Саме відсутність твердого грунту під згаданою «концепцією» спричинилася до того, що її прихильники йдосі не виробили навіть єдиного терміна для позначення того рукотворного «феномену», називаючи його то «давньоруською народністю», то «східнослов’янською етнокультурною спільністю», то «давньоруським народом», то «народом Київської Русі». Однак завдяки неперебутнім потугам згаданих достойників цей ідеологічний вишкребок (за словниками, цим словом називають «останню дитину в сім’ї», а також «невеличкий хліб із залишків тіста на дні та стінках діжі» — погодьтеся, стосовно досліджуваної «концепції» обидва значення звучать досить символічно) комуноімперських істориків ще й сьогодні кочує сторінками поважних — академічних! — видань (Толочко П., 1996; Толочко О., Толочко П., 1998 тощо), отрутою, як писала свого часу О. Апанович про Переяславську угоду, заповзаючи в генетичну пам’ять українців, особливо молоді.
Та зовнішня привабливість цих ошатних видань жодним чином не позначилася на рівні обґрунтування їх авторами своїх поглядів. Скажімо, їхнє твердження про те, що «Новгород завжди був рідним братом (? — М. Л.) Півдня» — навіть із посиланням на М. Костомарова — зовсім не означає, що й усі племена, що мешкали на величезних просторах Київської держави між північним Новгородом і, скажімо, південним Галичем, теж були кревними родаками — аж до проголошуваної «єдності» мови, культури, норову[46]. Так само й наведений ними костомарівський вираз «народна загальноруська стихія» навряд чи можна довільно трактувати як «велике етнічне ціле» (Толочко О., Толочко П., 1998. — с. 290–291). А голослівне твердження, нібито «переважна більшість дослідників сходиться на тому, що вже в IX–XII ст. на основі півтора десятка східнослов’янських племінних об’єднань утворилася відносно єдина давньоруська етнічна спільність (як бачимо, й тут планку єдності вже дещо опущено: після опублікування згаданих тез ЦК КПРС ні про яку відносність єдиної давньоруської народності не йшлося. — М. Л.)», взагалі не має під собою реального ґрунту.
Не заперечувана ніким феодальна роздробленість Русі — це, на переконання С. Висоцького, «яскраве свідчення того, що населення [Київської] держави не було єдиним етносом, який би усвідомлював необхідність державної єдності. Інакше в ньому не існувало б сепаратистських тенденцій — однієї з причин розпаду держави». Якщо ж говорити про єдиний етнос Київської Русі, то ним, на думку історика, «ймовірно, було населення Руської землі — русини — предки сучасних українців». Що ж стосується населення всієї Київської держави, то, навпаки, численні свідчення джерел, наголошує С. Висоцький, свідчать, що населення власне Руської землі й населення «Русі зовнішньої» жодним чином «не могли бути єдиним етносом» (1998. — с. 58).
Та й залучення О. і П. Толочками до тієї таємничої «переважної більшості» українських гетьманів, котрі нібито «слідом за літописцями та істориками... неодмінно підкреслювали етнічну спорідненість українців та росіян («Це визнавав навіть Іван Мазепа», — тріумфально додають автори, роблячи вигляд, ніби й не здогадуються, чому саме означені гетьмани могли вдаватися до подібних тверджень. — М. Л.)», і навіть дуже сміливе підпрягання туди ж... М. Грушевського, який, на їх думку (там само. — с. 288, 293), якраз у своїй знаменитій «Звичайній схемі» нібито «засвідчує («поза авторським бажанням», зазначають оборонці підупалої «колиски». — М. Л.) спорідненість двох народностей», анітрохи не додають переконливості хибній від самого народження «теорії» В. Мавродіна.
Зрештою, нема жодної необхідності продовжувати далі аналіз доказової бази цього ідеологічного атавізму, позаяк усі ті аргументи були вже не раз спростовані й відкинені науковцями. Та, як не дивно, віднаходяться нові охочі підперти власним плечем ті тлінні останки. Ось і поважний представник «науки наук» В. Пироженко (1998), не затнущиись, оголосив «концепцію походження українців, яку сформулювали і відстоювали наприкінці XIX — на початку XX століття деякі відомі українські історики» (прямо пов’язати її з ім’ям М. Грушевського у автора, схоже, духу не вистачило) «явно застарілою», позаяк вона «була розроблена в специфічних політичних умовах боротьби української інтелігенції за національну автономію», до того ж «спиралася на дуже обмежений порівняно з нашим часом історико–фактичний та археологічний матеріал».
