І як виявляється, північноруські ж говірки зі згаданої єдності начисто випали. Так, володимирський «говір», пише В. Ключевський (1904. — с. 368–370), зовсім «віддалився» від говірок «давньої Київської Русі», однією з особливостей яких була «певна фонетична гармонія» вимови голосних та приголосних, ба навіть «втратив давнє сполучення голосних із приголосними». А от «московське наріччя, засвоєне освіченим російським суспільством як зразкове... ще далі відійшло від говору давньої Київської Русі: “гаварить па–масковски” (виділено В. К. — М. Л.), значить ледве чи не ще більше порушувати правила давньоруської фонетики, ніж порушує їх володимирець чи ярославець»[48]. Московити, наголошував Ключевський, супроводжуючи свої висновки значною кількістю відповідних прикладів, взагалі, говорять «всупереч правилам давньої руської фонетики (до речі, сформована таким чином «велика російська» є функціонально неспроможною до адекватного відтворення важливих особливостей українського мовлення: скажімо, відмінювання прізвищ із типово українськими закінченнями, забезпечення форм кличного відмінка тощо. — М. Л.)», яка, однак, «збереглася у наріччі малоросів».
Тож відроджуватися дійсно було чому, а тому і боролися з цією неминаючою загрозою усією імперською потугою — від розрахованих на слабкодухих подібних імперських окриків і, за визначенням Г. Брандеса (1911. — с. 164–165), аж «до справжньої винищувальної війни».
Та з міністром, як мовиться, усе зрозуміло (визнавши окремою мовою те «наріччя», доведеться визнати, що українці — ніяка не «молодша галузка», а окремий народ, що має свою історію, батьківську землю... — так можна далеко зайти!). А от що змушувало брутально грішити проти істини такого високоосвіченого знавця літератури та історії, як В. Бєлінський, який стверджував (1955. — с. 60), що «історія Малоросії — не більш, аніж епізод із царствування царя Олексія Михайловича... — це побічна ріка, що впадає у велику ріку російської історії», асамі українці, чи то пак «малоросіяни», на його думку, «завжди були племенем і ніколи не були народом, а ще менше — державою»? Певно, те саме — великодержавний шовінізм та майже патологічне україноненависництво. А ще — «егоцентрична ілюзія», яка, наголошує автор домінуючої нині «цивілізаційної» концепції історичного розвитку людства А. Тойнбі (1995. — ч. 1. — с. 48), «побудована на припущенні, що існує лише один потік цивілізації, наш власний, а всі інші або впадають у нього, або губляться в пустельних пісках».
Мабуть, саме це «егоцентричне» збочення свідомості змушує грішити проти істини навіть такого визнаного фахівця у галузі славістики, як згаданий В. Сєдов, котрий, як наголошено в біографічній довідці до його останньої монографії (1999), «спеціалізується у [вивченні] археології Європи, історії та культури слов’ян, болтів, фіно–угрів і Давньої Русі». Так, говорячи про «найдавніші слов’янські запозичення, поширені по всій території східнороманської (румунської й молдавської) мови (частка лексем слов’янського походження серед термінів, пов’язаних із землеробством і ткацтвом, у молдавських діалектах «становить 30 %» і тільки «5 % мають латинську основу». — М. Л.)», Сєдов (1995. — с. 107) начисто заперечує думку Е. Петровича про те, що «слов’янське населення цих земель до його асиміляції румунами говорило на одному з українських діалектів». До такого висновку румунського лінгвіста навернула підмічена ним особливість розповсюдження топонімів слов’янського походження у східних районах Румунії та Молдавії: «ареал їх розповсюдження збігається з районами поширення географічних назв слов’янського походження з повноголоссям». [Українська мова, за винятком кількох слів, зазначає О. Царук (1998. — с. 132–133), «послідовно перетворює неповноголосні форми в повноголосні». На думку дослідника, «це явище є її глибинною, органічною властивістю». На противагу цьому російська мова, схоже, «зіткнулася з повноголоссям досить пізно», судячи з того, що слов’янізми із сусідніх із російською угро–фінських мовах, наголошує він, посилаючись на О. Шахматова, «переважно запозичилися у неповноголосному вигляді». Тож, на відміну від української, «російська мова й сьогодні зберігає численну групу неповноголосних форм».] Однак, безапеляційно заявляє В. Сєдов, «про українські діалекти в досліджуваний тут час не може бути й мови».
А, власне, чому? Подальше припущення Седова про те, що «топоніми з заміною [вибухового] g на [фрикативне] h слід пов’язувати з мешканням у Карпатсько–Дунайському регіоні на початку середньовіччя антів», на мій погляд, зовсім не обумовлює отого категоричного «не може бути», позаяк українцям (чи, коли хочете, праукраїнцям) анти зовсім не чужі — чого, як ми вже мали нагоду переконатися, Сєдов не заперечує [до речі, Б. Рибаков, говорячи, що «Русь VI–VII століть... взяла участь у загальнослов’янському (слов’яно–антському) русі на Дунай», свідчення чого «відобразились і в археологічному матеріалі... і в архаїчній топоніміці на лівобережжі Нижнього Дунаю від Видина до р. Серет» (1982. — с. 87), спирається саме на дослідження Е. Петровича, зокрема на його працю «Славяно–болгарская топонимика на территории Румынии», яка вийшла друком у Бухаресті 1958 р.].
Але сам Сєдов, посилаючись на В. Абаєва, котрий вважає, що «діалектні ознаки антського племінного утворення, такі як, наприклад, фрикативний [h], що розвинувся в частині наріч праслов’янської мови за умов ірано–слов’янської взаємодії, не обмежується українською територією, а поширений у ареалі сучасного слов’янського світу більш широко», доходить висновку, що «діалектні особливості антів жодним чином не можна вважати власне українськими» (втім, нагадаємо, О. Царук беззастережно зараховує українську мову саме до антської підгрупи слов’янських мов). Та, на думку самого Абаєва, зовсім не виключається можливість розповсюдження фрикативного [h] поза межами України, скажімо, наприклад, «чеська і словацька мови були охоплені цією ізоглосою ще тоді, коли пращури чехів і словаків були розселені східніше теперішньої території й мешкали “у безпосередньому сусідстві з предками українців”» (цитовано за кн.: Царук, 1998. — с. 140). Однак Сєдов, визнаючи (1999. — с. 271), що «корені північноукраїнських говорів перебувають у празько–корчацькому угрупованні ранньосередньовічного слов’янства і у наступному історичному його розвитку», все ж вважає, що «розповсюдження північноукраїнських говорів на регіони Дніпровського лівобережжя, ймовірно, належить вже до XIV–XVI ст.» А зрештою, робить цілком передбачуваний глобальний підсумок (там само. — с. 285): «з усього сказаного аж ніяк не випливає висновок про початок становлення українського етносу в 1–му тис. н. д.». І знову виникає те саме запитання...
48 Воно й не дивно, позаяк сучасні лінгвісти відзначають «значне наближення фонетичної системи російської мови» до угро–фінських, «зокрема до мордовської». Навіть тепер, наголошував відомий російський мовознавець М. Трубачов, «інвентар звуків в обох мовах майже подібний» (Царук, 1998, — с. 136).