«Вірні ленінці» намагаються усю вину за дошкульну поразку комуністичної ідеї звалити на Сталіна, який нібито припустився значного «відходу» від ленінської теорії. А ось який порівняльний аналіз цих чільних провідників більшовизму дають фахівці з точки зору соціоніки (Букалов, 1992. — с. 48–49): «Ленін розробляє теорію і практику збройного захоплення влади в країні й проведення революційних перетворень. Для цього створюється законспірована, підпільна партія, яка потім стане правлячою. Теорія починає впроваджуватися у життя найжорстокішими методами. Сталін перебував у дзеркальних (з точки зору соціоніки. — М. Л.) стосунках з Леніним. Це відносини взаємокорекції. І коли Ленін помер, Сталін став коригувати його дії та систему, що існувала, — у бік ще більш жорсткої централізації, нещадного пригнічення будь–якого вільнодумства. Він побудував свій “макет соціалізму”. На 1937 рік макет на вигляд був міцним — рухався, воював, однак позаяк то був “дослідний зразок”, то й працював він відповідно: для підтримання його життєздатності загинули десятки мільйонів людей»[61].
Так само, як нині запопадливі апологети ленінізму силкуються звалити усю вину за поразку комуністичної ідеї на «поганого» Сталіна, так і західні марксисти всіляко намагаються (Балей, 1992. — с. 160–165) «відокремити Леніна і увесь совєтський марксизм від Маркса» та обґрунтувати «немарксистськість» ленінської революції в Росії, доводячи, що «марксизм у практиці “пролетарської диктатури” скомпрометував себе на теренах Совєтсько'іімперії», а ленінізм, додамо, заплямував «чистий» марксизм. Якого поступу у розвитку суспільства можна очікувати, скажімо, від проголошеної Леніним формули: «Клас пролетаріату дорівнює комуністичній партії, а партія дорівнює радянській державі»! Якщо згадати відоме твердження про те, що в самодержавній Росії існувало два різновиди рабів — закріпачені селяни, що були рабами дворян, та самі дворяни, що були рабами царя, то — за аналогією — у радянській Росії, по суті, було те саме: «прості» радянські люди фактично були рабами партійної (і злитої з нею державної) номенклатури, а самі номенклатурний були відданими рабами генсека, який «за сумісництвом» очолював і державу — прямо чи через цілком підлеглих йому глав уряду та парламенту.
[Ще М. Драгоманов, аналізуючи тактичні методи російських соціалістів, зокрема єзуїтську теорію про те, що мета виправдовує засоби, пророчо передрікав (1906. — с. 385–386), що вона приведе врешті–решт до того ж таки деспотизму, на «останній та рішучий» бій з яким начебто й піднімали народ російські революціонери, оскільки «уже й тепер у деяких колах (маються на увазі так звані «виконавчі комітети». — М. Л.)» виразно видно ознаки тих же «придворних звичаїв: боязкість заперечувати... німування та піддакування». Із часом, завдяки невпинним потугам фактично злитих ідеологічного та репресивного апаратів режиму, ці симптоми набули тотального поширення.]
Щоправда, у цьому Ленін навряд чи суттєво переплюнув і самого Маркса, який у статті 42 статуту Комуністичної ліги, зокрема, задекларував (Балей, 1992. — с. 165): «Виключені і завіщені члени, як також усі запідозрені особи, будуть під наглядом і знешкоджені в ім'я добра Ліги». Як бачимо, обидва класики варті один одного і, як наголошує П. Балей (1981. — с. 22), «суттєвих розходжень між теорією Маркса і її практичним приміненням Леніна немає». І вже тим паче не варто переносити всю вину з комуністичної системи Маркса на постленінського диктатора Сталіна — він є її закономірним продуктом, який лише цинічно реалізував на практиці ті можливості, які дає режим пролетарської диктатури (як колись, так і нині показне піклування нібито про інтереси пролетарів та усіх знедолених є лише зручним прикриттям для компартійної верхівки у справі запровадження необмеженої власної диктатури)...
Біда, однак, утім, що, попри всю свою неоригінальність, марксизм, завдяки потугам численних його апологетів, став не лише теоретичною платформою, а й «інструкцією до дії», яке в руках звичних до крові комуно–більшовицьких «кухарок» стало безжальним знаряддям — скористаймося термінологією М. Волошина — «множення трупів». При цьому в основу цієї «революційної» діяльності з перетворення «старого» світу клався саме згаданий принцип Макіавеллі... Ну, а як виглядає теорія Маркса з точки зору основного критерію істинності, яким марксизм–ленінізм визнає практику? Короткий аналіз цього наводить відомий український історик М. Брайчевський (1993. — с. 6–7):
«Маркс і Енгельс вважали, що соціалізм має прийти на зміну капіталізмові внаслідок світової пролетарської революції. Цього не сталося...
