А щодо геніальності самого «всеперемагаючого» вчення — надамо слово колишньому першому секретареві Полтавського обкому КПУ, членові ЦК КПУ та ЦК КПРС Ф. Моргуну (1995), який не із чужих слів знає теорію і практику ленінського вчення: «Більшовизм спотворив та довів до абсурду соціалістичну ідею, побудував тоталітарну державу, в якій нема місця ані економічній, ані людській свободі. Соціалісти Заходу будують громадянське суспільство з ринковою економікою, вони авторитетна сила цього суспільства. На ідеях ленінізму–сталінізму його не побудуєш. Сумно, коли деякі ліві сили продовжують триматися за сталінізм як прапор свого руху. Перспективи у нього нема»[59].
Та й інший професійний московський ідеолог, колишній начальник Інституту воєнної історії Д. Волкогонов, признавшись, що йому, «людині, що довгий час боролася за реалізацію догматизованих постулатів марксистсько–ленінскої ідеології, говорити таке непросто, навіть важко», змушений був визнати (Генерал Дмитрий Волкогонов... — 1990): «Що таке комуністична перспектива... що нового можемо сказати про цю перспективу? По суті — нічого. Тоді навіщо ставити таку химерну мету? (Виділено Д. В. — М. Л.)».
Але останні й досі роблять вигляд, буцімто знають, що і як, оскільки до зубів озброєні «найпередовішим» вченням всіх часів і народів. Щоправда, переборовши майже генетичний страх перед щонайменшими спробами коригування узвичаєних постулатів, і вони змушені — на потребу дня — вдаватися нині до певних, я б навіть сказав, корінних замін особливо потьмянілих партійних догм — скажімо, виступати «за багатоукладну економіку», в той час коли «Маніфест Комуністичної партії» Маркса — Енгельса недвозначно наголошує на тому, що взагалі «комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності» (Маркс К., Енгельс Ф., 1972. — с. 40). Та задля відвоювання владних позицій, певно, і не на такі поступки можна погодитись.
Не маючи за душею ніякої серйозної альтернативи європейській, тобто ринковій моделі економічного розвитку, що упевнено опановує світ, і переконливо продемонструвавши усьому світові, чого варта їх власна «модель», наші «вічно вчорашні» у разі захоплення ними влади змушені будуть й собі «капіталізуватися», себто стати на рейки ринковості. Утім, колишня компартійна верхівка практично вже давно це вчинила, «приватизувавши» партійні кошти, які жодним чином не були, власністю самої лише партноменклатури (як і партії в цілому, позаяк упродовж усього періоду існування злочинного режиму її керівництво, узурпувавши владу в державі, постійно запускало руку до державного бюджету). Або — знов намагатися реанімувати конаючу серед уламків колишнього соцтабору, остаточно збанкрутілу азійську, чи то пак «соціалістичну», економічну модель, відновлення якої потребуватиме невідворотного повернення й горезвісного сталінського «порядку».
Ще перший давньогрецький «комуніст» Платон, майже дві з половиною тисячі років тому зводячи подумки у своїх знаменитих «Діалогах» «ідеальну державу», в якій розподіл праці мав відповідати «потребам та природнім задаткам» її громадян, усвідомлював, що в її основу має бути покладено саме подібний устрій. Передбачаючи наявність у цій державі трьох основних верств — правителів, стражів та простих трудівників, у тому числі й рабів, він був переконаний (Платон, 1971. — с. 226), що «перехід з однієї верстви до іншої (наприклад, якщо «ремісник чи хтось інший, ділок за своїми природніми нахилами... спробує перейти до верстви воїнів, або хтось із воїнів намагатиметься проникнути до складу членів ради чи стражів...» — М. Л.)» повинен «вважатися найвищим злочином». Тож, якщо вже ти народився (радше якщо визнали тебе «мудрі правителі») баобабом, чи то пак ремісником або землеробом, то, як співав В. Висоцький, так і будеш ним, аж «доки не помреш». Саме такий порядок й запровадив лиховісний «батько народів», припнувши робітників до заводів та фабрик, селян до колгоспів, а всіх радянських людей назагал — до певних місць мешкання, визначених так званою пропискою.
