Тож за щонайменших намагань будь–якого із зачинених там народів залишити її межі — Росія без вагань виводитиме на сцену ту саму дійову силу, що і при згадуваній сумнозвісній акції Катерини II по «спасінню» християн у Криму, а саме російську армію. Так було у Тбілісі та Вільнюсі, у Придністров’ї та Чечні — так буде усюди, де імперські інтереси Росії будуть загрожені черговим намаганням якогось із «суб'єктів федерації» домогтися реалізації свого природного права самому порядкувати на своїй землі. І таке протистояння — то загострюючись, то вщухаючи на якийсь час — продовжуватиметься аж до тих пір, допоки протиприродне імперське утворення не дійде свого логічного кінця, і «бездарно створена» Федерація, як по–війському коротко, але вичерпно сказав про це генерал–полковник А. Лопата (2000), «так само бездарно закінчиться»...
А поки що російські великодержавники, сяк–так приладнавши доволі мулькі для них шати демократів, не можуть відкрито заперечувати те осоружне їм право, однак можливість його реалізації повною мірою визнають лише за російським народом, а от щодо «інших народів Росії» (Руцкой, 1995. — с. 18–19), то гарантією їх «вільного розвитку», на думку цих «облаштовувачів», «має стати принцип «національно–культурної автономії», яка передбачає безперешкодний розвиток національних культур», але, ясна річ, «в рамках єдиної та неподільної Росії», тобто такий, що «виключає створення будь–яких внутрішньо–російських “суверенних держав” за національною ознакою».
Ще жорсткішу позицію, «виходячи зі столипінського, що нам, патріотам, потрібні не потрясіння, а велика Росія», виголошують у виданій Московським університетом монографії представники російської «червоної професури» (Россия: опьгг... — 1994. — с. 96), котрі, будучи невдоволеними «інспірованим більшовиками стихійним безладним процесом етатогенезу (від французького etat — держава. Вочевидь, мається на оці процес появи нових державних утворень на території колишньої Росії–СРСР. — М. Л.)», який, звісно ж, тільки «задовольняє дрібні амбіції нечисленної національної бюрократії», теж намірилися покласти «однозначний кінець» цьому «безладдю», а тому пропонують оголосити РФ «територіально одноцілою». Для цього, за їх задумом, «на законодавчому (конституційному) рівні змінюється статус суб'єктів федерації» і «приймається не регіонально–етнічний, а регіональний (територіальний) поділ, що зрівнює територіально–адміністративні одиниці»[62].
Так, усілякі там претензійні національно–автономні утворення, які й досі, «незважаючи на незворотну логіку здійсненої колонізації», все ще уражені сепаратизмом (Россия: опыт... — 1994. — с. 226), стають «нормальними» губерніями. Що, до речі, дасть змогу «правильно тлумачити» федералізм у Росії (Ильин, 1999. — с. 534–535): «не як національно–територіальну, але як територіальну форму демократичного ладу на підґрунті волевиявлення всіх (а не «титульних») громадян, що мешкають у даній адміністративній одиниці» (не обмежуючись такими напівзаходами, автор прямо пропонує «припиняти концентрацію “титульних” етносів у автономіях» шляхом «зацікавленого симбіозу великоросів з іншими етно–популяційними одиницями»). При цьому Москва, ощасливлюючи своєю «батьківською» опікою «менш просунені у цивілізаційному плані нечисленні народи», заодно «знімає одвічну російську проблему центру — околиць».
