І ще одне свідчення, не позбавлене цікавинки. «Напередодні більшовицького заколоту (1917 р.) квадратна верста російських земель давала у державну скарбницю щорічний прибуток 451 руб. 63 коп. Земля України з тієї ж версти давала 1023 руб. 49 коп.» А щодо видатків з бюджету імперії, то він передбачав таке: «на одного українця, скажімо, Херсонщини 56 коп., а на мешканця Петроградської губернії — 4 руб. 23 коп.» (Войтенко, 1996. — с. 40).
Тож, як ми мали змогу переконатися, зовсім не за карі очі так наполегливо тягли Україну, її народ у «братні» обійми, а, як слушно підмітив у вірші «Шовіністам» Д. Паламарчук (1995), «щоб дерти шкуру з того ж таки “брата”»...
13. Міф про «исконнорусскость» Криму
Після того як несподівано тріснули потужні канати, що намертво і, здавалося, назавжди («навіки разом!», переконували нас кремлівські кормчі, спритно виставляючи «братній» налигач таким собі «виявом споконвічних прагнень і сподівань українського народу...») пришвартували Україну до Союзного причалу, і вона — повільно і важко — вирушила у самостійне плавання, деякі російські державці та політики почали посилено експлуатувати термін «одвічно російський» стосовно Криму і особливо — Севастополя[54].
За визначенням «Словаря русского языка» (1981. — т. 1. — с. 678), термін «исконный» (український відповідник — споконвічний, одвічний) означає «існуючий з незапам’ятних часів, завжди». З незапам’ятних часів існує, наприклад, Київ, бо відомо, що місто було збудоване задовго до того, як з’явилися перші літописні згадки про нього. У той же час, якщо виходити з обумовленого внутрішнього змісту цього терміна, навряд чи правочинно вживати його як щодо назви «Росія», оскільки добре відомо, коли і як вона виникла, так і щодо більш розширеної назви «Русское (в розумінні — «Російське», але аж ніяк не «Руське») государство», бо коли навіть прийняти на віру притягнуте Горбачовим за вуха визначення «тисячолітня держава», то й це ніяк не відповідатиме ознаці «з незапам’ятних часів», позаяк із літописних джерел достеменно відомо, як Московське князівство переростало у Російську державу, а також — як і коли сформувались і це князівство, і сама Москва.
Неважко довести, що ще менш правоспроможним є вживання цього епітета щодо Криму, бо зовсім не з незапам’ятних часів, а в 1783 р. Крим насильницьки приєднали до Російської імперії, попередньо, в 1778 р., депортувавши за наказом Катерини II з рідної кримської землі понад 31 тисячу (Вольфсон, 1941. — с. 62) християн — греків та вірмен, котрі заселили півострів задовго до приходу татар, уклали у розвиток цього краю труд багатьох поколінь. От саме про них (однак задовго до грецької колонізації півострова, на початку І тис. до н. е. його вже населяли перші літописні аборигени — таври, які частково збереглися аж до XV ст.) і можна сказати, що Крим — то «одвічно» їхня земля.
Те «добровільне» термінове відселення християн із Криму супроводжувалося чи не такими ж актами насилля над православним людом, як згодом і приєднання «нечестивих» татар. Уяву про це дає бодай одне невеличке свідчення з праці професора імператорського університету святого Володимира Ю. Кулаковського (1914. — с. 134–135): «Трагедія розгрому вікового устрою життя одвічного кримського грецького населення, жах розорення, сльози і зойки жінок та дітей...» Тут би, здавалося, і зупинитися «захисниці» усіх пригнічених, адже після пріснопам’ятної депортації християн татарам більше не було кого «утискати» в Криму. Та де там! Доля самих християнських підданих з Криму взагалі менш за все турбувала Росію — лише власні інтереси Завжди були «альфою» та «омегою» імперської політики[55]. У декларації Катерини II від 8 квітня 1783 р. про «приєднання» Криму мовиться: «Перетворення Криму в незалежну (від Туреччини за Кючук–Кайнарджійським «миром» 1774 р., але не від Росії! — М. Л.) область не принесло спокою Росії...» Ось саме про чий спокій так щиро й невтомно пеклася прихильниця справедливості — про власний. А просторікування щодо знедолених у татарській «неволі» християн — то крокодилячі сльози про людське око, а точніше — з метою створення зачіпки для виведення на сцену головного козиря у цій брудній грі — російської армії.
