Наростали відцентрові процеси і в країнах так званого соцтабору. Ще у незабутні часи брежнєвського застою серед простого люду, що давно вже переситився безперервними дифірамбами партійних ЗМІ на адресу суспільного ладу СРСР, побутувала така примовка: «Дійсно, ми такі хороші, такі хороші... І чому тільки усі так нас не люблять!» І хоча згадані ЗМІ про подібні почуття «братніх народів», котрі заплатили за своє визволення з гітлерівського полону переходом до створеного Сталіним міжнародного варіанта ГУЛАГу, навіть не згадували, все ж про справжні почуття до «оплоту миру СРСР», скажімо, угорців, особливо після 1956 p., або чехів — після введення там брутального окупаційного режиму в 1968 p., можна було бодай здогадуватися.
Та варто було здискредитованому горбачовською «гласністю» Кремлю ослабити обійми, як навіть народи, над якими не прокотився залізний каток більшовицьких «виховних» заходів, перестали приховувати своє справжнє ставлення до своїх «визволителів». Відголоси цього почали з’являтися й у радянській пресі, яка попервах намагалася видавати їх за такі собі вибрики окремих антирадянськи настроєних, переважно молодіжних, угруповань. Так, московська «Комсомолка», тоді ще орган ЦК ВЛКСМ, у репортажі «Кому мешает красный флаг» писала: «У Кракові відбулася антирадянська студентська демонстрація... Мітинг біля пам’ятника Адамові Міцкевичу, каміння, що летіло у стражів порядку, групи молодих людей, які гучно скандували на вулицях Старого міста: “Советы, убирайтесь домой!”» (Шуткевич, 1989). Згодом подібні настрої охоплять Чехію, Словаччину, Угорщину, Болгарію, інші країни «табору», дійде до стихійного осквернення і навіть демонтажу пам’ятників воїнам–визволителям. Доволі промовистим знаменням близького розпаду соцсистеми стало повалення у листопаді 1989 р. Берлінської стіни, що запобігала втечам німців з НДР до Західного Берліну від серпня 1961 р.
У ще різкішій формі відбувалося нарощування відцентрових процесів у самому Союзі. Національні окраїни нестримно виривалися з–під осоружної московської кормиги. Та імперія, навіть здемократизована горбачовською перебудовою та здеморалізована майже необмеженою гласністю, не могла просто так відпустити на «вільні хліба» своїх — ще учора таких покірних і нібито цілком вдоволених долею — кріпаків. Жахливо–моторошним видивом прокотилася низка кривавих подій: Степанакерт, Баку, Тбілісі, Ош, Рига, Вільнюс... Однак то вже була агонія. І не знадобилося ані світового потопу, ані мору, ані голоду, ані навіть ядерного катаклізму — усього лише ослабли декотрі з силових структур репресивної машини, якими система міцно, мов обручами, охоплювала союзну «бочку», і випустили із довгочасного ув’язнення Слово, але то було Слово Правди. І цього виявилося цілком достатньо — хвалений–перехвалений «Союз непорушний» розпався, мов карткова хатка, зведена на піску. Бо сказано: «...Слово було Бог».
Ось такою була та «тріумфальна хода» радянської влади насправді. Для того аби вона тривала впродовж жахливо довгих десятиліть, знадобилися небувалий деспотизм та небачені репресії. Але й це не допомогло, і той «тріумф» врешті–решт дійшов–таки свого закономірного кінця — повного банкрутства і розвалу.
23. Міф про «людське обличчя» радянського ладу та прогресивний характер соціалістичної економіки
Попри узвичаєне залякування широкого загалу СРСР «звірячим оскалом імперіалізму», моторошнішого вищиру, аніж той, що ховався за добропорядним фасадом колишнього «найгуманнішого ладу», людство, мабуть, ще не знало. Та, як водиться, важкі спогади, згадки про погане затримуються в пам’яті недовго, а більшості людей, взагалі, властиво ідеалізувати минуле, «добрі старі часи». Більшості, але, на щастя (бо не така вже то безневинна річ: як наголошував У. Черчилль, «забути минуле — означає примиритися з його поверненням»), не всім. Тож надаймо слово тим, хто, сповна сьорбнувши принад епохи, яка, будемо сподіватися, канула в безвість, не забув, як воно було насправді.
