Може, саме в тому ешелоні їхав і буковинець Т. Антемійчук, болючі спогади якого — «Табірник Е–58» — упродовж кількох місяців 1992–1993 рр. друкувала чернівецька газета «Буковина». Він розповідає, зокрема, як довгими ночами робили підкоп у Красноярському пересильному пункті, сподіваючись вирватись на жадану волю, та були викриті. Почалися допити. «Били поясами, ногами, руками, ним тільки могли і куди попало. Допитували і знову били. Катування тривало до самого ранку. А вранці, скривавленого, всього у синцях, але ще живого... кинули між жуликів... Передумав я багато тієї ноні. Чи варто було тікати? Та чимало пройде ще часу, поки дозріємо, що нікуди тікати, що весь Радянський Союз — це один величезний табір...» І справжньої волі нема ні з одного боку колючого дроту.
Знеціненим в умовах економічної системи соціалізму був не лише труд, а й саме життя трударів–гвинтиків, на самовідданій праці яких вона зводилася. Ось лише один красномовний приклад із безлічі, який наводить І. Бунич (1994. — с. 122–123): «Улітку 1932 року 12000 в’язнів, колишніх заможних селян з України, Дону та центральних областей Росії, були висаджені в Магадані під конвоєм 2500 солдатів ГПУ при двохстах вівчарках. Метою “експедиції” був негайний початок експлуатації золотих розсипів, виявлених на Колимі (вони були розвідані ще на початку століття, однак навіть царське керівництво вважало, що експлуатувати надра в умовах вічної мерзлоти «просто неможливо». — М. Л.). Невідомо, хто задумав і планував цю операцію, та ув'язнені були доставлені у самих лише сорочках, конвой — у гімнастерках, і лише вівчарки мали шуби, але це й їх не врятувало. Морози, що нагрянули у вересні, погубили всіх... до одної людини, у тому числі охорону й сторожових собак. Улітку 1933 року до Магадану було доставлено 32 тисячі в'язнів, екіпірованих трохи краще. Взимку поталанило вижити одному з п'ятдесятьох. Улітку 1934 року прибуло ще 48 тисяч осіб. Узимку 1934–1935 рр. знову вимерли всі ув'язнені, але вціліла охорона. Влітку 1935 року було доставлено...»
Ось що, по суті, становило основу економіки соціалізму. «Незліченні трати людей, що, як вважалося, виправдовували свою загибель двомісячною рабською працею, були головним рушієм сталінської економіки... і всього державного прогресу [чим не красномовне підтвердження істинності ленінської економічної «теорії» соціалізму–комунізму, фундатор якої у своєму заключному слові на VIII з’їзді РКП(б) у березні 1919 р. наголошував (ПСС. — т. 38. — с. 179): «Ми цінуємо комунізм тільки тоді, коли він обґрунтований економічно». — М. Л.]... Так було всюди. Люди гинули мільйонами». А це спонукало решту покірливо працювати над виконанням грандіозних планів партійної верхівки. І той конвейєр смерті не повинен зупинятися ні на хвилину[75].
Чи не за цим «торжеством народовладдя» нині так цинічно ллє сльози «товариш Симоненко» та іже з ним. А ось що про той вражаючий контраст між зображуваним і дійсним радянським життям писав у своєму «Щоденнику» О. Довженко 10 травня 1946 р. (1995. — с. 445): «Огні горять. Музика грає. Майорять кров’ю стяги Перемоги. Гримить майдан Червоний... виють радіо–поети панегірики маршалам... Салюти — а на полі, позапрягавшись у плуг, напруживши м’язи і голови зігнувши від потуги, орали вдови й корови і тихо плакали, вмиваючи сльозами свої права, і обов’язки неухильні, і найточнішу у світі достовірність — страждання. О, світе лихий! Що тобі до них?..»
Пригадую випадок із власного дитинства, який назавжди врізався у мою пам’ять. Довелося якось побувати разом з батьками на весіллі у рідному селі. Особливо запам’яталася наречена: це була дуже вродлива дівчина — справжня яскрава квітка на білопінному тлі мереживної фати. Кількома днями пізніше я знову зустрів її по дорозі до школи і навіть не признав (може, не особливо й придивлявся), аж доки вона сама не окликнула мене. То була, як мені здалося, вже зовсім інша дівчина, одягнена у звичайну для сільських жінок радянську «уніформу»: чорні гумові чоботи, такі ж спідниця, куфайка та щільно обмотана довкіл голови хустка. Навіть вираз обличчя потьмянів і, здавалося, відповідав цим безрадісним «обновам»...
