Але ж у цей період до Київської держави, як пише автор «Повісті минулих літ», входило чимало народів — зокрема, чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва тощо, про яких літописець зазначає, що «усі вони говорять своїми мовами»; та й щодо так званих літописних слов’ян він наголошує, що «всі ці племена мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен свій норов і побут» — про яку ж «єдину народність» у межах всієї величезної держави можна вести мову? Та це зовсім не завадило автору «нової» схеми твердити, що тільки виникнення наприкінці XI — початку XII ст. феодальної роздробленості спричинило «державний розпад єдиної давньоруської народності», а надто — «татаро–монгольське завоювання». Ну, а далі — відомо: саме з цієї «колиски» й вийшли «три братні народи».
Однак навіть московські історики не підтримали антинаукових розумувань свого «старомодного» колеги. Тож, як наголошено у згаданому повідомленні, «запропонована В. В. Мавродіним схема основних етапів етнічного розвитку російського народу з цілої низки важливих питань була піддана всебічному розгляду та критиці з боку істориків та лінгвістів»[41]. До того ж ця критика виявилася такою нищівною («у всіх виступах була відзначена вузькість наукової бази, покладеної в основу концепції В. В. Мавродіна», «односторонність» підходів, а частина його доповіді, присвячена докиївському періоду, «за одностайною думкою учасників дискусії», була визнана «гіпотетичною й малопереконливою»), що сам автор схеми змушений був, як кажуть на флоті, відпрацювати задній хід: «у своєму заключному слові В. В. Мавродін погодився з низкою критичних зауважень принципового характеру». Зокрема, «він визнав за можливе переглянути питання про ступінь єдності та спільності народності Київської Русі», що фактично означало відмову від концепції єдиної давньоруської народності в результаті її аргументованого заперечення московськими істориками.
Але оскільки в СРСР науку відносили «до числа таких специфічних явищ, які належать до царини ідеології», а неухильна «партійність» зобов’язувала «під час будь–якої оцінки події прямо та відкрито ставати на точку зору певної суспільної групи» (Кон, 1951), то останнє слово у науковій дискусії було зовсім не за науковцями (не помогли навіть залучення відповідних «висловів Й. В. Сталіна»), а за вищою ідеологічною інстанцією — ЦК КПРС. І вже невдовзі цей непогрішимий судія, не вдаючись до щонайменшої дискусії, у пріснопам’ятних тезах про 300–річчя возз’єднання України з Росією (Тезисы... — 1954), розтовкмачив отим незговірливим вченим, що «російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності, яка утворила давньоруську державу — Київську Русь», і що «поступово з єдиної давньоруської народності утворилися три братні народності — російська, українська і білоруська». Тож, цілком у компартійному дусі наголошує згадане «джерело», останні «пронесли через століття усвідомлення єдності походження... усвідомлення спільності своєї долі» — а ви кажете «вузькість наукової бази»!
І, мабуть, оте брутальне приведення наукових поглядів у строгу відповідність із «генеральною лінією партії» видалося багатьом вченим настільки переконливим, що більшість радянських істориків одразу зрозуміли — як і все нове, проблема «потребує подальшої розробки». Тож, опираючись на труди Леніна, Сталіна і першопрохідників В. Мавродіна та Б. Рибакова, який оперативно відгукнувся статтями, де запропонував розглядати проблему утворення давньоруської народності «в свете трудов И. В. Сталина» (1952,1953), негайно розпочали роботу[42]. І незабаром результатами тих «розробок» зарясніли сторінки журналів, наукових збірників і, звичайно ж, підручників. А сама гіпотеза уже не потребувала жодного обґрунтування: «Давньоруська народність, як відомо, стала тією основою, на якій затим утворилися три братні народності» (Черепнин, 1958).
А деякі українські історики донині продовжують звично схилятися перед «колискою, що випестувала три братніх слов’янських народи» (Академик Петр Толочко... — 1995). І навіть задеклароване «нове бачення» історії України не спроможне позбавити їх від закоріненого у свідомості стереотипу: «...залишається безсумнівним науковим фактом (? — М. Л.) походження українців, росіян і білорусів від народу Київської Русі (?! — М. Л.), як би його не називати: давньоруською народністю чи східнослов’янською етнокультурною спільністю» (Історія України: нове бачення... — 1995. — т. 1. — с. 89; автор цитованого розділу М. Котляр, Інститут археології НАН України). А які ж заперечення, дійсно, можна висунути проти факту — та ще й «безсумнівного»?