Чітку уяву про те, як саме мають на меті здійснювати оце «зняття проблеми» кремлівські «опікуни», дає згадана (див. гл. 13) «робоча концепція» Ради Безпеки РФ («...підлягають тотальному знищенню», 2000): «Учасники наради дійшли висновку, що гірські селища чеченців, які становлять менш як 20 % усіх населених пунктів Чеченської республіки, не мають якої–небудь значної економічної або іншої цінності ані для даного суб'єкта федерації, ані для Росії в цілому (?!! — М. Л.) і підлягають повному знищенню у секторі Бамут — Зандак — Ітумкале. Одночасно тут мають бути створені умови, абсолютно не придатні для проживання, а рештки мирних жителів (на думку богорівних членів РБ РФ, вони «завжди мали яскраво виражену антирадянську, антиросійську орієнтацію і постійно надавали допомогу різним злочинним угрупованням», а тому для їх «виштовхування» зі своїх помешкань «планується здійснити інтенсивний бомбовий і ракетно–артилерійський обстріл укріплених пунктів бандитів і терористів...» — М. Л.)... слід переселити до північних районів Чечні або асимілювати у інших районах Росії...» Тож виходить цілковито за Шевченком:
Схоже, В. Путіну не дають спокою лаври новітнього «скорювача Кавказу»: йому не забракло цинізму взятися за довершення справи Єрмолова (про існування подібних планів, зокрема «плану Єрмолова і Вельямінова» та «плану [царя] Миколи», пише у згаданій повісті Л. Толстой) і Сталіна — моторошне півторастолітнє коло брутального нищення чеченського народу замкнулося...
Однак згадана «концепція», попри її вражаючий цинізм, не вирізняється оригінальністю, ба більше — існує її історичний двійник чи радше, судячи з його віку — понад півстоліття! — ідейний батько. Його автор брав на себе сміливість стверджувати, що міста, які йому не глянулися, теж не мають жодної цінності, й будь–які «аргументи щодо [їх] значення були [ним] відхилені». Він «непохитно» стояв на тому, аби їх «зрівняти з землею» (щоправда, не заперечував і проти того, щоб «задушити голодом»), шляхом завдавання інтенсивних бомбових ударів. І з тією ж метою: назавжди ліквідувати «центр бандитського (в оригіналі — «більшовицького». — М. Л.) опору», а попутно — ще й «позбавитися від мешканців цих міст», аби не довелось їх «годувати впродовж зими» — відверто й цинічно. Залишається додати, що йшлося у тій «робочій концепції» про Москву і Ленінград, а її автором був Адольф Гітлер (цитовано за книгами: Гальдер, 1971, с. 101, 177, 198; «Совершенно секретно!..», 1967, с. 260; Фест, 1993, с. 244)...
То ж, як бачимо, «одвічну російську проблему» намірилися «зняти» кардинально: за принципом «нема людини, чи то пак народу, — нема й проблеми». Саме на це й спрямоване пріснопам’ятне «злиття націй», адже дратівлива багатонаціональність, якою невідворотно оберталося «збирання» чужих земель, була неминаючим головним болем усіх імперій і врешті–решт спричинювала їх розпад...
Однак подібне категоричне ставлення до вирішення проблем з власними «окраїнами» жодним чином не заважає навіть таким «невеликодержавникам», як О. Солженіцин, вимагати від України поваги до можливого — у разі проведення референдуму з цього питання — волевиявлення навіть не народу, а всього лиш російськомовного населення Криму чи, скажімо, Донеччини. Тут уже і О. Руцькой, що прямо наголошує (назв. пр. — с. 4): «наш ідеал: великодержавна Росія; наша мета: відродження великої Росії... у її природних (? — М. Л.) кордонах», і О. Солженіцин, який заявляє (Выбраться... — 1994), що він нібито «ніколи не хотів великодержавності Росії» — одного поля ягоди. А проголошення — про людське око — опіки щодо «менш просунених» значить для них ще менше, ніж голослівно задеклароване метрополією право цих народів на самовизначення.
62 На такому ж недбалому ставленні до проблеми самовизначення виховується й майбутня російська еліта. У солідному (540 с.) підручнику для вузів (Ильин, 1999) хоча й визнається, що «етнос має святе право на свій уклад життя», але в Росії, повчає студентів поважний професор (с. 529), де існують «176 етносів, але одна нація», той самий етнос «не може вимагати права на державне самовизначення. Росія — не Африка. У ній — єдина нація... етнічною підкладкою якої виступає універсальний російський суперетнос...» Тому — «щоб уникнути тотальної різні» — про оге «святе право» жодному зі 176 етносів краще й не згадувати, бо, переконує автор (там само. — с. 392–393), «політичний лозунг про право націй на самовизначення, крім кон’юнктури, нічого не несе, він нічого не стверджує і не вирішує». А те, що із влаштуванням такої різні «братній» центр не завагається, не викликає найменшого сумніву...