хоча б сумнозвісну вимогу, яка свого часу набула в Росії широкого суспільного звучання: «Ельцин, заставь хохлов кормить Россию!» — сповнюють сумнівами. А оглядач «Московського комсомольця» (Будберг, 2000), оцінюючи десятилітнє правління першого Президента Росії, а нині «відставника» Б. Єльцина («було дуже багато і доброго, й поганого»), зазначає, що злодійство для росіян — «риса також цілком національна»: при Єльцині «крали так само, як при Петрі Першому». На жаль, за часи «братерського» співжиття, особливо в період запровадження більшовиками колгоспно–радгоспного «раю», сувора реальність якого визначалася принципом «усе навкруг колгоспне — все навкруг моє», ця заразна пошесть перекинулася й на українців, насильницьки загнаних в умови «не вкрадеш — не проживеш»...
36 Та й сьогодні, коли на спотворених «новим радянським ладом» розлогих обширах колишнього «великого і могутнього» у цей перехідний період усім доводиться нелегко, сучасним мандрівникам теж впадає в очі яка–не–яка, а все ж різниця. Особливо це примітно в селі, де більшовицька влада попервах нібито звільнила «нових господарів землі» від самодержавного й поміщицького гноблення, а затим на довгі десятиліття, як наголошує редактор газети «Крымская правда» М. Бахарев (Клинченко, 1999), «зробила землеробів рабами АгроГУЛАГу». Саме він, подавшись у «подорож до Санкт–Петербурга й назад за кермом автомобіля», дійшов правомірного висновку, що «погано живеться селянинові» практично усюди. Однак для змалювання положення селян у Білорусі, середній смузі й півночі Росії авторові й «зовсім забракло слів»: «Упродовж сотень кілометрів... стоять поруйновані, жалюгідні “деревеньки”, в яких животіють нещасні люди». І це — «уздовж магістралей. А що ж тоді в глибинці?» — жахається автор. То ж навіть на відомого своїми «україноиенависницькими поглядами» М. Бахарева [досить згадати його ставлення до української мови, оприлюднене «Кримською світлицею» 26 травня 1999 р.: «Это язык, искусственно придуманный Шевченко (наче до Шевченка українці розмовляли на якомусь африканському діалекті! —
Причини цього закладені вже у тій посутній зовнішній відмінності українського й російського сіл, яка, наголошує розробник магістральних мереж електропередачі Ю. Юрченко, котрий «об’їздив майже увесь колишній Радянський Союз», буквально кидається у вічі (2000). У кожній українській садибі «стоїть будинок, хлів, льох; часто бувають комори та інші підсобні споруди». Крім того, «українська садиба має огорожу, потопає в зелені. Вздовж вулиць ростуть дерева, а на подвір’ї фруктові сади, ягідники, квітники (якось перед черговою річницею Перемоги, коли диктор радіо читав спогади когось із колишніх фронтовиків, запала в душу така фраза: «...пригадую, ми тоді якраз ступили на територію України — пішли вже білі хати й сади...». Саме цю рису відзначав і згаданий Є. Марков: «Чорних свиток видно мало; Малоросія і в цьому розумінні біла. Білі хати, білі каптани на бабах, білі свитини на мужиках, навіть шаровари взимку з білих овечих шкур. Це не позбавлено характерності. Народ у білому здається більш добродушним і ніжним». —