Здавалося б, уже давно всім зрозуміло, з якою метою висувалися перёймом «концепції» подібного штибу. Вони, як свого часу й абсурдна «теорія» Погодіна — Соболевського, були вкрай необхідні — спочатку царській, потім більшовицько–імперській, а тепер уже «демократичній» федеральній владі (див., наприклад, с. 375 «Большого энциклопедического словаря», виданого московським науковим видавництвом «Большая российская энциклопедия» 1997 р.) — для того ж таки «обгрунтування зазіхань Москви на увесь спадок Рюрикового роду». Адже без цієї міфічної «народності» відповідь на питання: «А який же етнос ще у IX ст. консолідував численні народи Східної Європи у могутню державу зі столицею в Києві — так само, як відповідні етноси творили у той же історичний період інші європейські держави?», — стає самоочевидною.
Та цим навряд чи можна бодай похитнути твердокам’яні підходи в поріділих лавах носіїв проімперського мислення[43], бо для згаданих ревнителів «спільності» це — без перебільшення — питання життя і смерті (не їх самих, звісно, а «тисячолітньої» імперії). Тож і не дивно, що будь–яка аргументація для них — мов пугою по воді...
Важко все ж однозначно стверджувати, чим керуються поодинокі речники колись чисельної когорти апологетів «єдиної колиски», які з останніх сил тужаться, аби реанімувати тлінні останки цього безнадійного мертвяка, що давно вже залишив царину історичної проблематики і став фактично науковим анахронізмом — щоправда, освяченим у свій час вищим компартійним «омофором». Єдине, що, на мій погляд, можна стверджувати напевне — це те, що вони анінайменше не обтяжені бажанням встановлення наукової істини. Адже нічого нового внести у цю «проблему» вони так і не спромоглися.
Аби переконатися в цьому, достатньо порівняти присвячені цій «проблемі» їхні публікації 30–40–літньої давності й теперішні. Скажімо, основні засади статті П. Толочка «Давньоруська народність: міф чи реальність?» (Київська Старовина. — 2000. — ч. 1. — с. 3–17), по суті, нічим не відрізняються від його ж статті «Этническое и государственное развитие Руси в XII–XIII веках», видрукованої понад чверть століття тому (Вопросы истории. — 1974 — ч. 2. — с. 52–62). Правда, в останній розвідці автор «відкрив» для себе М. Грушевського, М. Костомарова, І. Огієнка, О. Шахматова, навіть... «Повість минулих літ» і, навпаки, «закрив» В. Пашуто та звів нанівець посилання на рясно цитованого раніше Б. Рибакова, який першим «підсвітив» цю концепцію трудами Сталіна. Однак, незважаючи на такі нововведення, головні «кити» концепції В. Мавродіна (до речі, ані тоді, ні тепер П. Толочко не розкриває жодних обставин її появи, не наводить історіографії цього історичного «феномену») залишилися незмінними: «єдність мови, територіальна спільність, культурна єдність... єдність релігії і навіть психічного (?! — М. Л.) складу». Саме для підтвердження цих засад і використовує автор ці «нові» джерела, щоправда, не завжди вдало.
41 Зокрема, проф. Г. Д. Санжеєв дуже переконливо показав, що якби у Київській Русі племенні відмінності й діалекти стерлися до певного нівелюючого рівня, то жодна монгольська навала, жодна феодальна роздрібленість не змогли б спричинитися до виділення з єдиної давньоруської народності трьох, хоча й споріднених, але різних народностей» (В институте истории... — 1951).
42 Те ж сталося й з учасниками згаданої конференції — бодай з декотрими. Так, В. Пашуто, який на конференції виступив із запереченням багатьох положень концепції Мавродіна, зокрема «розвинув у своєму виступі» думку Г. Санжеєва про те, що «у Київській Русі були ті три різновиди східнослов’янської єдності, які в подальшому дали початок трьом братнім східнослов’янським народностям» — цим фактично заперечувалась головна теза пропонованої концепції, «показав також необірунтованість однієї із центральних тез доповіді, у якій стверджувалося, що глибока давнина була періодом найбільшої мовної та культурної спільності слов’ян», «не погоджувався» з деякими іншими положеннями «схеми» Мавродіна, згодом уже стверджував (1982. — с. 6,18), нібито родовід росіян починається саме від єдиної давньоруської народності, котра утворилася ще в епоху давньої Русі, а тому «російська централізована держава виступає спадкоємицею давньоруської». Що й треба було довести!
43 Наприклад, О. Моця в академічному виданні «Давня історія України» (К., 2000. — т. 3. — с. 273), говорячи про давньопольську чи давньочеську держави, вважає їх, поза сумнівом, державами давніх поляків та давніх чехів (а чиїми ж іще?). А от визнати — за тою ж логікою історичного розвитку — давньоруську державу державою їх сучасників русів, себго давніх українців, — у цього історика чомусь язик не повертається...