Ось лише одна «невідома допіру, — як зазначали «Известия» (Покушение... — 1996), — ознака відомої жахливої епохи», наведена у передсмертному листі службовця підмосковного радгоспу «Прогрес» Митрофана Нікітіна, який у березні 1934 р. зробив спробу вистрілити у тіло Леніна — лист зберігався в особистому архіві Сталіна:
«Скільки мені довелося бачити й чути. Навколо убогість, голод, рабство, звірства, прибитість якась. Люди бояться одне одного, бояться слово зайве мовити, знаючи, що за плечима ГПУ, тортури, смерть... Процвітають шахрайство, злодійство, звірства, брутальність і т. ін. Люди кидаються з одного боку в другий. Загрузли у бруді, воші всіх обсипають. У віддалених селах, радгоспах люди голодують... Навіть тепер у Калузькій та ін. губерніях дуже багато хто їсть хліб з половою, а Україна, а Кавказ... Люди збожеволіли, всі втратили голову від такого казково важкого життя... Дуже багато хто очікує і бажає війни, примовляючи: “Хоча б один будь–який кінець”. Так, справді, наш “російський соціалізм” дуже багато лиха принесе народові. Ще багато мільйонів загине народу від комунізму, цієї химери, абсурду. Помираючи, я протестую від мільйонів трудящих, досить рабства, терору, голоду, досить усього обтяжливо–тяжкого. Схаменіться, що ви робите?.. Куди завели країну? Адже все котиться в безодню...»
А Україна... Ось як згадує радянський «рай» ветеран війни В. Грінько з Донеччини у відкритому листі до Б. Олійника (1996): «Я добре пам'ятаю 1933 рік, коли страшно голодували. Я бачив на вулицях людей з опухлими ногами, бачив мертвих. Пам’ятаю, як мій молодий батько приніс нам, трьом дітям, лише три качани кукурудзи, а сам і мати плакали, як діти, бо більше нічого не могли нам дати їсти. Ми ходили в поле збирати колоски, а дорослих кінна міліція ганяла й арештовувала прямо на полі... Мене й досі трясе і душать сльози, коли згадаю те “щасливе дитинство”... Заляканий народ працював тоді від зорі до зорі у колгоспах. І я, підліток, також ходив на колгоспну бригаду о четвертій годині ранку, а потім працював увесь літній день по 15–16 годин... Працювали фактично задарма.
Та ось прийшла війна... Усі два роки окупації ми чекали “нашу радянську армію”, шукали — і раділи, коли знаходили листівки, скинуті “нашими” літаками, і роздавали нашим людям. І ось дочекалися. 8 вересня 1943 року було звільнено весь Донбас... А через деякий час повернулися евакуйовані компартійні керівники та їх прихвосні, які відсиджувались десь у Казахстані, Киргизії чи ще десь... І почалися небачені тортури, яких навіть під час окупації ми не зазнавали. Фінагенти та агенти райкому партії ходили по дворах, описували все, що в кого було у дворі, і наказували негайно вивозити за чотири кілометри на залізничну станцію Селидівка. Ми мусили вивозити все: картоплю, соняшники, кукурудзу, пшеницю. Так у нас забрали все, а дітей і жінок, які зосталися без чоловіків, батьків, братів, залишили голодними на зиму. Бачили б ви, люди добрі... яке це було жахливе видовище... Нескінченною колоною з галасом, зі сльозами, з прокльонами везли вони своє добро на станцію — напіводягнені, напівузуті. Це неможливо передати...» І все це страхіття творилося «заради якихось марксистсько–ленінських ідей, нереальність, фанатизм та насильницька суть яких протягом 75 років стверджувалася на практиці в колишньому Радянському Союзі... Терор у крові в комуністів[74]. Я був свідком цього, коли у 1950 році проїжджав Челябінськ. Там у тупику я побачив ешелон товарних вагонів, битком набитих стариками та дітьми із Західної України, яких вивозили до Сибіру. Вони кричали, плакали, простягали руки у віконця і просили їсти–пити. їхні голоси я чую й нині... А сьогодні хтось розказує байки про “прєімущество соціалістіческой сістєми”...»
