Та чи так–таки й «любив»! А як же тоді так переконливо зображена Булгаковим (там само. — с. 56–58) ненависть щодо цієї «проклятої мови», якої нібито «й на світі не існує», з боку головного героя О. Турбіна, який «за влаштування цієї миленької України» готовий був вішати і який на долю власне українського «елемента» відводив лише «п’ять відсотків», а решту — на «росіян»! Нічого дивного, однак, тут немає. Навпаки, дивно було б, якби автор зробив вигляд, що нічого подібного на теренах Російської імперії — та ще в ті трагічні для більшості часи — просто не існувало. Але то лише позиція героя роману Турбіна, який належав до такої соціальної верстви, в якій і раніше про те, «що діється... у тій справжній Україні, що за величиною більша від Франції, в котрій десятки мільйонів людей (ось це вже позиція самого автора. — М. Л.)... не знав ніхто». «Нічого не знали», наголошує Булгаков (там само. — с. 72), однак «ненавиділи всією душею». А щодо самого Михайла Опанасовича, то Л. Яновська зазначає, що «у автора в цьому його романі сторінки прози, чаклунським чином просякнуті мелодією української мови...»
Така ж ситуація і з іншою «проблемою»: ким слід вважати українців — народом чи «племенем»! Попри те, що й нині послідовники «племінної теорії» вперто дотримуються відомого постулату Бєлінського «сотоварищи», для багатьох, зокрема і для відомого російського історика В. Пассека, цього, за висловом О. Герцена, «мученика», що «всім серцем ненавидів самовладдя», це розв’язувалося дуже просто ще століття тому (Срезневський, 1893. — с. 383): «Хто перший із нас встановив зв’язки з європейськими державами? Хто зупинив згубну повінь перших татарських орд, змусив їх знову забратися у свої степи та так сильно, так полум’яно й розкішно оспівав битви з коновими половцями? Малоросіяни! Який народ без твердих і постійних кордонів, які могли б його захистити від войовничих сусідів, без неприступних гір, котрі могли б врятувати його незалежність, зумів бути страшним для своїх ворогів, встиг розвинути свою національність і зберегти її впродовж важких п’яти століть насильства татарського, литовського, польського? Який народ упродовж п’яти століть неволі, коли спопеляли його міста, піддавали мукам за відданість релігії, умів її зберегти і водночас не раз був грозою своїм гнобителям, навіть серед цих тортур будував училища для освіти юнацтва? Цим народом були малоросіяни!»
Чому ж не зробили цього великороси? Чому, як тонко підмітив К. Кавелін (1897. — с. 613), «помічають із зачудуванням, що у цього народу (російського. — М. Л.) нібито й нема історичної пам’яті, що найвеличніші події та епохи його історії нібито пронеслися над його головою непомітно, не залишивши майже жодних слідів у народних спогадах?» Та тому ж, чому, наприклад, як зазначав Костянтин Дмитрович, «великоруси не зберегли анінайменшого спогаду про Перуна», і «всі місцеві назви, всі мовні звороти, в яких згадується про Перуна, зустрічаються нині тільки у малоросіян та білорусів»: бо не з великоросами усе те відбувалося, позаяк «колонізація Великоросії» — а отже, й формування російського етносу — «почалися вже після» тих подій та епох (там само. — с. 607).
На цьому ж, до речі, в оперті на загальновизнані здобутки в царині мовознавства наголошував і відомий російський лінгвіст академік О. Шахматов (1913. — с. 19): «Ся доба гегемонії полуднево–руського племені в руській родині є блискучою сторінкою минулого життя українців»[50]. Та й сам Бєлінський змушений був визнати (Сочинения... — 1896. — С, 359), що в «південній Русі», тобто в Україні, «й тепер ще так багато людського та благородного в сімейному побуті, де стосунки статей основані на коханні, а жінки користуються правами своєї статі; все це — протилежне північній Русі, де сімейні стосунки брутальні, жінка — вид домашньої худоби, а кохання — абсолютно стороння річ у шлюбі [а що ж не стороннє у такому шлюбі? — Вигода, зиск. Ще Т. Шевченко у своїх щоденникових записах (1979. — с. 182) відзначав це, як він пише, «жидівське начало в російській людині», яка «без посагу не може навіть покохати». — М. Л.)».