Ну, щодо історико–фактичного матеріалу, то якось не пригадується, аби у «наш час» з’явилося щось таке, що докорінно б змінило погляди істориків на нашу історію (окрім хіба що неймовірної заідеологізованості радянської історичної науки, яка — скористаймося виразом В. Пироженка — дійсно–таки «служила певній політичній кон’юнктурі»). А от щодо сучасного археологічного матеріалу, то й справді — не спирався на все, що потім у величезній кількості «накопала» археологія, бо його в ті часи ще не існувало (що лише взайве підтверджує історичний геній Грушевського).
То, може, сам В. Пироженко взяв на себе труд хоча б побіжно проаналізувати здобутки археології останніх літ? Зовсім ні. А жаль, позаяк тоді, можливо, не стверджував би, що у Київській Русі «етнічний склад був переважно однорідний — східнослов’янський», бо, як зазначає Л. Залізняк, аналізуючи цю «концептуальну» працю, «східні слов’яни — це не конкретний етнос, а такий же умовний термін, як вже згадувані (В. Пироженком. — М. Л.) германці чи романці, під яким мається на увазі група споріднених реальних етносів» (1999). «Етнічна своєрідність східнослов’янських племен, — наголошує відомий археолог, — доведена археологами за етновизначальними прикрасами традиційного вбрання». Або ще: виходячи з формально правильного твердження про те, що «самоназва “українець” утвердилася... лише в XV–XVI ст.», В. Пироженко доходить висновку про «некоректність висновків, що випливають з відновленої старої концепції етногенезу українців», і закликає «шукати ознаки української народності не раніше середини XIV — середини XV ст.» (у цьому ж нас переконує й «теорія» В. Мавродіна).
Л. Залізняк називає це «абсолютно непереконливим аргументом», додаючи, що «людині, яка претендує на авторство нової, сучасної концепції україногенези, слід було б знати, що багато європейських етносів протягом середньовіччя змінили свої етноніми: колишні ляхи стали поляками, волохи — румунами, московіти — росіянами, а русини — українцями», хоча в Карпатах «старе наймення українців збереглося до XX ст.». Насамкінець знаний в Україні історик слушно зазначає, що «стаття В. Пироженка — ще одна з багатьох невдалих спроб критики ранньосередньовічної версії походження українців з позицій радянської історіографії. І причина непереконливості цієї критики навіть не в незнанні предмета дискусії, а в принциповій вірності перевіреної часом концепції етногенези східних слов’ян, біля витоків якої стояв М. Грушевський».
Серед фахових істориків «не знають» про це хіба що ті, хто вперто не бажає визнати очевидного. А всім, хто цікавиться цим питанням позафахово, можна порекомендувати видане понад три десятиліття тому в українській діаспорі доволі детальне й чітко аргументоване дослідження М. Чубатого (1964), цілком варте того, аби його перевидали і в Україні. Наведемо лише один взірець аргументації цього дослідника — цитата, мабуть, трохи задовга, але, безперечно, цілком варта того, аби її навести (с. 105–107).
46 Відчутного удару як по «ріднобратству», так і по концепції «спільної колиски трьох братніх народів» в цілому завдав — звичайно, ненавмисно — відомий російський словіст академік РАН В. Янін згаданою заявою про те, що тепер уже «поляки виявляються кривичам, новгородським слов’янам, в’ятичам за походженням рідними братами», а предки сучасних українців київські поляни — усього лише «двоюрідними». Доклав до цього руку й академік В. Седов (1999), намагаючись обґрунтувати згадану лехітську концепцію походження російського етносу. «Якщо росіяни лехіти, то чи була давньоруська народність?» — цілком логічно запитує Л. Залізняк (2000). А й справді...