Наприклад, вже згадуване положення «Повісті минулих літ» про те, що названі літописцем племена «мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен свій норов і побут», не надто спрацьовує на користь означених «єдностей». І навіть ремарка П. Толочка про те, що ці характеристики племен «стосуються їх переддержавного і дохристиянського буття», не додають їм переконливості, бо оті «звичаї свої», «закони батьків», «норов», відзначені літописцем, — то не одежі, які після виходу із переддержавного буття можна легко змінити на державний мундир (цього, до речі, за кілька століть так і не змогла вчинити з українським «норовом» Російська імперія в усіх її різновидах, маючи незрівнянно потужніший аппарат пригнічення).
Так само непереконливо виглядає й твердження про те, нібито О. Шахматов вважав, що «розпад єдиної давньоруської мови на російську, українську і білоруську визначився тільки в XIV–XV ст.», бо вже на перших сторінках відомої монографії «Історична морфологія російської мови» (1957. — с. 15) видатний російський філолог, навпаки, наголошував: «Нагадаю вам [цим Шахматов наголошує, що не раз уже писав про це у своїх попередніх працях — зокрема, в іншій відомій праці «Введения в курс истории русского языка» (1916. — с. 14) читаємо: «...у історичну епоху руська мова роздробилася, але в епоху доісторичну вона, за нашим припущенням, мала певну єдність». Однак ще раніше, у своєму дослідженні про початок української мови він писав про неможливість «означити цю прамову як великоруську» (1913. — с. 8). — М. Л.], що у історичну епоху — а історична епоха починається з моменту появи писемних пам’яток, виготовлених руськими людьми, — руська мова вже не була єдиною, вона розпалася на декілька наріч...» До того ж, згадаймо, цей відомий дослідник доводив (1922. — с. 52), що Київщина «з давніх часів залюднена була... предками сьогочасних малорусів», а не міфічною давньоруською «народністю». Тому шукати там «предків сьогочасних представників інших руських народностей» — річ, дійсно, цілком даремна.
Серед новітніх спроб обґрунтувати існування єдиної давньоруської народності слід відзначити й доробок доктора історичних наук О. Моці (Інститут археології НАН України), автора кількох глав про етнічний розвиток Київської Русі, які увійшли в останній том тритомного академічного видання «Давня історія України», видрукуваного 2000 р. Подаючи давньоруську народність як «історичну реальність упродовж усього часу існування східнослов’янської державності в IX–XIII ст.», історик запевняє, що «на користь цього свідчить ряд фактів» (назв. пр. — с. 480). Які ж саме факти має на увазі поважний автор?
Насамперед, звісно, «існування єдиної давньоруської мови» — про реальність цього «факту» було вже достатньо сказано. Далі йдеться про вже згадувану «територіальну єдність Руської землі» (причому саме «в широкому значенні цього терміна»), разом з якою, переконаний О. Моця, «росла і міцніла національна самосвідомість давньоруського народу». Це, мабуть, слід розуміти так, що навіть у стані ще незміцнілої самосвідомості «давньоруська народність» упродовж ІХ–ХІ ст. вже встигла сконсолідуватись у єдиний народ (за цієї умови вірогідність наведеного вище припущення проф. Г. Санжеєва багатократно зростає). І нарешті — про «культурну та релігійну єдність». Безпідставність такого твердження (як і про вже згадувану «єдність психічного складу») видається самоочевидною, бо навіть неможливо собі уявити єдиною культуру, тим паче релігію християнського Києва, Чернігова, Галича і язичницьких північних та північно–східних околиць Київської держави[44]. До речі, на безпідставності тверджень стосовно мовної та культурної спільності не тільки всього населення Київської Русі, а й самих слов’ян наголошував ще під час обговорення концепції Мавродіна в Інституті історії АН СРСР В. Пашуто. Про це ж твердив і Г. Санжеєв.
Утім, наведені О. Моцею паралелі з етнічними процесами у Західній Європі (там само. — с. 492–493) — зокрема, про те, що у киян, галичан, рязанців так само, як і баварців, швабів, саксонців, етнічна самосвідомість «була набагато сильнішою», ніж загальнонімецька чи загальноруська, — дійсно дають можливість, як визнає сам історик, за аналогією «говорити про ефемерність існування загальнослов’янської спільності», себто так званої загальноруської народності. Щоправда, далі він уже переконує читачів у тому, нібито «комплексне вивчення наявних джерел дає змогу говорити (всього кількома сторінками перед цим цей автор говорив тільки про необхідність майбутнього глибокого комплексного дослідження. — М. Л.) про реальне існування» згаданої «спільності».
Що ж показало це так зване «комплексне вивчення наявних джерел»? А те, що, на відміну від західноєвропейських феодалів, які, «отримавши свої володіння, залишалися тут назавжди», руські князі «весь час перебували в русі», намагаючись зайняти більш престижний і вигідний стіл. Такою ж рухливістю вирізнялись і їх слуги, які впродовж усього життя «перебиралися з місця на місце». Тому саме представників феодальної верхівки, вважає О. Моця (там само. — с. 489), «слід розглядати в першу чергу як фундаторів народності».
Та навіть якщо припустити достатню сконсолідованість згаданої верхівки, чи дає це підстави говорити про те, що це мало невідворотно спричинити таку ж консолідацію всього різношерстого населення величезної Київської держави в єдину народність? Ні, звичайно! Адже, як визнає сам О. Моця, «навряд чи можна говорити, що мешканець поліського села на Волині і в часи ранньофеодальної монархії, як і в часи феодальної роздробленості, ясно і повною мірою усвідомлював свою єдність з нащадком сіверян лівобережних районів Дніпра (не говорячи вже про смерда десь із–під Пскова)»[45]. Тож як після визнання цього реального стану можна все ще намагатися оголосити їх — а що вже казати про угро–фінські (азійські!) племена Півночі! — в єдину народність і навіть «народ»? Дійсно, ефемерно.
Можливо, усвідомлюючи очевидну хибність аргументаційної бази цієї концепції, О. Моця наприкінці викладу «проблеми давньоруської народності» опускає планку домагань на її єдність до якоїсь невизначеної «відносної єдності східнослов’янського суспільства протягом усього давньоруського часу» (там само. — с. 496), а це, погодьтеся, вже зовсім інше, адже величина будь–якої відносності може бути як завгодно малою — аж до нульової.
А щодо наведених прихильниками «спільної колиски» консолідаційних факторів, то тут аж напрошується одна історична паралель. Усі вони — і ще чимало інших (зокрема, й відзначена О. Арциховським і В. Яніним «рухливість міського населення») — існували й діяли в радянській імперії, яка до того ж мала можливість використовувати — і постійно використовувала! — незрівнянно потужніші та досконаліші засоби асиміляції. Однак, незважаючи на постійно здійснювану «національну» політику, спрямовану на поглинання цілих народів, неймовірні масові репресії й депортації, та держава, як і її монархічна попередниця, так і не змогла досягти бажаного об’єднання суспільства у так званий радянський народ, і після розпаду СРСР від того «єдиного народу» не лишилося й сліду...
44 «Якщо у наш час різниця між мовами та традиційними культурами українців та росіян за багатьма показниками не менша, ніж між українцями та іншими народами Центральної Європи, — небезпідставно зауважує Л. Залізняк (2000), — то якими ж ці відмінності були майже тисячу років тому між різними за походженням народами на початку їх «совместной жизни» у складі Київської Русі?»