У своїх стосунках із «нечестивими» туземцями «цивілізована» імперія дозволяла собі вповні обходитись і без подібних «зачіпок», адже, згідно з офіційною доктриною Москви, татари — і не тільки кримські, а й казанські, й астраханські, й сибірські — то «споконвічні вороги Росії». Тож які тут можуть бути церемонії — вони повинні скоритися! І оце підкорення, зазначає згаданий Є. Марков (1884. — с. 349), «здійснилося у декілька вельми рішучих заходів». У 1736 р. граф Мініх, вигнавши татарське військо з Перекопської фортеці, «так акуратно взявся за чистку Криму, що Бахчисарай та інші головні міста... перетворилися у купу руїн, а степи цілковито обезлюдніли». 1737 р. інший російський фельдмаршал, граф Лассі, розгромивши військо Мерглі–Гірея, «з тою ж німецькою пунктуальністю заходився спустошувати степи і руйнувати міста. Він спалив 1000 сіл, які вціліли після Мініха лише тому, що залишалися в стороні від його маршруту. Вдала робота так розлакомила знаменитого маршала», що вже наступного року він знову подався до Криму. Та на цей раз, зазначає Є. Марков, «похід виявився неможливим з тієї простої причини, що в Криму нічого не залишилося після походів 1736 і 1737 років», і військо не могло себе прогодувати розбоєм. Тому змушені були на деякий час дати спокій татарам. Але вже 1771 р. князь В. Долгорукий «знову взяв приступом і розорив міста Перекоп, Арбат, Кафу, Керч, Єнікале, Балаклаву, Євпаторію, Бельбек і Тамань». А далі вже чекає своєї черги ще один безжальний фельдмаршал — Суворов...
Очолював на той час Кримську державу незалежний та незговірливий хан Девлет–Гірей, для усунення якого від влади «Росія пустила в хід багаторазово перевірений засіб — підкуп», зазначає відомий дослідник історії кримсько–татарського народу, доктор історичних наук В. Возгрін (1992. — с. 265), який, до речі, вбачає свій обов’язок як історика в тому, аби «показати аж ніяк не прикрашену, а вивільнену від багаторічних нашарувань брехні, бруду і мерзенних домислів картину історичного розвитку кримського народу». У 1777 р. на кримський ханський престол зійшов проросійськи орієнтований хан Шагін–Гірей, котрий своїм указом зрівняв у правах християн із магометанами. Та вже незабаром самодержиця Катерина заявила про нестерпні утиски християн у Криму, що невідворотно призвело до горезвісної акції «приєднання». Між іншим, Шагін–Гірей був одружений на росіянці — чим не красномовний штрих до портрета «утискувача» християн?
Новий хан повернув Росії усіх уярмлених військовополонених християн, нещадно винищував прихильників легкої наживи, котрі грабували українські поселення і, взагалі, як наголошує інший дослідник історії Криму Б. Вольфсон (1941. — с. 61–62), «проводив русофільську політику». Та дарма, бо ніщо не може порятувати ягняти, коли вовк їсти хоче!
На відміну від істориків, котрі, на думку В. Возгріна, висловлюють свою думку «цілком чітко, з повною щирістю», таких, наприклад, як відомий дослідник історії Російської імперії С. Бахрушин (1936. — с. 57), котрий акцію «приєднання» прямо і «точно охарактеризовує як “анексію”», а згаданий Б. Вольфсон (1941. — с. 65) — «загарбанням» Криму, тобто називають речі своїми іменами [у перші десятиліття існування СРСР до такої ж оцінки вдавалася й офіційна московська історіографія, називаючи ту акцію «так званим «приєднанням...» і навіть «загарбанням Криму» (Малая Советская Энциклопедия. — т. 7. — М., 1931. — Кол. 416)], є й такі, наголошує В. Возгрін, що «цією рисою не можуть похвалитися» і готові виправдати будь–які дії можновладців. Так, наприклад, П. Надинський іменує цю акцію не просто «приєднанням», а «возз’єднанням» (1950. — с. 59). Ба більше — якщо вірити тому ж Надинському, то «возз’єднання Криму з Росією не було загарбанням чужої землі. Крим — одвічно руська земля, з якою руський народ (то все ж таки — руський чи російський? Бо, як уже було зазначено, далеко не все те, що тоді дійсно було «руським», зараз автоматично може вважатися «російським». — М. Л.) та його предки — східні слов’яни з колиски свого історичного життя були завжди тісно пов’язані... Кримські землі належали Київській Русі». Тож, на думку цього реформатора від історії, тільки після «возз’єднання» нарешті було досягнуте справжнє торжество справедливості, позаяк «кримський півострів було повернуто справжньому володарю — російському народові» (1951. — с. 92–93).
54 «У наших умовах, — пише, зокрема, російський історик, котрий уже «понад 17 років» мешкає в Криму, нині — професор Севастопольського державного технічного університету, В. Поляков (1998. — с. 18), — націоналізм обтяжується не тільки економічним крахом, бідністю, хаосом, катастрофічним падінням виробництва, а й тим, що Крим і Севастополь, «как исконно русские земли», незаконно передані в 1954 р. зі складу Росії Україні (без Севастополя)...»
55 Такою ж вона залишається й нині. Так, скажімо, стосовно конфлікту між Вірменією й Азербайджаном вважається доцільною зовсім не політика примирення конфліктуючих сторін (їм «треба дати повну волю насолодитися національною свободою»), а типово імперська: «без ризику для себе слід підтримувати обидві сторони», розтовкмачує студентам російських вузів автор солідного підручника (Ильин, 1999. — с. 407). А у «російсько–грузинському протистоянні», у якому пропонується використовувати «боротьбу за Абхазію, Південну Осетію, можливо Аджарію, в котрих зацікавлені як Грузія, так і Росія... рішення, яке підказує [авторові] інтуїція, полягає у створенні протекторатів подвійного підпорядкування» — примарна епоха «дружби народів», схоже, скінчилася...