17. Міф про утворення 25 грудня 1917 року в Україні Радянської республіки
У всіх підручниках з історії КПРС–СРСР, у всіх енциклопедичних і наукових, а також у незліченних художніх та художньо–документальних виданнях колишнього СРСР, ба навіть у численних підручниках з історії України, видрукуваних уже після проголошення незалежності нашої держави, можна прочитати проте, що 25 (12) грудня 1917 р. І Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив Україну «Республікою Рад». Насправді ж це виявилося тільки одним із багатьох міфів, удосталь напродукованих більшовицькою пропагандою. Як зазначає доктор історичних наук Я. Дашкевич (1993. — с. 43), він так настирливо пропагувався, що в громадській свідомості (та й в історичній науці України) перетворився у певний стереотип, ба більше — в аксіому, що вже не потребувала жодного доведення.
Та розглянемо бодай коротко справжній перебіг подій тих буремних часів, використовуючи, зокрема, дослідження згаданого історика. Почнемо з того, що жодної необхідності проголошувати Радянську владу (тобто владу Рад) в Україні просто не було, а тим паче аж після жовтневого заколоту в Росії, оскільки тут ще від 17 березня 1917 р, існувала Центральна Рада (російська політична практика і наука, звертає увагу Я. Дашкевич, ніколи не перекладала термін «Центральна Рада» як «Центральный Совет» — тоді одразу б стало явним ошуканство із встановленням так званої «советской власти» в Україні: на біса ж її встановлювати, коли цей «Совет» і так перебуває там на чолі подій!), визнана як іншими Радами, так і Тимчасовим урядом Росії, з яким вона вела переговори.
За даними самих більшовиків, наголошує дослідник, на березень 1918 р. у Центральній Раді з 792 депутатів 212 були представниками Всеукраїнської Ради селянських депутатів, 158 — Всеукраїнської Ради військових депутатів, 100 — Всеукраїнської Ради робітничих депутатів, 50 — інших Рад робітничих і селянських депутатів, тобто представники різних Рад становили понад 65 % особового складу Центральної Ради. Але російських більшовиків ця українська Радянська влада, ясна річ, аж ніяк не влаштовувала, позаяк основна маса Рад, що існували в Україні, під час наступу червоної Росії на Україну не підтримала російської окупації.
Та іншого годі було й сподіватися, адже ще під час виборів до розігнаних пізніше тими ж таки більшовиками Установчих зборів Росії саме в Україні останні, як партія, що позивалася виступати єдиним виразником трудових верств, зазнали повного політичного банкрутства. Ось як оцінювали результати тих виборів більшовицькі історики. «Цікаво зіставити, — зазначає знаний у ті часи більшовицький історик М. Попов (1933. — с. 116), — цифри (а вибори, як наголошує автор, відбувалися «через три тижні після Жовтневої революції», яку автор часто–густо називає «переворотом»[63], а отже, «вже після видання декрету про землю». — М. Л.) по окремих українських і по окремих великоруських губерніях. У Волинській губернії за більшовиків голосували 4 %, у Київській — 3 %, у Полтавській, більш наближеній до Росії, — 6 %, у Харківській (де наявний сильний пролетаріат і близькі зв'язки з Росією) — 11 % ...у цілому по Україні — 10 %. Абсолютно іншу картину дають нам великоруські та білоруські губернії: по Володимирській за більшовиків проголосувало 56 %, по Московській — 56 % (та це — губернії промислові), по Мінській (промисловості майже ніякої нема) — 63 %, по Смоленській — 55 %, по Тверській — 54 %. Із цих цифр як двічі по два ясно, що на Україні за більшовиків голосували головним чином робітники (виділено М. П. — М. Л.)». Останні ж, як відомо, були переважно поросійщеними. А кому ж віддав свої голоси електорат, як нині модно називати виборців, революційної України? Згаданий історик наводить «дані про те, скільки [голосів] отримали по Україні українські есери: по Київській губернії — 71 % (більшовики — 3 %), у Полтавській, де більшовики отримали 6 %, за один список УПСР (ця партія, яку М. Попов вважає найбільшою партією Центральної Ради, виставила там два списки: у першому українські есери виступили окремо, а в другому частина їх виступала «спільно з російськими есерами». — М. Л.) голосувало 60 %, у Чернігівській — 60 %...» Тож, як бачимо, український народ віддав практично абсолютну перевагу своїм прихильникам революційних перетворень, а не московським зайдам.