А відомий російський письменник XIX ст. М. Лєсков відзначав навіть певне «сибаритство» українського селянина (1990. — с. 9): «Він полюбляє спати в просі, йому необхідний клуб у корчмі, він “не поважає” одну горілку, а “потягує слив’янку та запіканку, яку й пан п’є”, його дівчина цілу зиму зображає собою свого роду прядивну Омфалу, а він зітхає коло її ніг. Вона пряде з комфортом не коло курної скалки, а коло вимоканої жидом свічки, котру приносить дівчині ввічливий парубок, і сам тут же сидить вечір коло ніг своєї Омфали. Це вже люди, яким доступна й потрібна душевна ніжність». Та й «великий російський письменник» М. Гоголь у своїх «матеріалах з російської історії» (1952. — с. 36) засвідчував, що «з слов’ян південні незрівнянно перевищували північ[них] цивілізацією, м’якістю й деякою витонченістю натури».
Про цю ж «протилежність» читаємо й у О. Герцена(1907. — с. 130): «Тільки ціле століття рабства змогло винищити все те (хвалити Бога, не все... — М. Л.), що було в цьому хороброму народі незалежного і поетичного. В ньому значно більше індивідуального розвитку, більше місцевих особливостей, ніжу нас. У нас жалюгідна форма без відмінності покриває все життя народу...»
То хто ж — «плем’я»!
11. Міф про справжніх «героїв» та підступних «зрадників»
У своєму природному намаганні остаточно скорити народи поневолених колоній будь–яка метрополія в межах широкопланового завдання знищення їхньої власної історії (в тому числі й шляхом її присвоєння) завжди вдається до тотальної дискредитації та поганьблення наявного пантеону національних героїв із одночасною заміною їх новоствореними постатями «справжніх героїв» — з–поміж осіб, що всіляко сприяли закріпленню панування метрополії.
Трішки перефразувавши чи, точніше, розширивши відомий вислів І. Дзюби, зазначимо, що й російська імперія у всіх її різновидах — від Московського царства і до СРСР — усіляко намагалася переконати українське суспільство у тому, ніби її, імперії, прислужники і, таким чином, зрадники українського народу — це герої, а справжні герої української нації, борці за її незалежність — то, мовляв, «зрадники» і «бандити». Зрештою, це стало важливою складовою міфологізації як історії України, так і історії російської імперії взагалі, причому якщо першу всіляко спотворювали, штучно пов’язуючи із «зрадниками», в ліпшому разі — замовчували, то остання, навпаки, всіляко «героїзувалася».
Саме тому, як уже зазначалося, в українській історіографії (а про російську — годі й думати!) практично не згадується про битву на Синій Воді, яка й справді «поклала початок визволенню Русі від монголо–татар». Та й про славнозвісну Конотопську битву — «один із центральних епізодів україно–російської війни 1658–1659 рр.» (Малий словник... — 1997. — с. 208) — ні півслова: ні у трьох виданнях «БСЗ», ні у двох «Української радянської енциклопедії». Навіть згадане академічне видання «Історії УРСР», розлого (т. 2. — с. 85) оповідаючи про перебіг подій «влітку 1659 р.» (від винищення гетьманської залоги в Переяславі, Ніжині та Чернігові й аж до масових виступів «проти зрадницької політики І. Виговського» селян, по більшості — чомусь білоруських, і козаків, від чого той, врешті–решт, «змушений був рятуватися в таборі польсько–шляхетських військ»), начисто випустило з виду таку собі «дрібничку»: розгром І. Виговським 28–29 червня «100–тисячного (за іншими джерелами — майже 150–тисячного. — М. Л.) російського війська та загонів відданого Москві наказного гетьмана І. Безпалого (від 19 квітня князь Трубецький намагався заволодіти Конотопом, який відважно боронив Г. Гуляницький, маючи під рукою, як зазначає Бантиш–Каменський, «не більше чотирьох тисяч» захисників! — М. Л.)... У бою загинуло близько 40 тис. царського війська, 15 тис. (у тому числі півсотні воєвод) потрапило в полон. Утрати військ гетьмана Виговського становили 4 тис. козаків і 6 тис. татар) (Малий словник... — 1997. — с. 208–209). І нічого тут губи копилити. Коли вже така кількість істориків — і так дружно! — про щось мовчить, чи то пак не пише — значить, його просто не було. І бути не могло!..
50 Важко навіть уявити, як би зреагував цей визнаний учений–славіст, коли б йому хтось напророкував, що майже через століття історик, із університетською освітою, заперечуючи всі досягнення видатних російських істориків XIX ст., цілком серйозно виступатиме із заявами про те, ніби «нації такої (українців. —