Незважаючи на те, що Мазепі, як і багатьом іншим патріотам рідної землі, його попередникам і нащадкам, не вдалося здійснити своїх величних задумів щодо визволення «бідної матки України» з–під московської кормиги, все ж ні, не «забыт Мазепа», як мріялося поневолювачам, бо, як наголошує Т. Мацьків, саме гетьман Мазепа «став символом прагнень українського народу в нерівній боротьбі за свою волю!» І саме в цьому щонайперше таїлася неминаюча загроза Мазепи усім імперським режимам, що в різні часи панували в Україні.
Та й сама багаторічна державницька діяльність гетьмана в Україні не була безплідною. Ось якою залишив він її після себе, за спостереженнями данського посла Юста, занотованими останнім 16 червня 1711 р. (Борщак, 1933. — с. 15–16): «У козацькій країні всі благоденствують і всі живуть у розкоші... У протилежність до росіян, кожний козак ходить до церкви зі своїм молитовником. Вони під усіма оглядами незрівнянно чистіші й охайніші за росіян... Хати гарні, вулиці чисті. У Росії нічого подібного я не бачив...»
Звернімо увагу на це об’єктивне свідчення іноземного дипломата, бо ще й нині деякі «знавці» нашої історії силуються всіляко принизити значимість і здобутки Української Держави часів козаччини, зводячи її до «шалапутного» існування такої собі «ватаги розбійників і гультяїв» на Січі. Свого часу, як зазначає відомий дослідник історії та культури України Г. Нудьга (1991. — с. 21), «російські царі, зокрема Катерина II, всюди “трубили”, що козаки — це розбійники, які не визнають ніяких порядків і цивілізованих правил співжиття між народами...» Та «зовсім інше пишуть представники Європи», які до того ж свідчать не з чужого голосу, «а на основі зовсім конкретних фактів, свідками яких вони були». Так, посол Венеціанської Республіки А. Віміні, що прибув з цією місією до Хмельницького в 1650 р. (саме він, наголошує Г. Нудьга, «першим вдався до терміна “республіка”» щодо козацької України), у своїй «Реляції», написаній у 1651 р. (передрукована в «Киевской старине» у 1900 р.), засвідчував (там само. — с. 54), що «запорожці — люди прості, але мають бистрий розум, який найкраще виявляється у державному правлінні (важливо, що до такого висновку Віміні прийшов «після власних спостережень над державними принципами козаків». — M. Л.)» Найвищим органом правління у козаків є Рада, на якій «козаки обмірковують свої справи, обороняючи кожний свої погляди без чванства», а коли упевняться, що чиясь думка є кращою, аніж власна, то сприймають її, «і цього не соромляться». Варто зазначити, що наша держава того періоду аж ніяк не обмежувалася одним лише Запорожжям. Хоча, безперечно, то була надзвичайно важлива складова її державного устрою, та не менш важливою органічною складовою була й так звана городова Україна (городове козацтво).
Важливо й те, що ці свідоцтва, як наголошує І. Борщак, висловлені «по гарячих слідах Мазепи... Почитайте, що пише в 1841 р. німець Коль або в 1851 р. англієць Генсон про Україну, й порівняйте, що майже одночасно, в 1839 р., пише про Росію маркіз де Кюстін, і ви побачите, який тривкий слід залишила на Україні культурна діяльність Мазепи». Звичайно, марно намагатися шукати в Мазепі такі звичні нам за укоріненими радянськими стереотипами риси «справедливого народного героя», котрий завжди бере бік знедолених. Скоріше, навпаки, — у спорах він підтримає не селян, навіть не козаків, а візьме бік можновладної старшини, бо він — державець, а тому мусить діяти не лише в силу своїх особистих якостей чи почуттів (які, зазначимо, немає жодної потреби ідеалізувати, адже гетьман був людиною у повному розумінні цього слова, а отже, тою чи іншою мірою підвладним усім людським емоціям, почуттям, бажанням), а керуючись залізною логікою державних інтересів і об’єктивних умов, що створилися попри його волю чи бажання (як це, наприклад, сталося із сумнозвісним наверненням армії Карла ХІІ в Україну). Тому, перебуваючи на чолі України, яку він бажав перетворити у незалежну державу (в «могутнє королівство», як наголошував Ф. Вольтер), Мазепа, знаючи, щб становить головну підвалину будь–якої держави (недарма ж, як стверджують дослідники, він полюбляв Макіавеллі), мусив тримати сторону старшини, бо лише з неї міг «зробити освічену аристократію»[52].
