Усе йшло до того, що український народ був приречений на повну втрату своєї етнічної окремішності, на недалеке вже остаточне поглинання його зажерливою сусідкою. «У XVII та XVIII ст. російсько–українські стосунки, — наголошував понад вісім десятиліть тому академік В. Вернадський (1996), — зводились до поступового поглинання та перетравлювання Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідувалися основи місцевого культурного життя (школа, свобода книгодрукування) і були піддані переслідуванню навіть етнографічні відмінності...» Тож уже дуже скоро від українців мали залишитися — і то з дозволу імперії — лиш перетворені у притчу во язицех широкі шаровари та горезвісне «українське» сало — так само, як колишньому шотландському народові, зазначав на одній із своїх лекцій у Національному технічному університеті України доктор історичних наук Л. Залізняк, залишили тільки знамениті шотландські спіднички та волинки.
Та головне досягнення імперської національної політики було навіть не в цьому, а у тім, що пересічний українець відчув–таки себе саме «малоросом» і у палкім пориванні будь–якою ціною затерти свою мимовільну, природжену «ущербність» сягав таких висот ревного служіння поневолювачам, що лютою ненавистю зненавидів родиму пляму свого українства, яка, мов потворне тавро, псувала його вгодовану вірнопідданську пику[39].
І не було, здавалося, такої ціни, яку він не зміг би заплатити, аби будь–що довести свою вірність московській владі, хай би навіть за це вимагали просто неможливого. Ось як трагедійно у новелі «Я (Романтика)» пише М. Хвильовий про цілковиту втрату людяності його героєм, якого безжальна революційна дійсність [«Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитися і з “мамою” (він підкреслив “з мамою”), як умів розправлятися з іншими»] невблаганно підвела до необхідності відняти життя у власної матері, бо саме через це пролягла, як йому здавалося, «єдина дорога до... прекрасної комуни». І у своєму неспинному революційному русі він переступив–таки ту неймовірно страхітливу межу: «...я відчував — там (серед інших приречених, «темного натовпу на розстріл». — М. Л.) ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м’ятою. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини... І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілося мені — так, як в дитинстві, на теплих грудях. І спалахнуло: невже я веду її на розстріл ? Що це: дійсність чи галюцинація ?Але це була дійсність... безвихідна, неминуча, як сама смерть... Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни... Я у млості... притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як підрізаний колос похилилась вона на мене...» (1995. — с. 277–283).
Насправді то був постріл у власну душу. І коли б той нещасливець навіть і зміг дійти до існуючого тільки в запаленій уяві брехливих «ощасливлювачів» людства «загір’я», він — із простреленою душею — не міг більше бути повноцінною людиною. Тож мільйони зденаціоналізованих українців, які й досі тужать за тією «прекрасною комуною», до якої так і не вдалося дійти за майже вісім десятків літ жахливих поневірянь, — це трагічне відлуння все того ж фатального пострілу. Цим моторошним шляхом московські більшовики впевнено вели десятки й десятки народів до обіцяного «світлого майбутнього», і ті йшли, мов ягнята, приречені на заклання. До тієї ж безвиході кличуть нас і сьогодні все ті ж — готові на будь–які нові жертви — проводирі...
І вельми симптоматичним є те, що в цей надзвичайно відповідальний для нашої нації час саме українці припускаються затято–різких проявів україноненависництва. Ось лише один приклад — зацитую листа, надісланого до «Літературної України» (Кирилюк, 1995). «Радий усвідомлювати, що лише силою влади та закону нам начепили ярлик називатися українцями. Ми ж — малоросіяни. Народжені від предків, котрі називалися Русами (незрозуміло все ж, чому діти Русів стали раптом «малоросіянами» — доволі дивна метаморфоза, чи не так? Насправді ж наші предки, дійсно вважаючи себе нащадками Русів, прозивалися русичами, русинами — відповідно до відомих правил словотворення, а не на догоду політичній заангажованості, як це роблять подібні автори. — М. Л.). Київська Русь — то наша спільна русько–слов’янська хата».
Як бачимо, тут вкотре повторюється горезвісна «концепція» єдиної давньоруської народності, про яку М. Грушевський ще у 1904 р. у спеціальній статті «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східнього слов’янства», зокрема, писав (1991): «Володимиро–московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені... Історія великоруська (такою стає ся “руська історія” від XII–XIII вв.) з українсько–руським (київським) початком, пришитим до неї, се тільки калікувата, неприродна комбінація, а не якась “общерусска” історія. Зрештою, “общерусскої” історії й не може бути, як нема “общеруської” народності. Може бути історія всіх “русских народностей”, кому є охота їх так називати, або історія Східного Слов’янства. Вона й повинна стати на місце теперішньої “русскої історії”».
Цю ж позицію обстоює й переважна більшість сучасних істориків. «Чи не є концепція давньоруської народності, — запитує Л. Залізняк (1996. — с. 26), — таким же ідеологічним міфом, як і радянський народ [відомий вчений–лінгвіст Г. Півторак у своєму дослідженні походження української мови прямо наголошує (1995. — с. 135): «...давньоруської народності ніколи не було, це — вигадка більшовицьких ідеологів». Та й С. Висоцький вважав давньоруську народність «вигаданою російськими імперськими істориками» (1998. — с. 58). — М. Л.]? Вона постала як спроба ідеологічного обґрунтування поневолення Москвою інших східнослов’янських етносів. Посилаючись на колись нібито єдиний давньоруський народ, сучасні прихильники “єдиної та неділимої” намагаються зберегти імперію за рецептом О. Солженіцина, бодай в межах її слов’янського ядра».
А що, власне, спричинилося до появи чергової «нової» концепції (неважко помітити, що її ідеологічні корені простягаються аж до сумнозвісної «теорії» М. Погодіна)? Які нові історичні факти обумовили вихід на арену тієї загадкової «народності», про яку чомусь не було відомо Ключевському й Соловйову, Кавеліну й Любавському, Пипіну й Грушевському, Шахматову й Кримському, іншим знаним історикам? Насправді згаданих фактів як не було, так і не з’явилося. Однак після розгрому пануючої в СРСР у 20–30–х роках XX ст. школи М. Покровського, представники якої дотримувалися реалістичних, а не ідеологічних засад, зокрема слідом за Кавеліним, обстоювали «визнання Київської Русі “Малоросією”, себто Україною», у кремлівських кабінетах сформувалося ідеологічне замовлення на «нове» бачення «історії нашої Батьківщини».
Найбільш оперативно — при зовні задовільному рівні обґрунтування — відреагував на нього відомий московський історик В. Мавродін (деякі дослідники віддають пальму першості у висуванні цієї ідеї іншому російському історикові Б. Грекову), яким, як повідомляв журнал «Вопросы истории» (В институте истории... — 1951), на теоретичній конференції «з питання про утворення російської народності та становлення її як нації», що відбулася 1–2 лютого 1951 р. в Інституті історії АН СРСР, «була представлена... схема етнічного розвитку російського народу»[40]. У ній серед іншого професор Мавродін стверджував: «...3. У VIII–IX ст. у зв’язку з розпадом первісно–общинного ладу та розвитком феодальних відносин, що привели до утворення Київської держави, племена східних слов’ян утворили єдину давньоруську народність зі спільною для всієї держави мовою».
39 На це «вірнопідданське завзяття» новонавернених імперських блюдолизів звернув увагу ще наш геніальний земляк М. Гоголь, зазначивши, що вони своє природно–українське закінчення прізвищ на