Як зазначає історик В. Коваль (Злочини... — 1995), «в Україні не було ані Жовтневої революції, ані тріумфальних маршів, як у Росії. Українське суспільство не відчувало в тих самогубних конвульсіях жодної потреби. Криваву комуністичну владу принесли на Україну російські багнети, ленінська імперська агресія». Моторошними хвилями накочувалася на Україну очманіла від крові північна орда. Отримавши рішучу відсіч з боку народу, в якому, наголошував Л. Троцький (Романчук, 1990. — с. 56–58), «наче грізний Дніпро на своїх порогах», закипів «той самий дух вольности, що давав українцям нелюдську силу впродовж сотень років воювати проти своїх загарбників: поляків, росіян, татар і турків, і отримувати над ними блискучі перемоги («Ні для кого не секрет, — змушено визнавав цей натхненник більшовицьких «визволителів», наставляючи черговий пропагандивний десант до «безмежно довірливих» українців, — що не Денікін змусив нас залишити межі України, а те грандіозне повстання, яке підняло проти нас сите українське селянство...» — М. Л.)», відкочувалася назад, аби невдовзі знову затопити українську землю новою нищівною навалою.
Правдива історія «визволення» України московськими більшовиками ще чекає на своїх дослідників, а ось на яких особливостях реалізації більшовицького плану «так чи інакше повернути Україну Росії» (вираз Л. Троцького) наголошує популярний московський журнал (Коваленко, 1995): «I–установчий — з'їзд КП(б) України відбувся 5–12 липня 1918 року у Великому театрі в Москві й усі керівні “українські” комуністи були завезені в Україну в обозі Червоної Армії, причому переважна більшість із них були навіть не маріонетки–малороси, а суто московські люди або ж “інтернаціоналісти”».
Як цинічно заявив під час свого призначення на посаду голови «українського» уряду X. Раковський (1919) — цей, за визначенням Я. Дашкевича, «зоологічний україножер», боротьбу за Україну веде виключно російський пролетаріат в Україні та російська радянська влада, оскільки «український пролетаріат за своїм походженням є суто російським»[68]. У згаданій статті Раковський вдається до своєрідних етнографічних «розвідок», заяляючи, що, мовляв, «етнографічні відмінності українців від росіян самі по собі незначні», а величезні прошарки північно–східної України — то вже взагалі «перехідні маси до великороського племені». Ще більш важливим, на думку новоявленого «етнографа», є те, що, як йому видається, «серед українського селянства відсутнє те, що називають зазвичай “національною самосвідомістю”» (намагаючись видати бажане за дійсне, цей «призначенець» Москви навіть посилається на листи «справжніх українських селян Київської губернії», в яких останні нібито «своєю простою співучою мовою заявляли, що хочуть зостатися “російськими підданими”»). Та й взагалі, запевняє, не відаючи сумнівів у своїх узагальненнях, московський «обозний»: «для широких народних мас слово “українець” стало майже лайливим...»
Цієї ж тактики насаджування своїх людей на керівні посади в Україні Москва неухильно дотримувалася й надалі. Так, скажімо, після «визволення» Західної України (за відомою домовленістю з Гітлером) у 1939 р., коли там у обласних центрах, у кожному районі створили усі гілки партійної, державної, господарської та репресивної влади, «весь керівний склад райкомів, райвиконкомів та інших обласних, районних і міських установ був виключно з–поміж прибулих за вказівкою активістів» (Пацула, 1996). Особливої ваги ЦК ВКП(б) і уряд надавали комплектуванню репресивних органів НКВС та НКДБ. Для забезпечення обласних, міських та районних відділів цих служб у жовтні — листопаді 1939 р. тільки на Рівненщину «прибули сотні працівників, що мали “великий досвід плідної діяльності в репресивних органах”, а також випускники Ленінградського, Саратовського, Смоленського, Рязанського, Горьковського, Новочеркаського, Воронезького училищ НКВС». Звернімо увагу: не з України взяті, а знов допроваджені московським «обозом»!
Ці ж підходи збереглися й після звільнення Західної України з–під німецько–фашистської окупації. Так, у березні 1944 р. секретар ЦК КП(б)У Хрущов писав Сталіну (Сергійчук, 1998. — с. 45) про необхідність «набрати у східних областях СРСР з–поміж тих, що раніше працювали в органах НКДБ УРСР та НКВС УРСР, а також із тих, що раніше не працювали на Україні, але знають українську мову чекістських працівників (загальною кількістю 3100. — М. Л.)... і направити їх НКДБ і НКВС УРСР для роботи у західних областях України». Назагал, як показав аналіз відповідних документів (Білас, 1994. — Кн. 1. — с. 166), серед номенклатурної верхівки згаданого регіону «місцеві кадри становили 1946 року тільки 14 відсотків».
І зовсім не байдикувати так масово злетілося це напрактиковане на душогубстві вороння на Західну Україну, над якою, з точки зору непримиренних ревнителів відданості революційним ідеалам, висів тяжкий гріх перебування аж до 1939–1940 рр. у ворожому більшовицькій ідеології середовищі. Як зазначає дослідниця людських втрат України 3. Служинська (1994), лише від «золотого вересня» 1939 р. «до гітлерівської навали депортовано, арештовано і ліквідовано більшовиками 1822818 осіб, що становило приблизно 17,8 %» загальної кількості населення Західної України. За сталінським планом, наголошує авторка, «треба було виселити 25 % корінного населення. План не виконувався, бо не вистачало транспорту», а тому з частиною репресованих «розбиралися» на місці: лише у червні 1941 р. «по всіх тюрмах Західної України протягом кількох днів енкаведисти садистично, таємно, з середньовічними методами катування замучили 42 648 мирних людей» (документи НКВС, що підтверджують ці масові знищення не лише засуджених, а й осіб, котрі ще тільки перебували під слідством, див.: Білас, 1994, кн. 2, с. 233–279).
[Попри безумовний збіг методів — а на повному використанні фашистами «на практиці» досвіду російської революції, «більшовицької тактики та спеціального російського більшовизму» наголошував ще М. Бухарін (1923. — с. 249) — більшовизму та фашизму, про певну спорідненість душ німецьких націонал–соціалістів з російськими комуно–більшовиками свідчить хоча б те, що й вони, не змовляючись попередньо, готували українцям таку саму долю (Косик, 1993. — с. 141): «Коли ситуація на Україні буде певною мірою стабілізована, усі західні українці повинні бути виселені, оскільки їх діяльність треба розглядати як шкідливу з будь–якого погляду». У «Зауваженнях і пропозиціях “Східного міністерства” до генерального плану “Ост”» (Совершенно секретно!.. — 1967. — с. 115) уточнюється, куди саме планує головне управління імперської безпеки їх переселити: «на територію Сибіру»... Такої ж думки дотримувалося й сталінсько–берієвське керівництво.]
68 Згодом, закріпившись в Україні, російські більшовики повели рішучу боротьбу за «українізацію пролетаріату» і досягли в цьому відчутних успіхів. У політичному звіті ЦК КП(б)У XI з’їздові генсек С. Косіор доповідав (Одинадцятий... — 1930. — с. 59), що тільки з 1926 по 1929 р. «питома вага українців серед робітників і службовців зросла від 50 до 57 %... За результатами нещодавно (у лютому 1930 р.) проведеного Наркомпраці перепису, у складі всіх спеціалістів, що працюють в Україні, українців 48,6 %, росіян 25 %, в т. ч. у промисловості — 40 % українців, а у сільському господарстві — 60 %».