Подальші «визвольні» дії муравйовських полчищ призвели до спроби відірвати від України — через неспроможність приєднати її цілком — вельми пристойні шматки у вигляді так званих Одеської радянської республіки та Донецько–Криворізької. Тут уже й сам верховода змушений був дещо остудити експансіоністський запал своїх опричників — у телеграмі до Орджонікідзе від 14(1).03.1918 р. Ленін, зокрема, наголошував (там само): «Що стосується Донецької республіки, передайте товаришам Васильченку, Жакову та іншим, що, як би вони не ухитрялися вичленувати із України свою область, вона, судячи з географії Винниченка, однаково буде належати Україні».
Ось так насправді виглядав день 25 грудня 1917 р. та дні, що настали за ним у невпинній круговерті буття. А та перша спроба окупації України закінчилася для Росії цілковитим військовим і політичним крахом, бо договір, укладений між Росією та Центральними державами 3 березня 1918 р., встановлював (Документы... — 1957. — с. 122), що «Росія зобов'язується негайно укласти мир з Українською Народною Республікою та визнати мирний договір між цією державою і державами Четвірного союзу (Німеччина, Австро–Угорщина, Болгарія та Туреччина. — М. Л.). Територія України негайно очищується від російських військ та російської Червоної гвардії. Росія припиняє всіляку агітацію чи пропаганду проти уряду та громадських організацій Української Народної Республіки».
Та хіба ця тимчасова поразка могла зупинити кремлівських інтернаціоналістів? Поставлена мета «так чи інакше повернути Україну Росії», оскільки, як наголошувалося, «без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може», ніколи не знімалася з порядку денного — лише тимчасово відкладалася...
18. Міф про надане московськими більшовиками татарам Криму право «налагоджувати своє національне життя вільно»
Одразу ж по здійсненні жовтневого заколоту його призвідці багато чого наобіцяли як окремим соціальним групам (у першу голову — робітникам, селянам), так і народам, зокрема й «татарам Криму». А що було затим? І як посприяли більшовики тому, аби останні отримали можливість реалізувати обіцяне?
Задля максимальної стислості викладу перебігу подій при встановленні в Криму радянської влади та наступному переході півострова до складу РРФСР (а це зовсім не одне й те ж, як, можливо, дехто думає) звернемося до «БСЗ» (1937. — т. 35. — с. 311–317). «Після лютневої буржуазно–демократичної революції в Криму буйним цвітом розквітла націоналістична татарська контрреволюція. 25/III у Сімферополі відбувся Перший всекримський мусульманський з'їзд, який... обрав мусульманський виконавчий комітет та його голову Челібіджана Челібеєва, що одразу ж зайняв у націоналістичному татарському русі роль вождя. З'їзд ухвалив також рішення оголосити народним надбанням вакуфне майно (тобто таке, що юридично регулювалося вакуфним правом, яке було чинним у багатьох мусульманських країнах і в мусульманських регіонах царської Росії. — М. Л.). У липні утворилася партія Міллі–Фірка, котра об'єднала татарську буржуазію, поміщиків, куркульство та... раціоналістичну інтелігенцію».
Окрім «цих татарських контрреволюційних організацій», у Криму на той час скупчилося ще й чимало представників «загальноросійської монархічної контрреволюції». А от більшовицьким організаціям, що нарешті «вийшли з підпілля влітку 1917», поки що («через зрадницьку роль троцькістів», пояснює «БСЗ» в 1937 p., анінайменше не ніяковіючи від того, що тоді Троцький був одним із визнаних соратників Леніна та чи не найдієвіших організаторів «перемоги Жовтня». — М. Л.) «не вдалося стати на чолі революційно налаштованих робітників, солдатів та матросів». Певно, це були якісь, як казав знаменитий казковий Вінні–Пух, «неправильні» бджоли, чи то пак «революційно налаштовані» робітники, солдати та матроси, оскільки вони чомусь не бажали, аби їх революційний порив очолили саме більшовики. Щоправда, «процес полівіння матросів–чорноморців та севастопольських робітників» значно прискорив «приїзд балтійців»[64].