Маркс і Енгельс вважали, що ланцюг капіталізму має розірватися в економічно найрозвиненіших країнах (Англія, Франція, Німеччина, США тощо). Цього не сталося...
Маркс і Енгельс стверджували, що перемога соціалістичних сил має спричинитися до відмирання державності. Цього не сталося...
Маркс і Енгельс вважали, що перемога соціалізму спричинить небачене піднесення всіх сторін суспільного життя, тимчасом як капіталістичний лад, утративши свої прогресивні потенції, здатний лише гнисти й розкладатися. Дійсність показала протилежне...
Маркс і Енгельс гадали, що перемога соціалістичного ладу забезпечить людству незрівнянно вищий рівень матеріального й духовного життя. Сталося навпаки: соціалістична революція всюди призвела до різкого зниження життєвого рівня, матеріального зубожіння, падіння духовної культури, моральної деградації, до панування брехні й облуди...
Маркс і Енгельс стверджували, що соціалізм буде царством свободи й усебічного розвитку людини–творця. Сталося протилежне. В умовах побудованого соціалізму країна перетворилася на суцільний концентраційний табір, царство страху, терору, знущання.
Маркс і Енгельс вважали, що з ліквідацією визиску людини людиною («соціалістичний» ступінь визиску, навпаки, значно перевищив «капіталістичний». — М. Л.) та класової нерівності зникне проблема міжнаціональних відносин, а натомість утвердиться ніким не обмежений інтернаціоналізм, який у віддаленій перспективі зумовить злиття народів у єдину загальнолюдську націю з єдиною загальнолюдською мовою. Цього не сталося. Навпаки, XX століття минає під знаком націоналізму та національно–визвольних воєн, розпаду великих колоніальних імперій, здобуття народами (великими й малими) державної незалежності».
Зате сталося багато такого, чого безвідповідальні «основоположники теорії та її неофіти», певно, і в моторошних снах не могли побачити! А й справді, чому узбіччя широко пропагованого «шляху до щастя всіх трудящих» всуціль завалено такою небаченою кількістю трупів як «ворогів» того руху, так і самих «ощасливлюваних»? Чому, попри гучномовні заяви більшовиків про те, що саме вони нібито вже вхопили бога за бороду, себто стоять на єдино правильному шляху поступу, той проголошений рух до Правди та Істини супроводжувався небаченими за своєю цинічністю дводушністю і брехнею? Чому замість очікуваних небувалих результатів від «вивільненого труда» апологети марксизму–ленінізму спромоглися — і то в різних кінцях світу — лише на створення однаково нежиттєздатних (і водночас — надмілітарних) економічних систем з небаченим ступенем визиску трудівників? Чому, попри постійні запевнення радянського керівництва про те, що СРСР ось–ось «наздожене і пережене» західні країни у їх економічному розвитку, насправді сталося — зараз це визнає навіть останній генсек КПРС М. Горбачов (1999) — протилежне: «вони обігнали Радянський Союз на цілу епоху»! Чому проголошена побудова «найсправедливішого суспільства» невідворотно призвела до фактичного відновлення рабовласницького ладу у найжахливішому його варіанті, тобто до руху, як влучно підмітив поет–політехнік В. Кравець (Щирого... — 1998. — с. 156), «вперед — у печеру...»!
61 А на більше квадра «Бета» — саме до цієї квадри й належало ленінсько–сталінське керівництво — просто нездатна. Тут, певно, доречно дати бодай невеличке пояснення щодо термінів, якими оперує соціоніка (там само. — с. 43–47). Ця доволі молода наука вирізняє 16 видів інтертипних відносин — від найсприятливіших типу «дуальні», «активація» до найважчих типу «конфліктні», «суперего», «квазітотожні». Четвірки найбільш сумісних між собою типів з дуальними, дзеркальними та активаційними взаєминами утворюють квадри. Таких соціонічних квадр, «що реалізують те чи те начинания», всього чотири — «Альфа», «Бета», «Гама» та «Дельта». «Визвольною війною в США керувала квадра «Альфа»: Д. Вашингтон — «Гюго», Т. Джефферсон — «Декарт», Б. Франклін — «Дон Кіхот», С. Адамс — «Дюма». Належність їх до квадри «Ал ьфа» — квадри демократів — визначила демократичність характеру закладених ними основ державного устрою в США... Жовтневу революцію й державне будівництво в СРСР здійснювала квадра «Бета»: В. І. Ленін — «Македонський», Л. Д. Троцький — «Гамлет», М. І. Бухарін — «Єсенін», Й. В. Сталін — «Горький», В. В. Молотов — «Гамлет» (до речі, А. Гітлер та Б. Мусолліні теж належали до цієї квадри. —