Та повернення до тих порядків уже просто неможливе — як неможливо змусити мільйони людей, що вдихнули п’янкого повітря свободи, знову жити у задушній атмосфері союзного бараку. Тож і роблять кілька кроків назад, поступаючись «принципами» та сподіваючись зробити хоч один уперед. Он і чільний комуніст Росії Г. Зюганов, відчуваючи вже явну недостатність ратування за згадану багатоукладність навіть укупі з відмовою від впалого нині в пошані атеїзму, змушений сьогодні визнати (Челноков, 1996), що «марксистсько–ленінська концепція не тільки застаріла, а й багато в чому була хибною». Подібний висновок багато чого вартий!
Не ставлячи собі за мету більш–менш детальний аналіз цього «революційного вчення», спрямуємо лише увагу зацікавленого читача на ще, на жаль, мало відоме в Україні, але надзвичайно грунтовне дослідження американця українського походження П. Балея (1981), вже сама назва якого розкриває як засадничі положення цього вчення, так і методи впровадження його вжиття. Переконливо показавши (с. 78–83) «еклектизм у Марксовій теорії історичного матеріалізму»[60], автор ставить закономірне питання: а, власне, «скільки ж тоді оригінального у Маркса?» І далі, покладаючись на те, як сам Маркс «признається до свого вкладу в розвиток комуністичних ідей», П. Балей доводить відсутність цього «оригінального».
Ще менше оригінального неупереджені дослідники знаходять у Леніна, бо «на ділі Ленін — ідеологічно і програмово — не вніс анічогісінько нового до марксизму в цілій своїй пропагандивній і революційній діяльності... До такої оцінки доходили й переконані марксисти, як–от Герберт Маркузе в одній із своїх праць («Совет Марксизм», Винтедж Бук, 1961. — с. 34) про СРСР: «Ленін не впровадив жодного нового теоретичного концепту, який змінив би структуру Марксової доктрини, ані не випрацював поняття про новий інтернаціональний характер клясової боротьби» (там само. — с. 23). Ленін був практиком марксизму «із здібностями політичного стратега в революційній діяльності, які набагато перевищували здібності Маркса як практичного політика», а тому він дуже швидко збагнув, що «марксизм це, по суті, принцип переваги політичної тактики над ідеологією в боротьбі за тотальну і абсолютну владу і що ідеологія це тільки один із важливих засобів у політичній боротьбі» — за ту ж владу... А величезний обсяг ленінської спадщини, характерною ознакою якої є те, що «на кожний виступ, документ чи послання» певного змісту у згаданому спадкові можна знайти виступ, документ чи послання «цілковито протилежного змісту», на думку І. Бунича (1994. — с. 65), «свідчить радше про незагальмовану шизофренію, ніж про “геніальну гнучкість”»...
59 Оголосивши себе соціалістами, колишні наші номенклатуриики, посилаючись на Швецію, Францію та інші країни колишнього «капіталістичного Заходу», силкуються переконати широкий загал у тому, що, мовляв, сьогодні майже півсвіту живе, як у Бога за дверима, саме тому, що там верховодять соціалісти. Воно то так, але ці лукавці «забувають», що той соціалізм, який вони, до речі, ще недавно узвичаєно обзивали «зашиваним капіталізмом», має таке ж ставлення навіть до «розвиненого» брежнєвсько–горбачовського (а про «недорозвинений» сталінський — годі й казати!) «соціалізму», як самі більшовики–ленінці до тих же західних соціалістів. Не кажучи вже про більшовицькі методи запровадження того «соціалізму» та його результати...
60 Зокрема, дослідник показує, що «а) авторство фрази «диктатура пролетаріяту» належить французькому революціонерові А, Блянкі, який зорганізував революційне товариство у 1848 році (коментар П. Балея: «вислів “диктатура пролетаріяту” є так само абсурдний, як розсудливість юрби чи “ініціятива мас”». —