74 Про це ж, до речі, пише й відомий медик і публіцист, академік В. Войтенко (1996. — с. 55): «Дзержинський народився поляком, Ягода — євреєм, Єжов — росіянином, а Берія — грузином. Ну то й що? Всі вони мордували людей насамперед тому, що були більшовиками», або, як написала на Українське радіо В. Милорадова з Донецька, «інтернацистами». Національність тут, справді, ні до чого. Варто було, скажімо, у «панській» Польщі прийти до влади комуністам, як вони негайно вдалися до запровадження «сталінської моделі національної політики» — із застосуванням, ясна річ, сталінських методів з їх неодмінним терором, масовими депортаціями і навіть рішеннями Політбюро ЦК Польської робітничої партії про «радикальне загострення репресій щодо українців» та облаштування на території колишньої філії гітлерівського Освенціма в Явожні власного концтабору, серед 3873 в’язнів якого було «греко–католицьке і православне духівництво, майже вся українська інтелігенція, а передусім сільське населення, запідозрене у наданні допомоги УПА» (Акція «Вісла». — 1997. — с. 25, 31). Як наголошує польський дослідник Є. Місило, «смерть 160 в’язнів від голоду, тортур, самогубств на табірних дротах зробила Явожно символом польської повоєнної національної політики» (там само). Те саме чинили китайські, ефіопські, кампучійські й інші більшовики: безжалісно винищували мільйони співвітчизників у революціях, нескінченних громадянських війнах, голодоморах, різних економічних та соціальних експериментах, покликаних підтвердити «істинність» різних «теорій» на кшталт «теорії» класової нерівності, старшої сестри гітлерівської «теорії расової чистоти».
[До речі, те, що фашизм і більшовизм практично «близнюки–брати», не соромилися визнати й самі більшовицькі вожді. Так, М. Бухарін у доповіді Комінтерна на XII з’їзді РКП (б) зазначав (Двенадцатый... — 1923. — с. 249): «Характерним для методів фашистської боротьби є те, що вони більше, ніж яка б то не була партія, засвоїли й використовують на практиці досвід російської революції. Якщо їх розглядати з формальної точки зору, тобто з точки зору техніки їх політичних прийомів, то це повне використання більшовицької тактики і спеціального російського більшовизму: в розумінні швидкого збирання сил, енергійної дії дуже міцно збитої військової організації, в розумінні певної системи кидання своїх сил, “учраспредов”, мобілізацій і т. ін. та нещадного знищення противника, коли це потрібно і коли це породжується обставинами». Не цурався спільних ідеологічних коренів і фюрер. Частий співрозмовник Гітлера в першій половині 30–х років XX ст., голова Данцизького Сенату Г. Раушнінг згадує (1993. — с. 300): «Гітлер не ухиляється від зізнання, що багатьма своїми методами і політичними міркуваннями він зобов’язаний марксизмові». «Я багато чому навчився у марксистів... — говорив Гітлер (там само. — с. 148). — Я вчився їх методам... Робітничі спортивні союзи, заводські спілки, масові марші, пропагандистські прокламації, написані в дохідливій для мас формі, — усі ці “нові” засоби політичної боротьби в основному беруть своє начало у марксистів. Мені достатньо було взяти у них ці засоби і вдосконалити їх — і ми одержали, що нам потрібно...» А після того як ці червоно–коричневі близнюки скріпили свою дружбу кров’ю розтерзаної спільними зусиллями Польщі, рафіновані кремлівські «антифашисти» вже не соромилися виступити на захист ідейних братів. У доповіді на п’ятій (позачерговій) сесії Верховної Ради СРСР голова радянського уряду В. Молотов, котрий узвичаєно закинув правлячим колам Англії та Франції докір за «політику розпалювання війни проти Німеччини», наголошував: «Ідеологію гітлеризму, як і будь–яку іншу ідеологічну систему, можна визнавати чи заперечувати, це — справа політичних поглядів. Та кожна людина зрозуміє, що ідеологію неможливо знищити силою, як і покінчити з нею війною. Тому не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», що прихована фальшивим прапором боротьби за “демократію”» («Правда», 01.11.1939)...]
І нехай не вводить в оману легковірних сьогочасна зовнішня «благопристойність», навіть толерантність, тобто терпимість нинішніх необільшовиків — зараз вони биті. Та варт буде їм — за допомогою ностальгійних мрійників про минуле — дорватися до влади, як вони ні на мить не завагаються перед необхідністю проведення «оздоровчого» кровопускання — аж до розгортання повномасштабної громадянської війни, бо вони й нині, як наголосив у згаданому інтерв’ю «Бульварові» останній генсек КПРС М. Горбачов, «все так само роблять, через коліно»...