Однак, як з’ясувалося, навіть одна з найбільш надійних та випробуваних опор більшовицького заколоту — «революційні балтійські матроси» — зуміли врешті–решт розгледіти справжню суть кремлівського режиму — наприкінці лютого 1921 р. вибухнув повстанням Кронштадт. І хоча цей відчайдушний виступ «морськоїфортеці поблизу Петрограда», за визнанням згаданих істориків, «таїв серйозну загрозу завоюванням революції»[70], успішний розвиток повстання без допомоги іззовні був неможливим. Ось, зокрема, що писав про стан повстанців оглядач «Известий Петроградского Совета» 8 березня (Скальд, 1921): «Льодове покриття дуже утруднює рухливість флоту, позбавляючи його можливості маневрувати», а враховуючи «відсутність вугілля», переконаний він, кораблі стануть «зручною ціллю для берегових гармат». Перша ж вогнева сутичка артилерії повсталих з потужною артилерією форту «Красная Горка» виявила, наголошує Скальд, що у кронштадців «не вистачає або взагалі нема досвідчених офіцерів–артилеристів», а, як відомо, «стрільба з фортечних та морських гармат (для фортечної артилерії Кронштадта віддалена на 25 км «Красная Горка» була недосяжною, тому в артилерійській дуелі з фортом повсталі могли розраховувати лише на дальнобійні гармати великих кораблів. — М. Л.) є переважно результатом розрахунку, спостереження та управління гарматами з боку кваліфікованих спеціалістів». А для коригування вогню на таку відстань потрібні були аероплани або повітряні кулі, однак «у Кронштадті їх не було».
Тож «есерівське “Народное Дело”» звернулося із закликом про термінову допомогу Кронштадту, в якому, зокрема, йшлося («Известия Петроградского Совета», 10.03.1921): «Опріч двох зітнених у боротьбі сторін є ще значна кількість безідейних людей, котрі й досі не усвідомили, що відбулося у ці роки. Як і раніше, вони сплять духовно... А життя владно вимагає від усіх відповідальності, всіх закликає встати на власні ноги. До них, сплячих, звертаємося і ми. Настав уже час, і пора усвідомити, хто ми і з ким ми: або з кронштадцями, або з їхніми ворогами–комуністами. Іншого не дано і роздумувати та вибирати ніколи!». Однак жодної реальної допомоги, окрім якоїсь групи «білогвардійських офіцерів», які, як писали більшовицькі часописи, нібито прибули у Кронштадт з боку Фінляндії по кризі, не було надано.
Таким чином, повсталі залишилися один на один з Червоною армією, яка на той час вже набула величезного досвіду щодо придушення різноманітних антибільшовицьких виступів. Незважаючи на те що Кронштадт практично був приречений, оскільки «продовольства у місті нема», оглядачі все ж вважали, що вичікування, доки час сам загасить вогонь «бунту», більшовицькій владі невигідне. Та хоча більшовицька преса уже від самого початку повстання не переставала писати про «розклад», «розгубленість» серед «заколотників» і навіть про «гризню» в «керівних групах заколоту», про те, що «настрій серед матросів пригнічений», однак 17–18 березня 1921 р., підчас штурму фортеці «за допомогою дуже добре вишколених військ», наголошували згадані «Известия...», відбувалися «уперті вуличні бої», позаяк повстанці виявили «запеклий опір», а кораблі «“Петропавловск” та “Севастополь” продовжували боротьбу аж до вечора» 18 березня. Врешті–решт «контрреволюційний бунт» балтійських моряків було придушено із властивою більшовикам жорстокістю, а у гідри світової буржуазії — вирвано чергове «отруйне жало».
Не раз іще кипітиме гнівом та ненавистю і стероризована Україна. Потужна хвиля повстань прокотиться сільськими районами України, Криму, Північного Кавказу на початку 30–х років XX ст. Про широкомасштабність виступів свідчить те, що для їх придушення, окрім широкого залучення піхотних частин РККА та військ ГПУ, більшовицький режим змушений був застосувати артилерію, кавалерію та бронетехніку, а «в окремих районах України та Північного Кавказу проти повстанців використовувалася навіть авіація» (Бунич, 1997. — т. 3. — с. 412–413). Як завжди, «народна влада» вчинила жорстоку розправу над повстанцями: попри загиблих безпосередньо у сутичках, «десятки тисяч селян були розстріляні, сотні тисяч — запроторені на заслання та у табори» (там само). Та навіть найбезжальніші репресії московської влади будуть не в змозі остаточно викорінити прагнення українського люду до волі, обезлюднити лави її захисників. Навіть після наймасовіших винищень національно свідомих верств українського суспільства із народних глибин знов і знов з’являтимуться готові на самопожертву заради повалення ненависного окупаційного режиму. Серед них будуть і ті, котрі намагатимуться створити організований спротив, і поодинокі донкіхоти.
Не ставлячи за мету висвітлити діяльність усіх організацій, утворених для спротиву окупантам[71], дещо детальніше познайомимося з діяльністю лише однієї з них — Української революційно–демократичної спілки (УРДС), названої органами ГПУ після її розкриття у 1930 р. «великою антирадянською організацією». Перші відомості про неї «з таємних колись архівів» навів їх дослідник, керівник прес–центру СБУ А. Сахно (Засуджені... — 1996), думку якого про те, що «чим більше знатимемо про конкретні факти, долі, особистості, тим швидше суспільство очиститься від бруду, нагромадженого десятиліттями комуністичних експериментів, тим більше буде гарантій, що не повернемося знову “на круги своя”», цілком поділяю.