Більшовиків–ленінців таке «завертай голоблі», звісно, не влаштовувало. Тоді вони організували в Москві І з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України (відбувся 5–12 липня 1918 р.), який виступив проти «неправильних» Рад в Україні, оголосивши їх «так званими Радами» — російським більшовикам були потрібні не просто Ради як форма влади, а Ради, зрадницькі щодо інтересів українського народу і цілком віддані кремлівським вождям.
А коли навіть І Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, що зібрався в Києві 17 грудня 1918 р. у складі близько 2500 осіб, висловився за підтримку Центральної Ради та її лінії на незалежність України і з обуренням відкинув ленінський ультиматум, яким, формально визнаючи Українську Народну Республіку, кремлівські «братчики» не визнавали Центральної Ради, прозоро натякаючи на необхідність її зміни, новоявлені провісники «нового порядку» у чужій державі в узвичаєному стилі вікопам’ятних московських «дяків» роблять черговий хід конем. Невелика групка депутатів І Всеукраїнського з’їзду Рад — російські біл ьшовики та десятків зо два їх поплічників, усього 124 особи від 49 Рад [загалом на той час в Україні було створено 300 Рад (Білас, 1994. — Кн. 1, — с. 42)], що разом становило 5–6 % депутатів цього з’їзду — перебігають із Києва до Харкова, де в цей час відбувався III з’їзд Рад Криворізько–Донецького басейну (неправочинний, до речі, навіть для цієї частини української території, оскільки на ньому були делегати лише від 46 Рад із 140 існуючих у цьому регіоні).
За командою з Росії, цей абсолютно неправочинний щодо волевиявлення всього українського народу «з’їзд» проголошує 25 грудня 1917 р. встановлення Радянської влади в Україні (що важливіше для зверхників червоного заколоту — проголосив її федеративною частиною більшовицької Росії, а отже, підпорядкував її дії ленінських декретів), зовсім не звертаючи уваги на згадані «процедурні» тонкощі — влада диктатури «пролетаріату» жодним чином не обмежувала себе будь–якими законами [так свого часу московський цар, для котрого всі піддані, незалежно від їх стану, були усього лише рабами, «не відчував себе зв'язаним законом» (Федотов, 1991. — т. 2. — с. 284)], керуючись виключно «революційною доцільністю». Тим часом офіційний репрезентант поглядів кремлівської влади більшовицька «Правда» завчасно розпочала всіляко нагнітати обстановку навкруги ненависної «Рады», поступово переходячи до коротких закликів–команд. «Чому насувається зіткнення з Радою?» — запитує той, за відомим висловом вождя, «партійний організатор», і сам же пояснює: тільки тому, що ця «неправильна» Рада обдурює український народ, та найгірше — «у всій Росії хоче встановити режим буржуазної влади». А тому — «долой засевших в Раде пособников Каледина!». До тих же, кому таких коротких пояснень–вказівок недостатньо, аби повірити в те, що Кремль клопочеться виключно про інтереси українських трударів, «Правда» звертається із обширним зверненням (Воззвание... — 1917), у якому, зокрема, йдеться: «...Брати українці. Вас запевняють, ніби ми виступаємо проти самовизначення України. Це — брехня. Ані на мить не помишляємо ми зазіхати на права України», ба більше — саме «революційний» пролетаріат Росії «зацікавлений у тім, щоб усім націям було забезпечено право на самовизначення, аж до відділення... Українські селяни. Ви не побачите землі, ви не побачите волі, якщо відділитесь від робітників і солдатів Росії». На цьому коротка, але енергійна підготовка революційної ситуації в Україні завершується, і вже 23(10) грудня на звичному місці розміщено зовсім короткий і зрозумілий заклик чи, радше, команду: «геть Раду!» Що ж, партія сказала: «Треба!», чи то пак «геть!», значить — «геть», і «український» більшовик — навіть у 1918 р. серед них «українці становили лише 3 відсотки» (Залізняк. Нариси... — 1994. — с. 237) — дисципліновано відповівши «єсть!», невідкладно взявся до руйнації осоружного «старого» світу, не підозрюючи, що незабаром сам впаде жертвою цього руйнівного процесу. Тож уже невдовзі «Правда» захоплено вітала проголошення «советской» влади на, власне, ще від березня радянській Україні.