Але й супротивники теж не дрімали: «від 10/ХІІ до 13/ХІІ 1917 у Бахчисараї засідав кримсько–татарський парламент (Курултай)», який, зокрема, обрав «кримсько–татарський національний уряд — директорію з 5 осіб на чолі... з Таврійським муфтієм Челібіджаном Челібеєвим». Із зрозумілих причин на розлогих обширах «БСЭ» не знайшлося місця для повідомлення про те, що тоді ж Курултай «проголосив відокремлення Криму від Росії за формулою “Крим для кримчан водночас створений уряд не ставив за мету розрив історичних, економічних, культурних та інших зв'язків з Україною» (Чумак, 1993. — с. 39). Згодом, як відомо, останнє, тобто наявність цих зв’язків, ба більше — «спільність економіки», не кажучи вже про «територіальну близькість» України та Криму, визнає й саме московське — як російське федеральне, так і союзне — керівництво.
Попри задеклароване більшовицькими вождями одразу після жовтневого заколоту у зверненні «До всіх трудящих мусульман Росії та Сходу» (там, зокрема, згадані й «татари... Криму») право «облаштовувати своє національне життя вільно й безперешкодно» (Документы... — 1957. — с. 34–35), такий розвиток подій зовсім не влаштовував «штаб революції». Та й взагалі, більшовицьке керівництво аж корчі хапали від того, що «меншовики й есери Криму дійшли згоди з Челібеєвим... і ділили владу з Курултаєм». До того ж «директорія мала в своєму розпорядженні татарські національні військові частини — кілька ескадронів кінного татарського полку», а «на командних посадах у цих військових частинах» перебувало «багато російських контрреволюційних офіцерів».
Тож згадані численні вороги революції, ремствує «БСЭ», «використовували труднощі (“господарство Криму було зруйноване. У містах відчувалася різка нестача продовольства. Через нестачу вугілля, нафти і дров електростанції більшості міст не працювали... Промисловість завмерла. Безробіття душило робітників”) для підривної роботи». Однак і тут всезнаюча «БСЭ» «забуває» додати, що ці труднощі зовсім не завадили Раднаркому Росії [«Головраднаркому тов. Ленін» у телеграмі від 14.03.1918 особисто наголошує (ПСС. — т. 50. — с. 50), що вкрай необхідні «негайна евакуація хліба і металів на схід, організація підривних груп, створення єдиного фронту оборони від Криму до Великороси»] вже невдовзі вдатися до брутального пограбування кримчан: за вказівкою Кремля (Чумак, 1993. — с. 42) «протягом лютого — квітня 1918 р. з Криму, в основному до Москви та Петрограда, було відвантажено 3,5 млн. пудів хліба». А в останні дні березня і на початку квітня до ненаситної РРФСР «майже щодня відправлялося 150–200 вагонів пшениці», що, зрештою, й призвело до «великої нестачі продуктів харчування, а відтак — до загрози голоду в Криму. Відвернути її вже в 1919 р. вдалося лише завдяки своєчасній допомозі України. До Криму було відправлено 420 тис. пудів борошна, 109 вагонів цукру, і проблема була розв'язана».
Та й «конференція ревкомів», що зібралася в Севастополі 29.01.1918 р., а затим оголосила себе з’їздом «й обрала Таврійську ЦВК у складі 7 більшовиків і 2 лівих есерів», прийняла, як зазначає «БСЗ», резолюції «у троцькістському дусі», зокрема щодо Брестського миру.
64 У 20–х числах травня «до Севастополя прибула делегація моряків» найбільш отруєного більшовицьким дурманом Балтійського флоту, цього незамінного — бодай попервах, заки не очуняли та не вибухнули «кронштадтським заколотом» — криголаму більшовицького режиму. А от моряків Чорноморського флоту довести до такого ступеня одурманення новітнім комунарам ніяк не вдавалося, тож і покликали на поміч балтійців, розраховуючи — і небезпідставно — що слову «братішок» вперті чорноморці повірять більше, аніж лементуючим закликам штатних більшовицьких пропагандистів.