Надалі ми не так уже й часто зустрічалися, та майже завжди я бачив її все у тих же облаштунках — із постійно заклопотаним виглядом поспішала вона все тим же маршрутом: або з дому на ферму, або у протилежному напрямку.;. І зійти з того моторошного конвейєра, що забирав усі життєві соки, для переважної більшості сільчан було практично неможливо, аж допоки він сам не викидав дощенту виснажену цією невпинною гонитвою людину, коли вона ставала вже непридатною для подальшої експлуатації. Так минало життя не одного покоління людей, які, окрім важкої щоденної праці та виснажливих клопотів, мало–що у своєму житті й бачили. Як тут не згадати розпачливе Шевченкове:
Та професійні плакальники продовжують лити сльози за радянською минувшиною. «Від багатьох людей старшого віку я чула слова: “При Сталіні був порядок”, — згадує москвичка Н. Данилова (1988. — с. 44–45). — Та що то був за “порядок”, вони не знали, позаяк їх він, на щастя, не зачепив, а до інших їм діла не було, відгородилися глухою стіною... Мого вітчима, інженера НКПС (Наркомат шляхів сполучення. — М. Л.), було заарештовано у 1937 році. Більше ми його не бачили, фінал відомий. Зосталася лише посмертна реабілітація. Мене заарештували на четвертий день війни... — “чистили” Москву... Особлива нарада дала мені строк: 10 років перебування у ВТТ (виправно–трудовий табір. — М. Л.), без статті, обґрунтували двома буквами “ПШ” — “підозріння у шпигунстві”. Я потрапила до Карлагу (Карельське управління таборами. — М. Л.)... Через сім років мене звільнили “через відсутність складу злочину”, однак судимість не зняли, а в паспорті поставили фатальний штамп “39”, що означало мінус 39 міст для мешкання... Невдовзі чоловік помер, і я зосталася одна з маленькою дитиною. Жити в Москві у матері я не мала права, в Угличі мене на работу нікуди не брали через “вовчий паспорт”... Дома я дбайливо зберігаю три довідки про реабілітацію — мою, вітчима (посмертно) і чоловіка. Я ніколи не озлоблялася, завжди вірила, що справедливість має перемогти, тому що довкола бачила таких же невинно ув'язнених, як і я...» Такі листи просто неможливо читати без внутрішнього здригання, хоча подібне завершення подій, за ленінсько–сталінською міркою, можна вважати цілком «щасливим».
75 Насаджуванням рабської психології «гвинтика» переймалася не лише надпотужна репресивна система (найбільш уражені вірусом «дрібнобуржуазної» психології власника, себто схильні до економічної, а отже, й політичної незалежності верстви населення винищувалися з усією «революційною» безжальністю «як клас», що становив потенційну небезпеку грандіозним планам «перетворювачів» світу), до процесу «научення» широко залучалися не менш потужні та агресивні засоби ідеологічної обробки, зокрема кіно, публіцистика, навіть поезія: «одиниця — нуль», усією силою авторитету та популярності переконував В. Маяковський, закликаючи «згрудитись» навколо партії більшовиків. І, врешті–решт, вивели–таки «нову історичну спільноту людей», основою життєдіяльності яких були не загальнолюдські цінності, а, як запевняла радянська пропаганда, «марксистсько–ленінська ідеологія як панівна форма громадської свідомості». Ідеологічно зомбований широкий загал цієї жахливої штучної комуно–більшовицької мутації справді «був задоволений» своїм злиденним станом, позаяк єдиною його альтернативою було перебування у спеціальних «виховних» закладах режиму: таборах, тюрмах чи психлікарнях, які за рівнем свого руйнівного впливу були ще гіршими, аніж перші. Та й ремствувати нібито не було особливих причин: важко усім, тож нема чого дошукуватися причин та відповідальних за таке становище — треба трохи «потерпіти», а там, як будуть реалізовані грандіозні задумки партії, стане краще — «вершини комунізму», вправно підсвічені брехливою ідеологією, здавалося, присувалися все ближче. Тож і нині колишні радянські люди у більшості своїй психологічно налаштовані на терпляче очікування подачки від держави, на сподівання якогось «чуда», замість того аби бодай намагатися власними зусиллями досягти змін. І не тільки «прості»: порівняйте безпорадно–невдоволене ремствування високопоставленого українського державця з приводу того, що, мовляв, «стільки літ ми уже незалежні, а нічого доброго не видно» (Академик Петр Толочко... — 1995), із життєвою позицією Дж. Кеннеді, який закликав своїх співвітчизників не запитувати, що дала їм Америка, а навпаки, спитати себе, що вони самі зробили для неї.