Утворенню УРДС (попервах організацію назвали «Українською революційною партією») передувала зустріч двох аспірантів: Київського гірничого інституту М. Чорноуса та Київського біохімічного С. Підгайного, що відбулася восени 1929 р. Прогулюючись лісистою на той час Дарницею, вони говорили не про природу чи погоду, а про проблеми соціалістичного будівництва. Незважаючи на те що Чорноус вважався «партійним», наголошує А. Сахно, його переконання були далекими від практики тодішніх ідеологів соціалізму. Будучи палким прихильником економіста М. Волобуєва з його теорією колоніальної експлуатації України Росією, він був невдоволений політикою більшовицької партії в царині колективізації. Підгайний цілковито поділяв ці погляди. Поступово в обох сформувалися переконання про те, що, по–перше, «відбувається “контрреволюційне” переродження Радянської влади», а по–друге, «Україна в Радянському Союзі перебуває в колоніальному стані», на підставі яких вони дійшли висновку «про необхідність створення організації для боротьби з існуючим ладом».
З «Обвинувального висновку» по справі УРДС (там само): «Створена в 1929 році в Києві “УРДС” ставила своїм завданням зміну існуючого державного ладу шляхом озброєного повалення Радвлади і встановлення “СамостійноїДемократичної України”... У 1929 році організація випустила і розповсюдила у вузах і студентських гуртожитках Києва листівки–відозви від імені “Бойового загону Українського Революційного Студентства”...» В одній із листівок, зокрема, наголошувалось:
«Чорна реакція шаленіє. Тисячі бійців–самостійників знищено... Московські паразити та їхні лакузи мордують Україну. Створивши різні трести в Росії, Москва вивозить туди всі продукти й сировину з України. Експлуатація все збільшується. Газети переповнені брехнею про нашу інтелігенцію і “СВУ”. Нас примушують знущатися над своїми батьками. Не піддавайтеся провокації. Вчіться боротися за наш народ. Геть брехню про рівноправність!.. Геть червоний імперіалізм!»
Керівна Рада «УРДС», як з’ясувалося в ході слідства, так розподілила між собою обов’язки: Підгайний — загальне керівництво, Безпояско — організаційна робота (зв’язки, облік, інструктаж), Клименко — організація техніки (розповсюдження літератури, добування необхідних документів й т. ін.), Коляда — керування оперативною роботою (бойова група). Решта членів Ради постійних обов’язків не мали. Для повалення «контрреволюційної» влади було розроблено план збройного повстання, реалізацію якого було заплановано на осінь 1932 р. Фактично, планів було два: для здійснення повстання в Києві та на периферії (якщо вірити «Обвинувальному висновку» у справі УРДС, до організації належали особи, що перебували «на керівних посадах в колгоспах», зосібна в Чорнобильському, Богуславському та інших районах Київської області). Ними, зокрема, передбачалося, що «у встановлений центром момент для всієї України повинно розпочатися повстання. Починається воно тим, що в кожному районі, де є організація, захоплюють міліцію з її зброєю, яка негайно передається для озброєння інших членів організації, обеззброюють верхівку районів і негайно піднімають і формують всю масу населення. У стратегічних пунктах, а також у більшості тих місць, де є військові частини, повинні бути створені великі групи...»
70 Звісно, не революції, як такій, а лише більшовицькому режимові, який використав її для запровадження необмеженої своєї влади, бо повсталі, зокрема, вимагали «визволення всіх політв’язнів», негайного переобрання Рад, оскільки останні вже «не виражали волю робітників і селян», та скасування «всяких політвідділів», вважаючи, що «жодна партія не може користуватися привілеями для пропаганди своїх ідей», тим паче — «отримувати від держави засоби на це», себто вимагали скасування однопартійності (Из резолюции... — с. 253–254). Утвердження подібних поглядів справді було смертельною загрозою для режиму.
71 Серед найвідоміших, зокрема, можна згадати Спілку визволення України (СВУ), судовий процес над якою навесні 1930 р. спричинив розгром української інтелігенції — у «справі» проходило кілька десятків видатних діячів науки та культури, серед них С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, В. Дурдуківський, М. Слабченко, Л. Старицька–Черняхівська та інші, вина яких «полягала в тому, що вони, за свідченням одного з підсудних, ставили своїм завданням змагання за “опанування різних ділянок народногосподарського та національно–культурного життя, піднесення національної і політичної свідомости і розуміння національно–господарської окремішности України”» (Боротьба... — 1995. — с. 552); Комітет визволення України (КВУ), члени якого переважно студенти київських вузів, розповсюдив листівку «Звернення до всіх пригнічених Московщиною людей України», у якій «відкрито висловлювали думки... про необхідність національної революції» (Сахно, 1995); Спілка української молоді (СУМ), приєднана в 1926 р. до СВУ (Спілка... — 1995. — с. 957), з 1928 р. набула значного поширення серед червоноармійців, а в 1929 р. розкрита разом з СВУ.