І його політика таки дала українській старшині «ідеольогічну основу національної аристократії, завдяки якій вона... навіть перетворившись у російське дворянство, висунула пізніше з–поміж себе не одного діяча національного відродження. Ледве чи таке явище було можливе без двадцятилітнього гетьманування Мазепи», — наголошує І. Борщак. Тож і оцінювати цю постать, напевно, доцільніше саме як державного діяча, а не блукати в лабіринтах його особистих якостей, які до того ж є менш очевидними, аніж його вчинки як державця. Ось і М. Костомаров, звинувачуючи Мазепу в «підступному задумі», пояснює його наміри тим, що «це був егоїст у повному розумінні цього слова» (Мазепа... — 1905. — с. 712–713) — чи не занадто просто для діяча такого рівня?
Що ж до традиційного лементування поневолювачів українського народу з приводу горезвісної «зради» Мазепи, то такими ж «зрадниками» були оголошені Москвою і гетьман Павло Полуботко, і останній кошовий Січі Петро Калнишевський, і голова Директорії Симон Петлюра, і один з провідників ОУН Степан Бандера, і безліч інших патріотів України.
Особливо безугавно переминали на зубах цю іманентну «зрадливість» українців у численних художніх витворах «епохи соцреалізму» повоєнної пори. За встановленим каноном навіть позитивних героїв–«хохлов» зображали недолуго–хитруватими, з обов’язковим кривомовним просторікуванням на своєму чудернацькому «наріччі», готових за шмат сала виказати навіть рідну матусю (до речі, й нині російськомовні ЗМІ всіляко намагаються зобразити — скористаймося вікопомним виразом «найпрогресивнішої» соціалістки — «тупоголовых украинцев», саме такими) — начисто нехтуючи тим, що, як слушно зазначає В. Лупейко (1998), саме «Росія “подарувала” гітлерівському вермахту ціле сонмище зрадників. Генерали Власов, Зайцев, Малишкін, Трухін, Благовєщенський, Закутний, Жиленков, полковники (згодом стали генералами) Мальцев, Меандров, Зверев, Шатов, Корбуков та інші вірою й правдою служили Рейху аж до падіння Берліна й визволення Праги[53]... А тим часом» впродовж чотирьох років війни, жоден (жоден!) з найвищих офіцерів–українців, маршалів чи генералів (а їх немало було серед вищого командного складу РСЧА: Тимошенко, Малиновський, Гречко, Москаленко, Рибалко, Лелюшенко, Жмаченко, Кравченко, Батицький, Кошовий та інші. — М. Л.), не перейшов на бік ворога, не порушив військової присяги...» Важко навіть уявити, як реагувала б Москва, «якби бодай один генерал–українець подався б у відступники?!»
52 «Ми звикли по плебейському реготати над словом «шляхта», — писав ще в 1970 р. у своєму знаменитому есеї «Серед снігів» В. Мороз, — і забули, що від нього походить також «шляхетність». Найбільше лихо України в тому, що постійні лихоліття зробили з нас націю плебеїв. А будівничі, елітарні якості може мати тільки аристократ». Як це не гірко визнавати, однак наше сьогодення незаперечно доводить: поки що в незалежній Україні найгостріше бракує саме національної аристократії...
53 Зраджували не тільки одинаки — на бік ворога переходили цілі підрозділи. Одна лише сумнозвісна «РОА» чого варта! Або ще: про «жахливі злочини зарізяк із дивізії СС «Галичина» московська пропаганда безугавно туркала у вуха кожній радянській людині, а от про «подвиги» — ба навіть про сам факт існування — російських дивізій СС не прохоплювалася ані словом. Однак як свідчать німецькі документи (УПА в світлі німецьких... — 1983. — с. 216), звинувачувані московським режимом у «зраді інтересів українського народу» вояки УПА категорично не бажали «підпорядковуватися ген. Власову... — ні політично, ні військово». «На нашій землі, — наголошував наказ Командира УПА Клима Савура (полковник Д. Клячківський — див.: Малий... — 1997. — с. 407) «командирам і командантам Української Повстанчої Армії», — ми ведемо боротьбу з імперіалістичними Москвою та Німеччиною...» (АД: Наказ... — 1943. — Арк. 29).
Чи не тому обидва окупаційні режими застосовували одну й ту ж тактику дискредитації національно–визвольного руху в Україні: якщо Берлін твердив, що «у проводі ОУН сидять агенти Москви, Сталіна і жидівських опричників», то Москва, навпаки, переконувала, що «ці запроданці прикидаються, ніби й вони борються проти німців», а насправді вони хочуть «вкинути Україну в пельку Гітлерові»; зате у висновках обидві сторони були єдині — «тому вони мусять бути знищені» (Косик, 1997. — с. 376,416).