Як слушно зауважував майже півтора століття тому К. Кавелін (1897. — с. 586), багатьма дослідниками російської історії запитання формулюються «навмисне так, щоб отримати бажану відповідь», однак «такі відповіді — ще не історія, не істина», позаяк «з них пізнається не те, що було, а те, чого домагався, що хотів бачити історик»...
Та що вже там україноненависники Валуев чи Бєлінський — від них годі й очікувати іншого підходу — навіть «родоначальник рад. літератури» (УСЕС. — 1988) М. Горький у своєму листі українському письменникові О. Слісаренкові від 07.05.1926 р. з Капрі наголошував, що і «за старого режиму... протестував проти таких явищ», тобто щоб «зробити... українське наріччя... “мовою”» (Сергійчук. Вашу «Мать»... — 1992)[49].
При цьому добродій Пешков також обурювався тим, що цим нібито ще й «пригноблюють тих великоросів, які опинилися у меншості на теренах розповсюдження даного наріччя». На те Слісаренко, зокрема, заперечив, що хоча «відроджувана пролетарська Україна» і «зажадала від надміру пихатого російського чиновництва, міщанства та інтелігенції поваги до своєї культури та мови», та, однак, «змусити нахабу поважати господаря країни ще не означає пригноблювати цього нахабу». І оце «господар», в розумінні український народ, і «країна», в розумінні Україна, та й прозорий натяк щодо «нахаби» — усе це ще трагічно відгикнеться Слісаренкові: уже через два роки, приїхавши до Харкова на зустріч із місцевими письменниками, М. Горький раптом — ні сіло, ні впало — «охарактеризував Олексу Слісаренка... шовіністом»; невдовзі ж кривавий 1937 рік назавжди зупинить палке серце цього патріота рідної землі. Та й доля патріарха червоного російського письменства позначена не меншим трагізмом, особливо останні роки так званого радянського періоду його життя...
Цей сповнений великодержавного шовінізму лист Горького обурить і М. Хвильового, який у памфлеті «Україна чи Малоросія», надрукованому в тому ж таки 1926 р., зокреманапише (1995. — с. 740): «Навіть в авторові “Буревестника”, навіть в цій людині, що, очевидно, хоче грати роль “совести земли русской”, навіть в ньому сидить великодержавник, проповідник російського месіанізму й “собиратель земли русской” для земли русской».
Та не будемо ворушити старе — давайте–но, використовуючи спортивну термінологію, подивимося, наприклад, результат проходження цієї випробувальної «траси» відомим сучасним російським мислителем Г. Федотовим (1991. — т. 1. — с. 249–250): «Проблема України є найважчою з ряду національних проблем майбутньої Росії. Не розв’язати її — значить загинути, тобто перестати бути Росією. Ми присутні при бурхливому і надзвичайно небезпечному для нас процесі зародження нової української свідомості, по суті, нової нації. Вона ще не народилася, і її доля ще не визначена. Убити її неможливо, але можна працювати над тим, щоб її самосвідомість утверджувала себе як особливу форму російської самосвідомості. Південноруське (малоруське) плем’я було першим творцем російської держави, заклало основи нашої культури і само себе завжди називало руським. Наполягаючи на цьому, ми, росіяни, правильніше виражаємо історичну ідею українофільства, ніж сучасні самостійники, що зраджують свій народ». Нинішні прихильники «єдності слов’янських народів» теж переконані, що «амбіційна», на їх погляд, «лексика “самостийности” — це не істинна мова народного буття» (Россия на пороге... — 1996. — с. 42). Російський шовініст завжди був певен, що саме він «правильніше», ніж ми самі, виражає наші потреби — нічого, як бачимо, не змінилося й нині...
Такої ж, по суті валуєвської, позиції щодо всього українського дотримувалися і найвищі московські бонзи брежнєвського «розливу» — про це пише у своїх спогадах колишній перший секретар ЦК КПУ П. Шелест (3 політбюрівського... — 1996). Так, на засіданні Президії ЦК КПРС 2 вересня 1965 р. «добалакалися навіть до того, що на Україні занадто багато розмовляють українською мовою... І взагалі, дійшли деякі до того, що оголосили українську мову викривленою російською мовою. В усьому цьому, — наголошує Петро Юхимович, — виявлявся найоскаженіліший шовінізм». І це зовсім не було якимось там поодиноким випадком. Зокрема, на засіданні Політбюро ЦК КПРС 30 березня 1972 р., під час якого Шелеста різко критикували за те, що «не було вжито рішучих заходів щодо “трактату” Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”», Соломенцев у своєму виступі наголосив, що «на Україні багато вивісок та оголошень на українській мові. А чим вона відрізняється від російської? Тільки спотворенням останньої. Тож навіщо це робити?» Ще більше «нерозуміння» висловив Косигін: «Незрозуміло, чому на Україні в школах повинні вивчати українську мову?» Для багатьох «знавців» подібного штибу це «незрозуміло» ще й сьогодні — і не лише в Москві.
Що ж, можливо, на думку «високоосвічених» партійних бонз — дійсно, «тільки». Але дослідження мовознавців, навпаки, свідчать про те, що ці дві мови завжди — ще від найдавнішого періоду свого самостійного розвитку — «виступали як дві найбільш віддалені», ба більше — «генетично різні». І то настільки, що навіть «важко припустити, що колись ці дві мови могли мати спільну прамову, настільки в них відмінні закономірності артикуляції звуків» (Царук, 1998. — с. 111, 127, 146). А от щодо «спотворення», то тут якраз навпаки — саме українську мову увесь час намагалися «підігнати» під російську, розглядаючи її лише «як джерело реконструкції давніх діалектних утворень російської мови». Тож більшість тих форм української мови, що «не знаходили відповідників у російській, оголошувалися регіональними”, або “діалектними”». Таке «підлегле» становище української мови, наголошує дослідник (там само. — с. 114–115), «призвело до невиправданої фіксації (зокрема, В. Далем, М. Фасмером) її прадавніх оригінальних форм як діалектних утворень» російської мови, «якій ці форми не були генетично властивими (цьому сприяла також численна група українізмів у південно–західних російських говорах)».
А панівна концепція «генетично споріднених східнослов’янських наріч» невідворотно призвела «до викривлення історії української мови». Найяскравіше це виявилося при укладанні 6–томного «Етимологічного словника української мови» (ЕСУМ. — К., 1982–1989). Виходячи саме з таких засадничих принципів, його автори обов’язково супроводжували українські лексеми найперше російськими прикладами — навіть тоді, коли їх семантика чи фонетичний вигляд були «менш точними, ніж у білоруських чи західнослов’янських відповідників. Пор.: мешкати “жити, проживати”... рос. мешкать “гаятися”, блр. мъшкаць “проживати”, польськ. mieszkac — “перебувати, жити”; застар. “гаятися” (ЕСУМ III: 455); до укр. журити(ся) першим подано рос. журить “ганити” і лише потім білоруський аналог журьщца із тотожною з українським номеном семантикою “сумувати” (ЕСУМ II: 210); до укр. гулякати основними аналогіями виявляються рос. і блр. улюлюкать, хоча, зокрема, чеська мова володіє абсолютним відповідником українській формі — hulakati (ЕСУМ I: 617); до укр. гарувати — рос. ухариться, пор. блр. гараваць, польськ. harowac, чеськ. harovaf та ін.» (там само. — с. 189–191). У своєму ретельному вишукуванні — переважно в російських говірках — відповідників українських форм, наголошує О. Царук, «українські етимологи явно передали куті меду», фактично знецінюючи оригінальність власної мови, її самобутність.
49 «Протестант» Горький не міг не знати, що на запит уряду Російської імперії відносно того, що ж насправді є «малоруське наріччя», імператорська Академія наук, котру навряд чи можна бодай запідозрити у щонайменшому потуранні українізації, офіційно відповіла у лютому 1905 р., що на її думку, українська (малоруська) — це не діалект російської, а осібна мова.